Першими росіяни розстріляли машини із пораненими, – черкащанин розповів про Іловайський котел

Із вогню майдану у пекло війни

Найстрашнішими на майдані, як розповів наш співбесідник були 18, 19 і 20 лютого.

— Це було натуральне вбивство. Розстріл прямо на очах. Над інститутською є міст, на ньому ми склали каміння з бруківки, думали, що будемо відбиватись нею, коли нас почнуть атакувати. А вийшло, що «Беркут» захопив міст і ту бруківку вони кидали в нас. Командир нашої сотні Самооборони майдану дав команду знаходитись під мостом, щоб поранених виносити. Біля мене хлопцю каменем зчесало пів голови. Ми його ще живим доставили у санчастину. Потім ми були біля стадіону. Нашим завданням було відволікти «беркут», який штурмував барикаду на Грушевського. Ми відволікли. Мене тоді світло-шумовими гранатами добряче потовкло. В нас стріляли впритул.

Ми були «Вартою майдану» і нас називали «спецназ майдану». На майдані ми виловлювали провокаторів і переодягнених міліціонерів.

Як потрапили на фронт?

— Наприкінці квітня на майдані вже не було чого робити. В цей час росіяни захопили Крим, починались безпорядки на Сході. У Самообороні мій позивний був «С», а у частині мені дали інший псевдонім. Мої хлопці пішли на фронт раніше, а я затримався через травму, яку отримав на тренуванні. Ми ж – «Спецназ майдану», тому повинні тренуватись, щоб підтримувати форму. Тренувались на відкритому спортмайданчику у Гідропарку.

— Як вибирали частину, в якій нестимете службу?

— Всі мої хлопці вже були в іншій частині. Я сподівався, що в складі своєї частини ми з ними десь перетнемось. Пізніше я зрозумів, що це неможливо. Мій товариш по сотні, який вже був на фронті у телефонній розмові попередив, що мені до них вже не прорватись. В цій частині з моїх нікого не було, все починав із «нуля».

— І куди потрапили?

— Три тижні тренувались у навчальному центрі, бо просто так на фронт нікого не відправляють. Ми повинні були навчитись користуватись автоматом, гранатометом. А потім — на фронт.

— Ви ж, начебто, військовий?

— Не зовсім. У семидесятих я відслужив строкову службу. До армії я закінчив технікум. Народився в Україні, але виріс в Білорусії. Там закінчив школу і Бобруйський технікум за спеціальністю технік-механік. А після строкової служби мене запросили у військкомат і запропонували піти в армію прапорщиком. Я відмовився. А вони повідомили, що повинні мені присвоїти звання молодшого лейтенанта. Так я став офіцером запасу. Через певні проміжки часу після військових зборів присвоювались чергові звання. Ось так своїм ходом я дійшов до майора.

— А де народились?

— У Краснопартизанську. Мама свого часу поїхала туди у пошуках кращої долі з Тернопольщини. Тож Донбас – мої рідні краї. Коли вже був на фронті, хотів потрапити у Краснопартизанськ і подивитись, як виглядає моя мала батьківщина. А виріс у селищі Єлізово (Білорусія). Це на березі річки Березіна. Є стара картина яка ілюструє відступ Наполеона по мосту через Березіну. Цей міст був у Єлізово. Ще хлопчаками ми ходили на річку і бачили сваї з мореного дуба. Казали, що вони залишились від того мосту. Коли «бацька» Лукашенко приїздив в Єлізово, то говорив, що там найкрасивіші місця у Білорусії. Одного разу нас кілька хлопців заблукали в лісі на чотири дні. Жили на підніжному кормі. В одній із хащ знайшли кістяки коней. Думаю, що то залишки коней французьких військ, які тими лісами відступали.

— А я в Артемівську народився.

— А ми Артемівськ і Лисичанськ звільняли. Звідти потім потрапили в Попасну, а потім в Курахово.

— Сильно постраждав Артемівськ?

— Та так, місцями. А Лисичанськ дужче війна пошарпала.

