103-річна тальнівчанка не чула про війну на Донбасі

Хіврона Кузьменко з Лісового – найстаріша жителька Тальнівського району. Вона народилася 1912 року. На пенсію вийшла в 1967 році. Жінка пам’ятає більшовицьку навалу й війну 1918-20 років, голодомор, події Другої світової.

Хіврона Макарівна живе в самому центрі села, навпроти школи. Проходжу декілька кімнат, коли чую голос:

– Я тут.

Бабуся в синій кофті встає з ліжка. На голові – біла хустина. Поверх кофти – жилетка. Біля ліжка на стіні – старий килим із вишитими оленями. Починає розповідати.

– Совісно казати, але мені вже 103 роки. Де ви ще бачили таке безголов’я? – сміється. – Я вже на Бога серджуся, що не хоче мене брати. Це ж синові з невісткою така морока – щодня ходять до мене їсти носять і топлять. А в нього ж нога на протезі. Син мій – Василь Кузьменко тут у селі живе. Онуки в Києві, Умані та й тут у Лісовому. Ще є дочка в Росії. Два роки тому приїжджала з тої Чувашії. А тепер каже, що вже не може їхати – стара. Та й зять 1935 року народження. Що ж тоді про мене говорити? Але мені зараз дуже добре жити. Тепло, їсти є що, війни, слава Богу, нема. Вася з донькою говорять по телефону. Інколи й мені дають трубку, щоби я покричала. А толку з того? Все одно не чую.

Кажу жінці, що в Україні майже рік триває війна з Росією.

– А потім я вийшла заміж за такого куркуля, як і сама, – сміється. – Мого чоловіка звали Тарас Зосимович Кузьменко. Добрий був, усе вмів робити, але бідний. І я така сама. Народила трьох дітей. Старший син помер, а Василь із Галею вижили. Вася – 1937 року народження, а Галя – 1938. Бачте, як батьки поспішали, – знову посміхається. – У війну сестра виїхала до Мурманська, а звідти до Чувашії. Туди ж позвала дочку Галю, – прокашлюється.

– Мій Тарас усю війну пройшов. Повернувся живий і не поранений. Ще й у колгоспі наробився. І я біля нього. В ланці була. Бувало, в 30-х роках землю не було чим орати в колгоспі, то мусили лопатами копати. Пшеницю косами косили й снопи носили. Хіба тільки не орали нами! Ото була каторга! Оце ж люди думають, що я так довго живу, бо не вироблена! А я ж так гірко наробилася, дітки. На пенсію пішла аж у 1967 році. П’ять поколінь в селі пережила.

Хіврона Макарівна бере з лави білу металеву кварту й надпиває води.

– Бабки мене провідувати не ходять, бо не лишилося в селі моїх ровесників. Були дві сусідки, то їх діти позабирали в Тальне. Скільки жила, ворогів ніколи не мала. Мабуть, тому дав мені Господь віку.

Починаю збиратися. Хіврона Макарівна не прощається.

– Через два роки, не забудьте, приїжджайте на ювілей, – сміється.

Юрій Стригун

Дзвін