Черкаський «кіборг» Чегевара в аеропорту Донецька мріяв про борщ, лазню і відкритий простір

Серед «кіборгів» є і кілька черкащан. Один із них — мій давній друг і соратник по політичній боротьбі Василь Шкут. Але захисники аеропорту знають його як Чегевару. Свій погляд на події війни а також враженнями і спостереженнями Чегевара поділився з журналістами «Черкаського краю» в ексклюзивному інтерв’ю.

Аеропорт – другий «Сталінград»

— Картина боїв за Донецький аеропорт дедалі більше нагадує епізод Другої світової — битву за Сталінград. Ми на першому поверсі, на другому розтяжки, підвал, третій і четвертий поверхи та дах тримають терористи. Коли вони з’являються на своїх позиціях у терміналі не знає ніхто. Сектор, який ми обороняли – це двір між корпусом старого і нового терміналів та приміщенням транспортної міліції і дев’ятиповерховою будівлею готелю. Старий термінал – добротна і міцна цегляна споруда – в руках наших бійців, у новому – ми і «терористи». У руках у терористів, окрім частини нового терміналу, ще приміщення міліції і дев’ятиповерхова будівля готелю. Скрізь вони укріпили позиції і підтягли боєкомплекти. Всі бойові дії, в яких ми брали участь, розгортались там. Терористи вперто обстрілювали наші позиції. Зламали їхню оборону після одного з мінометних обстрілів. Добре спрацювали корегувальники вогню — мінометники так відбомбили приміщення міліції, що його частина завалилась. Форпост терористів мінометники також закидали мінами-«запальничками» і він загорівся. Потім години зо три вибухав боєкомплект терористів.

Темні тунелі «сєпарських» потаємних ходів

— І як вони туди так непомітно проходять?

— Як, питаєш. А дуже просто. Там, в аеропорту є дуже багато підземних комунікацій. Каналізація, вентиляційні шахти, тунелі, де прокладено лінії зв’язку. На краю поля аеропорту є бункер, там — штаб бойовиків і склад зброї. Якщо ми живемо у терміналі, то вони живуть у бункері. І з того бункера вони підземними тунелями проходять аж до терміналу. Ми намагались відшукати ті тунелі. Одну шахту знайшли. Вона веде донизу на невідомо яку глибину. Бетонні стінки настільки гладкі, що замінувати шахту нереально. Ми опустили туди дріт-«плутанку». Це такий вид дроту, який використовують для спорудження огорож навколо блок-постів. Той, хто потрапить у «плутанку», вибратись із неї самотужки не зможе. Що більше сіпатиметься, то сильніше вона його обплутуватиме, і, зрештою задушить. Через неї пролізти неможливо.

Гранати-закидушки

— Ніколи б не подумав, що гранату можна із третього поверху закинути у вікно першого поверху цього ж будинку. А роблять вони це так. Беруть гранату, розгинають «вусики» чеки запалу і прив’язують до кільця мотузку. Все, боєприпас готовий. Терорист, тримаючи в руці мотузку, жбурляє гранату з третього поверху. Граната прив’язана до мотузки, робить півколо, і залітає у вікно першого поверху. І в цей момент, гренадер смикає за мотузку і кільце запобіжника запалу вилітає, приводячи смертельний механізм у дію. Вони щодня нам по 20 – 30 гранат закидали.

«Дорога смерті»

— Десант завжди їздить на броні. Але аеропорт — єдине місце, де десант їздить всередині БТРів. Отак їдемо в «коробочках» (так називаємо БТР-и), а по бортам барабанять кулі без упину. Півтора кілометра суцільного пекла. Обстріл не припиняється ні на мить. Не було такого, щоб машину, яка їде в аеропорт чи назад, не обстріляли терористи. Вони у засідках біля дороги чатують постійно. Доставка боєприпасів, провізії, води, одягу та всього іншого, що потребують захисники аеропорту – це ціла епопея.