— Де для Вас почалась війна?

— У боях за Краматорськ.

— А як Ви потрапили в Іловайськ?

— Із Курахово нас перекинули в Іловайськ. Це було приблизно 16 липня. Нашим завданням було проведення «зачистки». Бо ми виконували функції правоохоронців. А щоб ви правильно розуміли, то в Іловайськ увійшов не весь склад частини. Ми в Іловайську були  не одні. Із нами були підрозділи інших частин.

— Що таке «зачистка»?

— Це значить виявляти сепаратистів. Принцип такий: армія звільнила населений пункт  і пішла далі, а ми повинні були забезпечувати правопорядок і виявляти «сєпарів». Отож, приїхали в Іловайськ і зайняли триповерхове приміщення школи, що на окраїні міста. Там же неподалік розмістили нашу техніку. Райони міста умовно поділили на квадрати і розподілили між підрозділами, хто яку територію контролює.

— Виявляли сепаратистів?

— Доводилось. Але, зрозумійте, хто такий «сєпар»? Поки воює у складі формування, то він «сєпар», а потім переодягся у цивільне і він вже «мирний житель». Як правило, тоді серед «сєпарів» було багато місцевих. Вони добре знали місто, тому часто було так, що ми хоч і дізнавались, що у якомусь районі з’явились терористи, але затримати хоча б одного було зовсім не просто. Вони знали всі ходи-виходи і цим успішно користувались. А ми міста не знали. Приїздимо на виклик, а бойовиків там вже нема. Втекли.

— Що найбільше запам’яталось в Іловайську?

— Обстріли. Гатили по нам із чого тільки можна. Це не припинялось ні вдень ні вночі. От вранці встали. Тільки чай почали пити, як почнеться. І гляди зразу, ще й чай не вистигнув, а у нас вже «двохсоті» і «трьохсоті» є.

— Дуже страшно було?

— Все пізнається у порівняннях. Спочатку нас закидали мінами із 80-тиміліметрових мінометів. Ми думали що це жах. А потім, коли на нас посипались «сто двадцятки», ми вже думали, що «вісімдесятки» – то дрібниці, а 120-міліметрові міни – це жах. А потім нас почали накривати «гради». І вони стали нашим жахом. А «вісімдесяток» і «стодвадцяток» ми вже так не боялись. Але й це не був жах. САУ – ось що справжнє жахіття. Як у гатить, мало не видавалось. Справжнє пекло. Від мін і «градів» у даху і стелі третього поверху діри утворювались. У «градах» вибухова сила не така вже й велика. А «вісімдесятку» після того майже не сприймали як загрозу. А коли вдарили САУ, то на нас все зразу посипалось – скло з вікон, штукатурка, осколки з елементів конструкцій.

— А хто по вас стріляв?

— Спочатку «сєпари». Вони — «криворукі» артилеристи. Стріляли, як кажуть, куди втрапить. Міни випущені ними летіли не точно. Що таке мінометний розрахунок? Це сім осіб обслуги. Спочатку вони пішки ходили і носили міномет розібраним. Прийшли на позицію, зібрали міномет, стрельнули, розібрали і пішли. Трохи пізніше вони додумались ставити міномети на вантажівки. Ото, бува під’їдуть, бабахнуть, особливо не цілячись, і зразу втечуть. Це для того, щоб нам не давати відпочивати. А потім прийшли росіяни. Ми це зразу на собі відчули. Це були навчені артилеристи — били по нас значно точніше. Різниця між ними і сепаратистами була дуже помітна. В останні дні вони нас накривали дуже точно.

Сепаратисти вперто обороняли станцію

— Ми зайняли більшу частину Іловайська. Штаб сепаратистів був на залізничній станції, але ми про це не знали. Навіть намагались її штурмувати. А станція в Іловайську не тільки вузлова. Вона важлива ще й тим, що знаходиться між Донецьком і Росією. До Донецька 22 кілометра, та й до кордону не далеко. Для них володіти станцією було питанням стратегії. Тому там були дуже запеклі бої.

