«Золотоніський Мересьєв»

Золотонісець Геннадій Путинець із важким пораненням дві доби виходив із оточення під Дебальцевим.

«Мересьєв виповз із оточення із перебитими ногами... Я теж маю вийти!».. Образ головного героя книжки Бориса Полєвого «Повість про справжню Людину» стояв перед очима золотонісця Геннадія Путинця всі дві доби, поки він із раною біля хребта, стікаючи кров’ю, шкутильгав через захоплену ворогом землю до українських позицій. «Звісно, вийду! Він же вийшов»...

Довідка 

Геннадій Олександрович Путинець народився в 1972 році в Золотоноші. Закінчив Золотоніський технікум ветеринарної медицини, відслужив у армії, працював на консервному заводі, директором молодіжного центру, водієм у податковій інспекції та на птахоплемзаводі «Коробівський». 2014 року мобілізований до лав Національної гвардії, пише Прочерк.

Вихід із Дебальцевого

Солдатом Національної гвардії Геннадій Путинець став 28 серпня 2014-го. Спочатку проходив службу в «учебці» піді Львовом, згодом батальйон перевели до Харкова. У жовтні частину, де служив Геннадій, було передислоковано до Мелітополя Запорізької області, згодом – до Кримського, що на Луганщині, а відтак – до Дебальцевого.

– На різних рівнях багато говорять про організований вивід військ із Дебальцевого, про «коридори» тощо. Цього я підтвердити не можу. Нас, українців, у Дебальцевому та під ним стояло десь 2 – 2,5 тисяч осіб. «Сепарів» та росіян – близько 25 тисяч осіб. Проти нас стояло 25 танків, 30 одиниць бронетехніки (БМП, БТРи) і три артдивізіони. Ми ж проти всієї цієї сили бігали з автоматами. Й тільки коли стало зрозуміло, що залишатися вже не можна, що ляжемо всі, тільки тоді ми почали звідти виходити, тим більше, що все керівництво на той час уже повтікало, – розповідає Геннадій Олександрович.

У Дебальцевому частина, де служив Путинець, тримала оборону на залізничному вокзалі. Коли довелося звідти відійти, закріпилися на одній із вулиць на виїзді із міста. Цю вулицю, що проходить через приватний сектор, тримали, прикриваючи відхід українських військ із Дебальцевого. Протримавшись ніч, одержали наказ перейти на блокпост Д-3, так звані «Хрести».

– Виїжджати з міста треба було на вантажівці. Багато хлопців відмовилися сідати в неї, тому що їхати доводилося через міст, що зусибіч прострілювався. А на російських танках Т-72 стоїть пристрій, який сам наводить гармату на ціль, що рухається зі швидкістю до 80 кілометрів на годину. На мості ж велику швидкість набрати було неможливо. Врешті поїхали ми лише втрьох. Так вийшло, що дісталися до Д-3 вдало. Коли прибули на блокпост, мусили приймати ближній бій. Так звані «сепари» перейшли в наступ: з одного боку ці «сепари» кричали «Слава России!», а з другого – «Аллах акбар!» Оце – ті самі люди, про яких Путін каже, що вони – місцеві «трактористи і шахтарі»... Але ворог ніс дуже великі втрати. Ми були в окопах, у бліндажах, і нас вибити звідти було дуже й дуже важко. У жорстокий бій 17 лютого з нашого боку загинуло двоє й кілька було поранено. Ворог же втратив, за нашими найскромнішими підрахунками, осіб з 300, – згадує Геннадій Олександрович.

Щоб зменшити свої втрати, російсько-сепаратистські командири вирішили змінити тактику: припинили вогонь і дали можливість українцям посідати в машини.

Дорога крізь засідки

Геннадій Путинець переконаний, що на час, коли українські військовики стали залишати Дебальцеве, ворог знав усі можливі шляхи відступу. Вибиралися польовими дорогами, й на кожній було по кілька засідок.

– Один мій знайомий, повернувшись із полону, розповідав, що, коли його схопили в полон російські мінометники, то дивувалися, мовляв: «Де це ви тинялися? Ми вас уже три доби чекаємо!» – розповідає боєць.