Транспортне сполучення аеропорту з «великою землею» відбувається виключно за допомогою БТРів. Не менш небезпечний і сам процес розвантаження-завантаження. В аеропорту є тільки одне місце, де можуть під’їхати БТРи. І воно прострілюється терористами з усіх сторін. Транспорт приходить тільки вночі, у захисників аеропорту на все про все є лічені хвилини. Терористи вперто полюють на «коробочки».Продукти і боєприпаси забираємо дуже швидко, і так само швидко переносимо у «коробочки» поранених та все інше, що треба передати на «велику землю». Були випадки, коли під час цього нас обстрілювали бойовики з крупнокаліберних кулеметів «ДШК» і «Утёс», калібром 12,7 міліметра. Був період, коли вони в нас стріляли із «ЗУшки» (зенітної установки) калібром 14,5 міліметра. БТР кулі із таких видів зброї пробивають «на ура». Там стояв наш спалений танк. Ми хотіли його підтягти спеціальною технікою так, щоб його борти прикривали місце прийому БТР, але в нас не вийшло. Може тим, хто після нас обороняє аеропорт вдасться спорудити із нього такий собі щит, – пригадує Чегевара.

В селі Піски жителів майже немає

— Все, що було у Пісках, зруйновано, а місцевих жителів залишилось близько 15. Одні старики, й ті без засобів до існування. Ми допомагаємо їм чим можемо. Даємо продуктів, дрова на зиму рубаємо. Живуть у погребах, підземних гаражах і підвалах. Село постійно «накривають» «градами» й мінометами. Жоден будинок не вцілів.

Снайпери

— Доводиться рахуватись із тим, що серед ворожих снайперів чимало професіоналів. Не давали нам продиху. Вони засіли вздовж всієї лінії фронту і завзято «працюють» проти наших. Он недавно телефонував друзям, які зараз обороняють аеропорт, а вони розповіли, що за чотири дні до мого дзвінка, снайпер «терористів» однією кулею поцілив двох наших бійців. Один «200-й», а другий дуже тяжкий «300-й». Дочекався, паскуда, поки на лінії вогню у якусь мить опинилось одразу два солдати.

Ляпас Гіві: як над аеропортом замайорів Прапор України

— Щойно ми приїхали нас налякали, що навколо нас повно терористів, мовляв, і там терористи, і сям… Ми дні три-чотири, як кажуть, говорили напівпошепки і ходили на напівзігнутих, дуже остерігались. Все було нове. Побоювались. Але потім вирішили, чого сидіти без діла і почали перевіряти, що й де. Почали вивчати територію, розвідувати. Вирішили перевірити, що над нами. Другий поверх ніким не зайнятий. Піднялись спочатку на другий поверх. Там знайшли «розтяжки». Деякі з них можна зняти, а деякі — ні. Їх, схоже, професіонали ставили. Незйомна «розтяжка» зв’язана з фугасами так, що тільки зачепи, і як бабахне — кісток не збереш. Так її і залишили, поставивши спеціальні позначення, щоб бува, хтось із наших пізніше на неї не напоровся. Пішли вище. На щастя «терів» там у той момент не було.

На третьому поверсі, який контролюють терористи, ми знайшли вогневу позицію снайпера, так звану «лежку», кулемет ПКМ і багато стрічок, споряджених набоями. Вони купою лежали на підлозі. Там же знайшли ящик гранат РГД-5. Так само обстежили четвертий поверх і дах. А потім, у якийсь із вечорів із новин дізнались про заяву ватажка бойовиків на псевдо Гіві (він командує терористами, які штурмують аеропорт). Так от, він заявив, що його бойовики взяли під контроль аеропорт. У відповідь, ми вирішили передати «привіт» Гіві. Серед своїх знайшли людину, яка вміє малювати, взяли прапор України і на ньому намалювали герби тих підрозділів, які в той момент охороняли термінал. Це була наша група 95-ої бригади, група 79-ої аеромобільної десантної бригади і група 74-го окремого розвідувального батальйону. Взяли з кожної групи по пару бійців, написали на прапорі логотипи і прийняли рішення вивісити прапор над терміналом. І тим прапором передати «вітання» Гіві. Наступного ранку попили чаю і пішли на дах. Дуже обережно пройшли через позиції терористів, бо ніколи ніхто не знає, коли вони там є. Вивісили прапор і зійшли вниз. Все це ми зафіксували на відео, яке розмістили у ютубі.

Відповідь Гіві

— Прапор ми вивісили рано-вранці. А годині о дев’ятій наше відео скинули на «велику землю» і воно з’явилося в новинах. Я так розумію, що його десь у десять-одинадцять ранку побачив і Гіві. Відповідь Гіві ми отримали о другій дня. Почався такий мінометний обстріл, що чесно кажучи, було трохи моторошно. Бомбили нас до сьомої вечора. Годин п’ять мінами закидали «по-жорсткому». Ми мінометний обстріл перечекали без втрат. А приблизно о пів на дев’яту вечора піхота у наступ пішла. Полізли як таргани. Атаку ми відбили. Єдине, там у терміналі немає де заховатись. Термінал – це бетонні колони, простінки між якими – гіпсокартон. Куля або осколок від міни прошиває його на виліт.

«Косарі»

Неприємно вразило солдата Василя те, що чимала кількість призваних у військо чоловіків робили все, щоб від мобілізації «відкосити». Таких він презирливо називає «косарі».

— Прийшла повістка, прийшов у військкомат. Там мені сказали, що я можу і не йти. Коли проходив медкомісію там побачив багато «косарів». Тобто тих, хто «косив» від армії, і шукав будь-який привід, щоб не йти на фронт. Уяви, сидить навпроти лікаря «мордоворот», із першого погляду видно, що здоровий, як бугай, і плете «казку», що він – він «іх бін больной».

— На що скаржишся?, — лікар питає

— Серце, — відповідає йому «бугай».

— А ми, давайте, Вас на кардіограму направимо.

— А нащо та кардіограма, що вона покаже? Серце у мене то болить, то не болить.

Чув і такий діалог:

— Лікарю, у мене пісок у нирках.

— Давайте, направимо Вас на УЗІ.

— А його вивели і зараз піску немає.

— То Ви, виходить, здоровий?

— Та ні, болить у мене…

Видно, що просто «косять». І таких «хитро зроблених» там вагонами. Одного знайомого спортсмена серед «косарів» бачив. Каже, що суглоби болять…

Мені було совісно за них. А для себе я твердо вирішив йти воювати за Україну. Спитав лікар, на що скаржусь, а я йому – «здоровий».

26 серпня я вже був у Слов’янську, де знаходиться штаб. Тобто на фронті. Рідна 95 бригада звільняла Слов’янськ від окупантів.

Десь через тиждень після цього був перший бій із моєю участю.

Ми дали відсіч двом диверсійним групам, які полювали на техніку українських Збройних Сил. Їхнім завданням було розвідувати де знаходиться техніка українських військ і її ліквідовувати. Ми добре бачили ворожих диверсантів і зустріли їх гідно.

«Алло, міліція?» – фронтовий гумор

— Найбільше на мізки давить не бій, не обстріл, а темінь і тиша. Коли вкривали сутінки, ми не могли користуватись ліхтариками, бо на світло стріляли ворожі снайпери. Доводилось по 12 годин сидіти в темряві й мертвій тиші (у перервах між обстрілами, які могли тривати по кілька годин). Це одна з версій, чому вороги прозвали нас «кіборгами». Бо нелегко жити у таких умовах: півдоби бої й обстріли і півдоби тиші у пітьмі.

Без гумору там просто не вижити. Одного вечора ми пожартували: я набрав на мобільному *102*. Розмова відбулась приблизно така:

— Алло. Це міліція?

— Ні. Поліція «ДееНеР»

— У нас тут стріляють. Можна наряд прислати?

— Так, звичайно можна. А яка у вас адреса?, — запитали на тому кінці дроту, а я їм, — Донецьк, новий термінал. Там одразу кинули слухавку.

Чому «терористи» захисників аеропорту назвали кіборгами

— Втратити лік дням і заплутатись у датах було запросто. Умови у терміналі такі — немає ні електрики, ні опалення. Вдень ми вмикали генератор для підзарядки рацій. Він слабенький, і нічого більше ним робити не можна. Не вистачало напруги навіть, щоб зігріти воду кип’ятильником.

— А як чай варили?

— У нас були маленькі газові балончики із пальниками. Ними розігрівали сухпаї, гріли чай. Останні дні коли обороняли термінал, терористи вели дуже сильні мінометні обстріли. Навіть гармату підтягнули і гатили по наших позиціях прямою наводкою. Наші БТРи не могли підвезти ні провізію, ні воду, ні одяг, ні газові балончики для газових пальників. У нас вичерпались запаси. Днів два ми жили без гарячої їжі і навіть чаю не могли попити.