— В чому була складність боїв у Іловайську?

— Іловайськ – це маленьке містечко. Частина жителів за Україну, а частина —за сепаратистів. У ворогів не було проблем із провідниками. Вони частенько, користуючись тим, що добре орієнтуються містом, підходили до паркану школи і обстрілювали нас із підствольних гранатометів. Ми відповідали тим же. Вогневий контакт був дуже близьким. В бою ми бачили їх, а вони нас. Складними були і «зачистки». Ми півтора тижня «зачищали» місто, а сепаратисти все одно несподівано з’являлись то в одному то іншому районі міста. Оглядаючи околиці школи, де ми перебували, я абсолютно випадково натрапив на якусь канавку, схожу на канал для відводу талих вод. Вона тягнулась через все місто і проходила прямо біля території школи. Я зі своєї ініціативи охороняв те місце.

Нас сепаратисти називали «карателями»

— Нас сепаратисти називали «карателями». Вони казали, що ми ґвалтуємо жінок, дітей вбиваємо і їмо. І це не дивлячись на те, що під час обстрілів у шкільному підвалі постійно переховувались місцеві люди: старики, жінки із дітьми. Ми їх підгодовували. Одного разу я натрапив на кинуту сепаратистами вантажівку, заповнену ліками і вітамінками для дітей. Ліки ми і собі взяли і місцевим роздавали. А я просто на вулиці роздавав вітаміни всім дітям, які тільки там проходили. Серед місцевих траплялись люди, які нам не довіряли. От даю дитині вітамінку, а її мама каже, спершу сам при мені скуштуй, а потім моїй дитині давай. «Та невже ви думаєте, що я вас отруїти хочу?», — з подивом казав і на очах у них їв ті вітамінки. Антиукраїнська пропаганда там працювала на повну котушку. Схоже, вони самі вірили у ті страшні казки, які про нас вони ж і розказували. «Какие вы военнопленные? – Вы каратели. На вас женевская конвенция не распостраняется. Мы вас обменивать как солдат не будем. Вы не солдаты. Вы наемники. Вас командир за деньги нанял», — казали вони нам, коли ми були в полоні.

Про шкоду від телефонів

— Багато шкоди було від мобільних телефонів. Із самого початку домовлялись, що на передовій телефонами користуватись не будемо, а здамо командирам. Ви ж розумієте, по телефонним дзвінкам «сєпари» вираховували де ми знаходимось. Ворожа артилерія теж орієнтувалась по телефонним розмовам і потім по нас «працювала». Але так ніхто нічого і не здав. Кожний намагався тримати зв’язок із рідними. Хто мамі дзвонить, хто дружині. І мало не всі фотографували на війні все, що вважали цікавим. Потім, коли потрапили в полон від тих телефонів було багато неприємностей у хлопців.

Відступ

— Майже вся наша техніка згоріла при обстрілах. Тож, коли нас повідомили про необхідність виходити із Іловайська, довелось збирати техніку по всьому місту. Брали вантажівки, автобуси, навіть кілька пожежних машин мобілізували з місцевої, закинутої пожежної частини. В основному збирали машини, покинуті «сєпарами». Пригадую «МАЗ», який не заводився від стартера. Так ми його «зі штовхача» заводили. В машини ми забирали всіх наших, незалежно від того, хто із якої частини був.  З нами їхали і добровольці і військові. В «Еталоні», який вів я, їхали бійці різних частин.  В останні дні нашого перебування в Іловайську обстріли були просто шалені. Це було під кінець серпня. І під тими обстрілами ми й готувалися до відступу. Першими повантажили наших поранених. Увечері надійшов наказ перебиратись в район депо одного підприємства. Там ми й заночували. Перед тим розбили всі освітлювальні прилади, бо увімкнені фари чи габарити вночі демаскували колону і могли спровокувати артобстріл. Та ніч ледь не стала для мене останньою. Спав у автобусі на місці водія. Десь близько четвертої ранку я прокинувся. По салону туди-сюди сновигали наші. Я зрозумів, що спати не зможу. Тому вийшов з автобуса. А за кілька хвилин у вітрове скло автобуса влетіла граната, випущена із підствольного гранатомета і втрапила туди, де я щойно спав. Мій бушлат, який там лежав, вмить пошматувало. На вітровому склі граната «намалювала» таку густу павутину від тріщин, що дивитись крізь нього вже було неможливо. То ж довелось скло вибити.

