Про окупацію

Сталін не вірив у те, що Гітлер нападе. Чи навіть так: у момент, коли гітлерівські війська вже завдавали масштабних ударів по території СРСР та швидко просувалися в глиб країни, він не вірив, що це відбувається. Вже відбувається: з ним, із територіями, з розбитою армією.  

Історики кажуть, що він оговтався за кілька днів. Однак судячи з того, як розвивалися події та як на них реагувала влада, оговтання тривало значно довше.

Отже, гітлерівці просуваються. Червона армія, що дістала наказ дати бій, але на територію ворога не заходити, відступає. Солдати й офіцери потрапляють у «котли», а потім у полон. Щасливчикам вдається вийти з оточення, потрапити до своїх. «Свої» оголошують їх зрадниками. Карають...

Кремль приймає мобілізаційний план, створює Раду з евакуації, наказує знищувати інфраструктуру, невивезені промислові підприємства, склади з продовольством. Щоб не дісталося ворогу.

Той факт, що на окупованій території залишаються люди, владу не обходив.

Евакуація... Теж собі процес. Хаотичний, малосистемний, з орієнтацією на швидке вирішення «непорозуміння» з Гітлером. З Дніпропетровська у Сталінград, з Харкова у Куп’янськ... Потім, коли стало більш-менш зрозуміло, їхали-вивозили якомога далі. Але в 1941-му – ні.

Першою, як водиться, тікала влада. У Галини Щербакової є про це: «Срочно уезжало начальство. Махонький городок просто встал от этого на дыбы. Бегство власти было посильнее немецкого наступления. Райкомовские жены мотались по городу в бигудях, собирая у тех, кто рожей не вышел для эвакуации, чемоданы». («Бабушка и Сталин»)

В архівах теж є... «В отдельных местах аппарат ничего не делал, просиживал дни. Стоило этому месту подвергнуться бомбежке или стоило появиться провокационному слуху, как второй секретарь Харьковского горкома с близко стоящими к нему лицами и личным имуществом исчезал, а люди оставались предоставленные сами себе…Не отличались от т. П. и его помощники, которые, удирая на машинах, оставляли больных» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 316, арк. 7).

Отже, втекла влада. Після чи разом із нею – підприємства стратегічного значення. Їх вивозили, ретельно рахуючи колби «Берта». Я не знаю, що це таке. Але знаю точно, скільки взяли, скільки спакували, скільки довезли. Щодо людей... Ну хто коли їх рахував? Не дочекалися вагонів, бо залізниця не дала. Потрапили під обстріли, загинули та поховались у околишніх селах... Були випадково завезені в інше місто. Не встигли поїхати. Захворіли, народжували, опікувалися старими...

Залишені люди. Кинуті.

Про євреїв і про те, що з ними зробить Гітлер, у СРСР знали. Однак окремої програми щодо вивезення не було. Навіщо? Щоправда, окремої програми з вивезення пересічних комуністів не було теж, хоча вони, згідно з радянською пропагандою, потрапляли в зони ризику першими. Чи другими, якщо рахувати після євреїв.

Наказу, поради, настанови про те, як поводитися комуністам, не було також. Чи можна сховати партквиток? Знищити його? Чи слід визнавати себе комуністом, якщо нацисти питатимуть? Чи краще приховати цей факт? Як діяти? Невідомо.

Зрозуміло, заклик створювати підпілля та партизанські рухи був. Голосний такий. Роздавали навіть доручення зі створення загонів. Вимагали звітів. Зброю не давали. Її треба було здобути в бою. Щоб потім що?

Звісно, коли влада оговталася насправді, коли побачила трагедію цілком, були і координація, і свідомі завдання, і навіть озброєння. Здобувалися і маленькі, і великі перемоги в глибокому тилу. Але спочатку вимагали звітів. Не пояснюючи, однак, як приховати факт членства в Комуністичній партії від «доброзичливих» сусідів, які бігли доносити в гестапо раніше, ніж воно розпочинало свою роботу на окупованій території. Нічого не нагадує? Тоді йдемо далі.

Прийшли нацисти

Прийшли нацисти. Ордунг. «Новий порядок». Полагодили мости, водогони, запустили навіть трамваї. