З Америки на Черкащину повернувся боєць, що навчився заново ходити

Наприкінці липня після 11 місяців лікування і реабілітації на Черкащину повернувся наш боєць АТО, 29-річний Вадим Мазніченко. Незважаючи на втрату кінцівок, Вадим не втратив найголовнішого – бойового духу, і тепер планує не лише своє власне подальше життя, а й має безліч цікавих ідей, як-от організація велопробігу для поранених ветеранів АТО. 

– Ну ти термінатор! – жартують бойові побратими, до яких Вадим зайшов на зустріч у громадську організацію «Спілка воїнів АТО «Черкащани».

До Черкас він приїхав зі своєю нареченою Яною з села Деренковець, що на Корсунщині. В обласному центрі їм потрібно оформити документи – Мазніченко  як АТОвець має право на отримання квартири. Йому вдалося побувати у голови ОДА Юрія Ткаченко, після чого він вже і направився в супроводі голови «Спілки воїнів АТО «Черкащани» Олександра Тіхонова до бойових побратимів, пише Прочерк.

– Подивіться на нього, – каже Олександр Іванович. – Таких сильних духом людей мало. Не секрет, що дехто з наших п’ють після пережитого, повніють, а цей стрункий, підтягнутий, сповнений енергії. Та мені самому треба брати з нього приклад.

Бойовим побратимам Вадим розповідає про Америку, зокрема, розказує про програми протезування, про комп’ютерні клавіатури, які швидко можна адаптувати до людей з ампутаціями, про адаптований до ветеранів війн спорт. Зокрема, юнак пригадує, що катався за кордоном на лижах, сноуборді, займався бігом. І навіть планує поїхати восени знову в США, якщо наше посольство знайде спонсорів, щоб взяти там участь у змаганнях з бігу серед ветеранів різних війн.

– Там в мене був спеціальний спортивний протез, а також спеціальний триколісний велосипед. Ми долали на ньому 68 миль за три дні (більше 100 кілометрів – ред.), – розповідає Вадим.

Хтось з побратимів слухає його з захопленням, бо не всі навіть повністю здорові молоді люди у нас в Україні катаються на лижах, сноубордах чи велосипедах. Однак більшість ледь стримується, щоб одразу не акцентувати увагу на нашій, українській реальності. Хоча, не всім вдається змовчати…

– Ми могли б організувати велотур по Черкащині. Організувати велопробіг для ветеранів АТО. Щоб ветерани з ампутаціями були попереду колони, а позаду всі бажаючі. Я познайомився з НАТівцями, що спонсорують деякі проекти. Можливо, нам би вдалося започаткувати благодійний фонд абощо і залучати наших бійців, що повернулися додому до активного відпочинку, – говорить Вадим хлопцям.

– У нас немає нормальних пандусів для інвалідів у магазинах, а ті що є, по них страшно з’їжджати! У нас проблема з тим, щоб купити декому просту коляску, вже не кажучи про спеціалізований велосипед! Там, в Америці, державна програма супроводжує ветерана війни до кінця життя, а в нас спробуй-но віднайди кошти на допомогу. А дехто на цій війні ще й наживається, – емоційно спілкуються бійці.

Однак, усі сходяться на тому, що Вадиму треба всіляко допомагати, поки він не перегорів і має бажання щось організовувати, реалізовувати ідеї.

Потім хлопці починають розглядати Вадимовий протез.

– А як він керується? – з неприхованим інтересом запитують.

Юнак спокійно розповідає, також знімає кисть і передає по колу усім подивитися. Потім рука повертається до нього і він вже обома руками спокійно наливає собі мінеральної води з пляшки. Щоб проробити такий фокус, нашому герою потрібно було багато місяців лікувань і тренувань. Не так легко було і стати на протез замість ноги та самому піти, однак, схоже, Вадиму не бракує затятості і цілеспрямованості.

Вадима Мазніченка забрали на російсько-українську війну під час другої хвилі мобілізації у першій половині 2014 року.

Сам він з Очакова. Живе з нареченою на її батьківщині на Корсунщині, а працював у Броварах, де встановлював металоконструкції.

Юнак мав армійський досвід, бо служив у Миколаєві в 79-ій аеромобільній бригаді повітряно-десантних військ. Коли Вадим пішов на війну, то спершу потрапив у Київську область, де пройшов додаткове навчання, а тоді служив у Одеській області.