«Зелений» коридор

— Вранці 28 серпня дали команду висуватись. Всі до цього були вже на бойовому взводі, сиділи в машинах. Скло автобуса, як я вже казав, було розбите, тому я одягнув окуляри (щоб захистити очі від пилу) і запустив двигун. Виїхали в напрямку Мар’їнки. В нашій колоні не було жодної військової машини. В Мар’їнці зустріли ще одну нашу колону. Взагалі з «іловайського котла» виходили кількома колонами. Бо там велика територія. Ніхто людей на «наших» і «ненаших» не ділив. Забирали всіх. В машинах люди тіснились — не кидати ж їх. Від’їхали 17 кілометрів від Іловайська і зробили коротеньку зупинку в якомусь населеному пункті. Це була остання зупинка перед розстрілом. Ми там переформували колону. Начальником колони був один із командирів. Умовно назвемо його «Н». Командир (назвемо його «К») лежав у госпіталі з пораненням. На той час ми вже знали, що на територію України вдерлись російські війська. І знали, що з ними була домовленість про «зелений» коридор, по якому ми мали вийти у розташування наших військ. Саме тому в нашій колоні не було ні БеТееРів ні танків. Суть домовленості з росіянами: вони нас без бою випускають по «зеленому» коридору в район міста Комсомольське. Там вже були наші війська.

Засідка

— Від населеного пункту ми проїхали хвилин 15 і нас почали обстрілювати із мінометів. Накривали мінами мабуть для того, щоб не дати оговтатись і пришвидшити наш рух. Пізніше ми зрозуміли, що нас заганяли у такий спосіб в пастку. Із цього місця до Комсомольського залишалось близько сорока кілометрів. Начальник колони дав команду не зупинятись, бо будь яка зупинка призведе до ще більших жертв. Не всі бачили, що відбувається. А я бачив. Тому, що моя машина рухалась у хвості колони, а дорога йшла вниз. Отож вся картина подій у мене була як на долоні. У росіян була можливість вибрати позицію, чим вони і скористались. Для розстрілу колони вони вибрали найоптимальнішу позицію. Ми були на відкритій місцевості між «зеленкою» («зеленка» – гай, ліс, бір, будь яка посадка, – авт.) і кукурудзяним полем. В «зеленці» на сопці метрів за вісімсот від дороги стояли чотири російські танки, які вже окопались. Дістати ми їх нічим не могли. Над землею виднілись тільки башти. Дорогу вони пристріляли. Там же була піхота і кулемети. Вони зайняли позиції за три дні до нашого відступу. Тож підготувались як слід. Зліва кукурудзяне поле. Між дорогою і полем – смуга протипожежного прокосу завширшки метрів із сорок. Я опинився на найвищій точці дороги. Переді мною була вся колона.

«Першими росіяни розстріляли машини із пораненими»

Два КаМАЗи ми позначили червоним хрестом. В них ми везли наших поранених. Дорога, якою ми їхали, повертала за пагорб. Голова колони із 15-20 машин разом із «Н» зникли за поворотом. На повороті опинилася перша з двох вантажівок, в якій їхали поранені. Друга йшла в середині колони.  І в цей момент по колоні вдарили танки. Першими пострілами російські танкісти розстріляли якраз ті машини. Все що відбувалося потім, у моїй свідомості сприймалось як кадри із фільму, а не як реальні події. Перший снаряд російський танкіст послав в кабіну КаМАЗа із пораненими. Другий, що не забарився, влучив у кузов. Температура при вибуху була така, що поранені  у кузові згоріли заживо. Двома наступними гарматними пострілами росіяни розправились із другою машиною з пораненими. Ніхто з обох машин не вижив. Тому я потім і говорив, що росіяни виявились «братами-мерзотниками».