Сам Геннадій Путинець потрапив аж у чотири засідки.

Із блокпосту Д-3 вибиралися МАЗом – це вантажівка з металевою будкою. Всередині досить комфортабельно, але метал тонкий і легко прострілюється. Коли машина виїхала на прорив, у ній було всього троє чоловіків – через безладдя бійці з частини погубилися. Але по дорозі МАЗ підбирав усіх українських бійців, які намагалися вийти з Дебальцевого пішки. Врешті набралася людей повна будка – осіб 35. Тут-таки лежали бойові комплекти і речові мішки.

– Від перших двох засідок ми досить удало відбилися. На третій, поблизу Логвинового, я «спіймав» бронебійно-запалювальну кулю калібру 7,62 – це або зі снайперської гвинтівки, або з кулемету Калашнікова, – розповідає Геннадій Путинець.

...Засідка була зроблена у вигляді блокпосту, дорогу перегороджувала вантажівка «Урал». Як тільки МАЗ із нацгвардійцями зупинився, по ньому було відкрито вогонь з усіх боків. Товариші затягли пораненого Путинця поглибше в будку. Куля потрапила в таз, перебила три кістки, і відтоді весь час із рани сочилася кров – перев’язати не було чим. На щастя, не зачепило ані артерій, ані нервових центрів.

Вантажівка, насилу розвернувшись, пішла іншою дорогою. Та вже невдовзі втрапила в ще одну засідку – четверту і для неї останню. МАЗ на купу розпеченого заліза перетворили своїми пострілами два танки (прямою наводкою) і дві самохідні артилерійські установки – з-за висотки. На цьому місці ворог знищив загалом 4 вантажівки, 2 легковика і автобус.

– Щиро кажучи, це мене не дивує. Втрати техніки в нас були дуже значні. Так, із нашої частини вийшло 6 машин, серед них два броньованих КрАЗи, і до своїх не дісталася жодна. Мій МАЗ (бо я ж був водієм) згорів ще у Дебальцевому від прямого влучення міни, – пригадує Геннадій Путинець.

Перед машиною, на якій із Дебальцевого вибирався наш герой і його товариші, вибухнув снаряд із танку. Вантажівка загорілася, й у будці розпочалася паніка. Люди почали вискакувати з машини.

– Коли це все розпочалося, я не розумів, що відбувається, бо лежав поранений. Кричу: «Хлопці, витягніть мене, «трьохсотого»!» Вони відповідають: «Зараз!» і... тікають. Я підводжуся на руках і бачу, що вже горить передня стінка будки. Витягувати мене ніхто не збирався, а до вибуху боєкомплектів залишалися лічені хвилини. Тож я насилу дістався краю машини, випав із неї та почав чимдуж відповзати геть, – згадує Геннадій Путинець.

Дві доби поневірянь

Оговтавшись, боєць побачив два російських танки, які гатили по залишеному українцями МАЗу. Поруч лежав убитий український боєць. У наступ пішла ворожа піхота.

– При собі я не мав майже ніякої зброї. Автомат згорів у машині... Зі мною залишилася тільки граната Ф1 – її я тримав для себе. Вкрутив запал, розігнув вусики, бо побоювався, що піхота мене знайде, а в полон здаватися не збирався. Думав підірвати гранату разом із «сепарами» і з собою, бо занадто багато чув розповідей про те, що буває в полоні. Наприклад, племінник командира мого взводу потрапив у полон, а на плечі в нього була наколка українського герба. Хлопцю відрубали руку. Й це – непоодинокий випадок. Бувало, що полоненим відрізали вуха, статеві органи, кінцівки, – розповідає Геннадій. – Але хто куди попаде... Одного мого співслуживця протримали в полоні 4 місяці, але, можна сказати, що цей час він провів відносно вдало: його не катували й не били. Трохи підлікували контузію і відморожені ноги – й укинули в підвал без жодного віконця. Чоловік весь час сидів майже в темряві, годували його раз на добу. Зараз у нього хвора психіка, і можна сказати, що як особистості його більше нема...