«Брестська фортеця»

— Оборону аеропорту порівнюють із Брестською фортецею. Бо Донецьк захоплено, а аеропорт тримається. А взагалі, не розумію, і чому ми постійно у обороні? Та дали б нам наказ, і ми швидко вигнали б із Донбасу тих окупантів. Військ для цього цілком достатньо.

Армія тримається на волонтерах

Про це при будь-якій нагоді не лінується повторювати кожен військовий Так вважає і Чегевара. Адже допомагають виживати українським солдатам і забезпечують їх всім необхідним саме волонтери.

— Без волонтерів ми б «загнулись» ще три місяці тому. Армія дає тільки боєприпаси і стрілецьку зброю. Форма, яку вона дає, нікуди не годиться. Тож їжу, воду, одяг і все інше нам дають волонтери. У перші часи армія не могла нас забезпечити навіть бронежилетами, і їх теж доставляли волонтери, — наголошує «кіборг» із Черкас.

У селах тільки жінки і старики

— У навколишніх селах немає чоловіків. Є тільки жінки, діти і старики. Все доросле чоловіче населення в лавах «ДНР». Ні, звичайно, є там якась частина населення, яке нам раде. Але для більшості ми – загарбники і загарбники на нашій же землі. Російська пропаганда робить свою справу і має на них великий вплив, – описує настрої місцевих наш земляк.

Увага! Червона ракета

Розповідаючи про оборону аеропорту Чегевара відзначив позитивний момент. Із кожним днем війни українські солдати стають більш навченими.

— Наші бійці воюють класно. Навчились. І особливо артилерія. Артилеристам особливі «респект» і «уважуха». Під час відбиття ворожих атак вони так філігранно кладуть снаряди і міни навколо терміналу прямо під фундамент. Нам шкоди ніякої, а «терористи» дуже невдоволені. Навчились ми боротись із корегувальниками вогню. Вони потаємними, тільки їм відомими ходами у нічній пітьмі прокрадаються на дах терміналу і подають сигнали, запускаючи червоні ракети. А через п’ять-шість хвилин – жахливий артобстріл. Скільки ми не намагались упіймати корегувальника, а все намарне. Ми теж придумали військову хитрість.

Щойно в темному нічному небі над терміналом злітають червоні ракети, нам телефонує оперативний черговий і повідомляє про це. Відразу кілька наших беруть такі ж ракети і відбігають у різні боки на кілька десятків метрів від терміналу і теж запускають червоні ракети. І збивають з пантелику ворожих артилеристів, — пояснює боєць.

Увага! Танки

— Терористи були «в курсі» стану справ. Одного разу ми перехопили радіопереговори терористів. Вони знали, що на той момент наших у аеропорту мало і пропонували почати штурм. А після переговорів у бік аеропорту йшла колона бронетехніки. Ми думали все, нам гаплик. Але виявилось, що вони їхали не для наступу, а оборони, яку зайняли на околицях Донецька. Із того часу найстрашніші повідомлення оперативного чергового для нас були: «Увага! У бік аеропорту рухається колона бронетехніки, гаубиці, танки…».

Найзаповітніша мрія

— 12 діб в аеропорту – суцільний стрес. Там все на адреналіні. Не розслабляєшся ні на хвилину. Саме через те важко пригадати якийсь окремий епізод, а всі спогади – як одна довга стрічка. Запам’ятав тільки своє найзаповітніше бажання. Коли був в аеропорту, мріяв вийти з приміщення на свіже повітря і покурити під відкритим небом. А ще мріяв у аеропорту про борщ і лазню. Бо ми там не те що не мились, а навіть не роздягались. Так і спали в одязі й бронежилетах. Тільки берці знімали і все, — закінчив розповідь «Чегевара».

На щастя, група у якій аеропорт захищав «Чегевара» у повному складі повернулась додому без «200-х» і «300-х», тобто вбитих і поранених. Бойове завдання виконали. На даний час солдат Василь знову перебуває на фронті у складі своєї бригади. Щасти йому. І дай Боже, щоб наші бійці повернулися додому живими, неушкодженими із перемогою.

Довідка: «Кіборг» Василь, позивний «Чегевара», 45 років, Сержант. Військова спеціальність – стрілець, помічник гранатометника. За часи служби у бойових діях участі не брав. Строкову службу проходив із 1987-89 роках у десанті в Таманській дівізії. Зараз служить у 95-й десантній бригаді.

Черкаський край