«Брати-мерзотники»

— Росіяни холоднокровно розстрілювали колону з танків. За якусь мить вся дорога заповнилась палаючими машинами. Після потрапляння снаряда, охоплені полум’ям машини горіли як смолоскипи з людьми в них. Врятувати нікого не могли. Люди згорали миттєво. В якусь мить я зрозумів, що їхати вперед вже не можна. І єдиним виходом було тікати вліво із дороги, бо танки по нас били справа. Дорога йшла по насипу. Я боявся, що коли зістрибуватиму із дороги в поле, автобус перекинеться. Але це був єдиний шанс врятувати людей в автобусі. Я ризикнув. На швидкості стрибнув. Передні колеса провались а задні повисли в повітрі. Автобус зачепився днищем на бруствері і гойднувся як дитяча гойдалка. Задні колеса вдарились об дорогу, і зачепивши дорожнє полотно, штовхали автобус, а він дрижав всім корпусом і поволі сунувся вперед, поки не з’їхав у поле. Тепер ми мчали паралельно з дорогою. Це нас врятувало. Від танкових гармат нас прикривала наша ж колона, яка їхала справа. А росіяни без упину били по ній. Повз мене пролітали обгорілі тіла і кінцівки загиблих товаришів по зброї. Постійно петляв полем, обминаючи розкиданих вибухами вбитих. То було справжнє пекло.

Танк у кукурудзі

Так під обстрілом до самого низу балки і доїхали. Внизу було село Червоносілля. Воно розділене на дві частини. Дев’ять будинків поблизу дороги, а основна частина далі. У долинці — озерце, невелика річка і міст через неї. Дорога на Комсомольське вела вправо. Росіяни заганяли нас в тупик за будинками. Цілих будинків було тільки три. Решта зруйновані. Від них тільки підвали залишились. Ми повернули паралельно домам. Хлопці розповіли пізніше, що думали, що мені кінець. Бо навпроти них у кукурудзі маскувався російський танк. Якщо б він відкрив вогонь по автобусу, ми б не врятувались. Нам пощастило. А от командиру (позивний «Б») і групі яка із ним їхала на пожежній машині, не пощастило. Вони зупинились біля хат, командир дав наказ рухатись на прорив, і тільки вони вскочили в машину, як вона злетіла в повітря — танк із засідки вистрілив. На сходах одного з будинків куля снайпера обірвала життя молодого бійця. В наш автобус теж влучили. Хлопці сказали, що якийсь снаряд пронизав автобус і пролетів за моєю спиною. Дивом нікого не зачепив. Не вибухнув тільки тому, що не зустрів перешкоди, міцнішої за скло.

Бій у долині

— Ми вирвались із пастки і потрапили в нову. Там дорогою до Комсомольського таких була явно ще не одна. У полоні нам не давало спокою питання, як вирвалась звідти перша частина колони, в якій був «Н»? Він і досі так нічого толком і не пояснив.

Ми покинули автобус, розосередились між деревами в закинутих садах. Зайняли кругову оборону. Окопались. Обстріл не припинявся. В нас летіли мінометні міни, танкові снаряди. Це було десь приблизно в першу годину дня. По нам били з танків, які зайняли позиції на висоті по інший бік від будинків, на відстані близько кілометра. Нас від них відгороджував яр. Ми були у них як на долоні, бо знаходились у долинці. Ми тоді говорили, що вони нас відстрілюють як куріпок. Бо дерева не давали нам жодного прикриття. Наші позиції були повністю відкриті. Поранених під вогнем зібрали і сховали у підвалах будинків. Нікого помирати не покинули. Із нами було дві медсестрички. Сміливі, відчайдушні дівчата. Скільки життів вони врятували, ризикуючи своїми життями. Подумати тільки. Йде бій такий, що голову не піднімеш, а медсестри під кулями і осколками пораненим допомогу надають. Обидві вижили. Одну, правда поранили в шию, але її врятували бійці.

