На Катеринопільщині поховали легенду батальйону «Айдар»

Ці слова бійця добровольчого батальйону «Айдар» Каріни проривалися через ледь стримувані нею сльози на селищному цвинтарі в Єрках Катеринопільського району, де 3 лютого ховали справжнього патріота України, її Героя Руслана Боброва.

Оплакували Руслана Бобурова його осиротілі син і донька, дружина, його земляки — ті, хто його знав, і зовсім незнайомі жителі цього хліборобського краю. Це за спокій і мир на цій землі Руслан Бобуров у травні минулого року вирушив на схід України, щоб зупинити разом із своїми побратимами тих, хто зазіхнув на територіальну цілісність держави. А перед тим, як взятися до зброї, був активним учасником Євромайдану з перших його днів, бо хотів справедливості в Українській державі, не міг терпіти брехні і підлості можновладців попереднього режиму, які думали тільки про власні інтереси, але аж ніяк про народ.

Ще раніше в його біографію було вписано участь у війні в Афганістані, де йому неодноразово довелося перебувати під кулями душманів, рятувати від вірної загибелі своїх друзів і, зціпивши зуби від болю втрат, прощатися із однополчанами, тіла яких «чорними тюльпанами» відправляли на Батьківщину.

Про Руслана “Німця” — такий позивний мав у батальйоні Бобуров — дійсно ходили легенди. Говорили, що він один вартий цілої роти солдатів, і що немає зброї, яку він не міг би вивчити і використати проти ворога на усю її потужність. Усі, хто хоч раз був у батальйоні “Айдар”, чули розповіді про “Німця” – цим позивним сепаратисти лякали своїх новачків і радили не потрапляти на лінію вогню “Німцевого” кулемета. Своєю зеніткою ЗСУ - 23-2 "Німець" користувався витончено-майстерно. Надзвичайно результативно. Скромний чоловік, золоті руки, по життю - борець за справедливість. Руслан був щирим і відвертим у спілкуванні із представниками засобів масової інформації, зокрема телевізійниками. У багатьох інтерв’ю, що брали у нього, Р.Бобуров наголошував, що захищатиме рідну землю від сепаратистів, підтримуваних російськими військами, незважаючи ні на що.

Смерть багато разів зупинялась на волосину від нього. В одному із боїв куля застрягла в бронежилеті. Була чутка, що він загинув. «Довго житимеш»,— казали йому друзі. Але кістлява все ж таки дотяглася до чоловіка. Руслан Бобуров загинув від снарядів ворожого «Граду» 31 січня у місті Щастя на Луганщині.

2 лютого з ним прощалися в Єрках. А вже наступного дня труна з тілом покійного була встановлена у районному Будинку культури, куди нескінченним потоком йшли люди різних поколінь, аби вклонитися герою, який своєю смертю дарував життя нам, тим, хто живе, не знаючи посвисту куль, залпів ворожих «Градів». Не ховали сліз ні воїни-«афганці», ні представники батальйону «Айдар», які привезли загиблого на його малу батьківщину, ні сиві чоловіки, ні школярі…

В останню дорогу, встелену живими квітами, Руслана Бобурова проводжали тисячі людей під скандування «Герої не вмирають!», «Слава Україні!», «Героям слава!», «Україна понад усе!».

У могилу труну з тілом Руслана Бобурова опускали під державний Гімн України, який співали всі присутні на кладовищі, та трикратний салют.

Василь Ходзіцький

Нова Доба