Геннадій зрозумів, що повзком вибратися з цієї халепи не вдасться – треба залишити це місце смерті якомога швидше. Треба було вставати і йти.

– Зараз лікарі питають у мене: а як ти, з переломом трьох кісток таза, вийшов? Я й сам не знаю... Мабуть, є для чого жити, – каже Путинець.

Ну добре, підвівся. Добре, став робити крок за кроком. Але куди йти? З якого боку наші, де ворог?

– У таких ситуаціях панікувати в жодному разі не можна! – переконаний Геннадій Путинець. – Треба зберігати самоконтроль, холодне серце і тверезий розум. Варто на секунду розслабитися, запанікувати – і все, кінець!

Про біль не думав. Зосередився, прислухався. Коли стихли вистріли ворожих танків, віддалік почув, як працюють українські «Гради». Отже, треба йти туди.

Розуміючи, що шансів вижити небагато, Геннадій Олександрович вирішив попрощатися з близькими. Набрав телефон дружини, двоюрідного брата, кума. Родичі, дізнавшись про те, що відбулося, підняли на ноги всіх, кого могли, – від військового комісара до міського голови Золотоноші Віталія Войцехівського. Ті звернулися до СБУ, щоб за сигналом телефону визначити місце, де на той час був Геннадій.

– Мені телефонували якісь люди... Я поставив мобільник на вібросигнал, номерів на екрані не бачив, бо все розпливалося перед очима. Перший раз мене направили не в той бік, бо не змогли точно визначити моє місцезнаходження. Але, як виявилося, це було тільки на краще, бо там не було засідок, – міркує Путинець. – Але й там я загалом сім разів натикався на «сепарів».

Одного разу опинився від ворожих вояків буквально в кількох десятках метрів.

– Через поранення я втратив дуже багато крові, й мене весь час мучила спрага. Жував сніг, але для цього треба було нахилятися, а для мене це було дуже важко, бо я боявся, присівши, вже не піднятися. Але побачив у низині струмок і не стримався – спустився, попив. Насилу вибрався назад на гору й упав на живіт. Чую якийсь гамір, повертаю голову і бачу... трьох «сепарів» біля струмка, де я щойно був! Розмовляють між собою чистою російською мовою, не так, як говорять в нас в Україні, в тому числі й на Донбасі, – згадує наш співрозмовник.

На шляху Геннадія не раз траплялися «розтяжки». Одну навіть зачепив, але, на щастя, то була не граната, а сигнальна ракета. Почувши сигнал, вороги почали стріляти в цьому напрямку з кулемета. Довелося падати, повзти до найближчої посадки, а далі – знов підвівся і пішов...

Уже сутеніло, коли Геннадій Олександрович побачив покинутий українцями серед поля БТР. Усередині залишилися теплі речі, і Геннадій за це вкотре подякував Богу.

– На мені ж не було ані шапки, ані рукавиць, а куртка була – підстьожка від бушлату. Зовсім не зимовий одяг. Тут же, в БТРі, я знайшов бушлат, светр, шапку і рукавиці. Був і спальний мішок. Укрившись ним, я ліг відпочити... – розповідає Геннадій. – «Куняв» під постійний обстріл зусібіч: таке враження, що «Гради» й міномети змагалися, хто з них улучить у цей нещасний БТР. Від деяких вибухів він аж підскакував, а осколки по броні дзеленчали майже безперестанку.

Зранку Геннадію зателефонували й запитали, чи бачить він дві труби. «Так, бачу», – каже він. «Це – Світлодарськ, там наші! Бачиш лінію електропередач? Іди десь посередині, вийдеш на село Миронівське, там тебе ждуть!» І Геннадій пішов.

Відійшовши від БТРа метрів 300, побачив на невеликій висотці двох людей. Але понадіявся, що його не вгледять. Та, очевидно, вгледіли, бо по українцю відкрив вогонь снайпер.