Хтось із наших зателефонував командиру «К» і описав становище. Він сказав, що до нас скоро підійде підмога. Один командир зник, інший загинув, командування на себе ніхто не взяв. Довелось гуртом думати, що робити. А часу думати росіяни не давали. Ми почали оборонятись. Нас обстрілювали мінометами, «градами», САУ. Але не точно по наших позиціях, а навколо, щоб дати зрозуміти, що діватись нам нікуди.

«Наказано знищити!»

— Вдень вони нас обстрілювали. Вночі ми хотіли пробиватись. Але що робити з пораненими?  Вирішили, що поранених не покинемо. Загалом в оточенні протримались добу. Вночі одна група наших пішла на прорив. Частина з неї таки прорвалася. Серед групи були загиблі. Частина пропала безвісти. За один день бою у нас було близько сорока вбитих і понад 60 поранених. З ранку наступного дня росіяни продовжили обстріл, показуючи, що ми в оточенні. Близько полудня двох наших ми вислали парламентерами до росіян. Чинити опір сенсу не було. Вони скрутили їх і поклали обличчям в землю. «Ви не у тих умовах, щоб вести переговори», — сказали їм. Зрештою росіяни повідомили, що дають 20 хвилин, упродовж яких ми повинні вирішити: здаватись чи ні. А якщо не здамось, то від нас нічого не залишать. Ми чудово розуміли, що так і буде. Бо проти нас були танки, «гради», міномети, САУ. А ми знаходились на відкритій місцевості. Вирішили здатись, щоб зберегти життя всім, хто вцілів у тому пеклі.

Тож зібрались, взяли поранених і пішли в напрямку позицій росіян. Перед цим кожен зателефонував кому зміг, аби повідомити про те, хто і при яких обставинах потрапив в полон. Оскільки вже була загроза, що полонених, про яких на «великій землі» нічого не знають, росіяни і сепаратисти тихцем розстріляють. Нам треба було, щоб в інтернет потрапила інформація про те що ми живі і потрапили в полон. Росіяни, що нас полонили, говорили, що у них був наказ знищити колону: «У нас была команда в плен никого с этой колоны не брать. Но мы не ожидали, что вы такое сопротивление окажите», – сказав нам російський офіцер. Ми ж, обороняючись, завдали їм відчутної шкоди. Наші гранатометники зайшли із флангів і підбили три танки. У двох танків вибухнув боєкомплект. Їхні екіпажі загинули. Обидва охоплених полум’ям танки, по інерції сповзли на дно балки. Один зупинився впоперек русла річечки, такої маленької, що її легко можна перескочити. Коли у танка вибухає боєкомплект, башту підкидає вгору, а потім вона стволом вниз перевертається і на теж саме місце і падає. Скільки бачив підбитих танків, то там де вибухнув БК, танки стояли із перевернутими баштами. Екіпаж третього танку – чотири танкісти, здався в полон. Снаряд гранатомета заклинив башту і екіпаж негайно викинув білий прапор, щоб його не добили другим пострілом. Це були наші полонені. Їх допитали і записали на телефон. Один із танкістів сказав, що він із Курська. Наші хотіли запустити двигун третього танка. Але російські танкісти, перед тим, як здатись, вивели із ладу системи запуску двигуна. Якби вдалось завести той танк, ми б ще наробили росіянам «шурхоту».

Коли вже нас взяли в полон, ми говорили одному росіянину-підполковнику, що так же не робиться. Нащо ви наших поранених розстріляли? А він  божився: «Ребята, я приеду домой и напишу рапорт об увольнении. Не буду служить в такой армии. Мне сказали, что я еду на учения. А когда пересекли границу, я понял, какие это будут учения…».

Наскільки він був щирим? – Не знаю. Але впевнений, що такі настрої серед російських військових не рідкість.