– Була така інформація, ніби й там можуть зайти ворожі війська, тому нас направили на Одещину. Після несення там служби наш батальйон територіальної оборони направили в Донецьку область для несення служби в зоні АТО. 30 вересня 2014 року о 6-й ранку мене тяжко поранило внаслідок мінометного обстрілу під Староігнатівкою, – пригадує Вадим.

Опісля пораненого бійця доставили в Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова, а тоді в 411 центральний військовий одеський госпіталь. Провівши майже тиждень без свідомості, Вадим Мазніченко прокинувся вже в одеському госпіталі.

– Згодом мене направили в харківський інститут протезування для підготовки до протезування ноги і руки. Потім через спілку ветеранів АТО Київської області я дізнався, що американці пропонують забрати в штати 24 поранених військових на протезування та реабілітацію. Тож я потрапив у США завдяки цій програмі. Там є програма для ветеранів війн, яка супроводжує пораненого до кінця його життя і допомагає йому долучитися до всіх видів діяльності, які він захоче, починаючи від спорту і закінчуючи іншими видами діяльності. Нас так само намагалися долучати до різних програм. Я спробував для себе лижі, сноуборд. Як то кажуть, нещастя допомогло спробувати себе в цих видах спорту. А в жовтні хотів би поїхати туди, щоб взяти участь в марафоні з бігу. Так складається, що вперше там братимуть участь ветерани війни з України, – зауважує юнак.

В цілому, за кордоном Вадиму сподобалося ставлення до людей. Каже, що там вже відправляли бійця додому після надання усієї можливої допомоги.

– Звісно, складно було звикати до протезів. Це немов заново вчитися ходити. Тут потрібна була поступовість. Трішки походив і відпочинок для м’язів. Адже вчити своє тіло правильно рухатись з протезом важливо і в тому сенсі, щоб не було потім викривлення хребта, спинних болей.

Та крім фізичного аспекту, важливим є і психологічний аспект.

– Як тобі вдається налаштовувати себе на позитив? Я знаю деяких бійців, які, на щастя, не зазнали в АТО поранень, але, при нагоді, усюди обов’язково згадують своє перебування на Сході. Ти ж поводишся скромно. Як ставишся до свого нового становища? – запитую те, що насправді хотілося запитати у першу чергу.

– Скажу так. Учора мені було дуже соромно, коли я побачив АТОвців, від яких несло перегаром, які були неохайно вдягнені і курили в громадському місці. Який вони приклад подають іншим? У мене була розмова з одним з таких бійців. Він закурив на зупинці громадського транспорту. Я підійшов до нього поговорити. Він погодився зі мною і викинув недопалок в урну, але не загасив його як слід і в урні загорілося сміття. Я мав з собою мінеральну воду, тож залив вогонь. Опісля розговорилися. Чоловік отримав контузію, також пройшов горнила війни, але я питав у нього: за що він йшов воювати? Я йшов туди, щоб змінити країну, змінити культуру людей, наше майбутнє. Ми маємо подавати дітям приклад! Я після поранення кинув палити. Я хочу бути прикладом для молоді. А бачити, як деякі наші воїни ходять усюди вдома у своїй формі і п’ють, мені дуже соромно, – зітхає Вадим Мазніченко.

– Але випивка – це особиста справа людини. Є ж ще речі, на які слід звертати увагу всьому суспільству, а не лише рідним і близьким. Це, наприклад, ті ж пандуси і різні адаптовані заїзди для інвалідів. Бо життя непередбачуване, невідомо, що з ким станеться завтра. І нам слід думати за потреби усіх наших особливих громадян, які потребують допомоги. От за що я думаю зараз, – продовжує юнак.

На Корсунщині нашого Героя вже зустріли. Як пише журналістка газети «Надросся» Валентина Довгопола, на Вадима вдома чекають дві нагороди. Перша – почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України. Друга – орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким солдата Вадима Олександровича Мазніченка нагороджено Указом Президента України №306/2016 від 20 липня 2016 року. Обидві високі нагороди в урочистій обстановці перед усією корсунською громадою нашому земляку-герою буде вручено на святкуванні 25-ї річниці незалежності України, задля якої на полі бою з ворогом він пожертвував власним здоров’ям.