– Чую постріл – куля лягла переді мною. Бачу невеликий горбок, розумію, що треба заховатися за ним – тоді я зникаю з поля зору снайпера. Але до нього треба дійти! А йти ставало дедалі важче. І от я шкандибаю потроху і рахую вистріли. Другий, третій... десятий. На десятому заходжу за горбок і тицяю снайперу недвозначний жест... Думав, він поженеться за мною, але чомусь не погнався. Можливо, ці поля були заміновані.

Нарешті наштовхуюся на вибухи від українських «Градів». Перший вибух ліг метрів за 50 від Путинця. Знаючи, як працюють «Гради», прикинув, по яких квадратах стрілятимуть далі. Тому пішов по вільному шляху. Дуже хотілося попити, але до своїх уже було, здавалося, палицею докинути, а за снігом тягтися боявся – в голові мутилося й думав, а раптом потім не зможе встати.

– Коли вийшов на «заставу» до наших, то заплакав, – зізнається Геннадій. – Кажу: «Хлопці, ви навіть не уявляєте, як я радий вас бачити!» А вони кажуть: «Уявляємо. Скільки ходиш?» Відповідаю: «Дві доби». «Що з ногою?» – «З ногою нормально, поранення в таз». Хлопці розрізали мої штани, перев’язали, дали одяг й на броньованому «Кугуарі» відвезли в село Миронівське. Там уже чекав джип «Ленд Ровер», на якому мене довезли на блокпост, де стояла «швидка», звідки – в Артемівськ, а потім – у госпіталь у Харків. Так і закінчилася моя епопея.

«Війна» проти бюрократів і допомога добрих людей

Геннадій Путинець лікується й досі. Одна кістка так і не зрослася. Постійно бракує коштів, та ще й дошкуляє бюрократія.

– Вона, мабуть, непробивна, – зітхає Геннадій Олександрович. – То такий дайте документ, то такий папірець. От останній раз приїхав на комісію МСЕК (щодо інвалідності, – ред.) в Черкаси. Питають свідоцтво про захворювання. Кажу: ось, будь ласка. Просять витяг з наказу про звільнення. Ось він. А папір ыз частини, що ви направляєтеся на комісію МСЕК? Я в шоці: яке відношення має частина, з якої я вже звільнився, до МСЕК? Телефоную у відділ кадрів частини, прошу направлення. Відповідають, що таких документів не дають. Заходжу назад у МСЕК: кажу, що нема направлення. Відповідають: нема направлення – нема комісії МСЕК! Як так? Не треба нам мільйонів, не треба нам зірок із неба, організуйте просто нормальне ставлення до нас!

Вимучившись, Геннадій Олександрович таки отримав другу групу інвалідності. Тепер дивується, чому тут, у тилу, фронтовикам доводиться вступати в нову «війну» – з бюрократією?

Зате дуже порадувало ставлення з боку золотонісців.

– Допомагають люди, яких я навіть в очі не бачив, – хто чим може, тим і допомагає. Міський голова Віталій Войцехівський сам зателефонував, запитав, що потрібно, пообіцяв допомогти. Виділяють кошти. Вони мені дуже потрібні, тим більше, що у моєї мами рак, і його також треба лікувати. Войцехівський і його заступник Світлана Суддя організували КВК, на якому було оголошено збір коштів для мене. Назбирали майже 5 тисяч – досить значна сума! А один добрий чоловік дав готівкою аж 15 тисяч! Фонд інвалідів «Надія» допоміг 5 тисячами. На жаль, усі ці кошти вже витрачено. А мені треба буде міняти суглоб.

Геннадій Олександрович вірить і в те, що йому вдасться вилікуватися й повернутися до роботи. Це буде будь-яка робота, на яку вдасться влаштуватися. Наразі він працювати не може, бо важко пересуватися.

– Те, що я вижив, – це чудо. Без Бога ніяк не обійшлося. Тільки Йому завдячую тим, що, всупереч усякій логіці, усяким теоріям вірогідності, таки вижив. Багато хто тут, у Золотоноші, розповідає, що я, ніби, герой, – знизує плечима Геннадій Путинець. – Я не вважаю себе героєм. Я вважаю себе просто людиною, яка дуже хотіла жити. І я вижив! Як Мересьєв...