«Ті що зникли безвісти для нас живі»…

— Досі невідома доля багатьох наших бійців. Ми не поспішаємо вважати їх загиблими. Був такий випадок. Ще в Іловайську при штурмі залізничної станції кілька наших бійців зникли безвісти. Ми думали, що загинули. А виявилось – живі. Зрозумівши, що вони залишились самі в захопленому росіянами і сепаратистами місті, хлопці десь причаїлись, і переховувались близько двох тижнів. Місцеві люди не видали наших бійців, заховали їх у підвалі, підгодовували, дали цивільний одяг і допомогли тихцем вибратись із Іловайська. І цим хлопцям пощастило вийти із окупованих територій у розташування наших військ. Поки немає підтвердженої інформації про загибель тих, хто зник безвісти, ми надіємось, що вони живі. Не всі місцеві підтримують сепаратистів. Є й чимало таких хто рятував наших солдат. І ці люди ризикували власними життями, бо якби «сєпари» про це дізнались, то тих людей розстріляли б.

Підполковник «Лисиця»

— Росіяни нас вишикували. Підійшов підполковник російської армії із позивним «Лисиця». Він пообіцяв, що не віддасть нас сепаратистам, бо ті з нашими полоненими не церемоняться, а бійців добровольчих частин розстрілюють без зайвих слів. Це було близько п’ятої години вечора. Нас повели полями кілометрів десять, петляючи до пізньої ночі. Так нас ховали від сепаратистів. Попереду і позаду нашу колону супроводжували танки. З обох боків йшли автоматники. Та ми й так не тікали, бо знали, що в цьому немає сенсу. У кожному танку є по два тепловізори. Тож вони бачили нас навіть вночі. Заночували просто в полі. Вночі було дуже холодно. Палити багаття заборонили. Дозволили тільки вранці. Ми трошки зігрілись. Не було питної води і росіяни дозволили нам брати кавуни із великого баштану, що був поруч. Кавуни були для нас і їжею і питвом.  І тут ми побачили, що насправді відбувається в даному регіоні, і могли оцінити, які сили кинули проти нас росіяни. Вся їхня техніка вдень ховалась в «зеленці», а вночі виїздила в поля. Тільки в одному місці ми нарахували 36 «нонн». («Нонна» самохідна установка, що поєднує в собі гармату, гаубицю і міномет, – авт.). Вони казали нам: «Мужики, у вас не было ни одного шанса устоять». Та й так ясно. До російського кордону було сорок кілометрів. Що їм вартувало нагнати сюди багато техніки? Вся «зеленка» була напхана нею по зав’язку.

Підполковник «Лисиця» сказав, що нас повантажать на ешелон і відправлять в Ростов, де створюється концтабір. Мовляв, нашу «долю вирішать там». У нас забрали одяг і всі документи. У мене був військовий квиток і паспорт. Всі документи вони зібрали в мішок.

«Теперь вы – рабы ДэНээР»

Росіяни наказали полоненим із числа військових, вишикуватись. Підігнали два танки, на яких повезли поранених. І колону кудись повели. Як тільки полонені зникли за «зеленкою», хвилин через 15 до нас під′їхала колона автомобілів – вантажівки, «УАЗики», штук десять. Ми думали, що це обмін, і раділи. Із машин вискочили озброєні люди. Виявилось, що це сепаратисти. Вони так боялись добровольців, що зразу взяли нас на «мушку». Вийшов один чолов’яга метра під два зростом. Віддав наказ шикуватись і заявив: «Вы являетесь рабами ДэНээР». Виходить, «Лисиця» нас обманув. Попри обіцянку віддав нас сепаратистам. Ми й не помітили, куди ділись росіяни. Нас відвезли в Донецьк і помістили в підвалі приміщення СБУ. Вже там сепаратисти нас запевняли, що в полон вони нас взяли, а росіяни нам привиділись. Так і почався справжній полон, який для мене тривав 118 діб. Нас тримали в приміщенні бомбосховища. Туалети не працювали, і нам довелось зняти плити і відкрити каналізаційний канал.  Так і жили у смороді, без можливості митись, і без сонячного світла…

Спілкувався Володимир Лимаренко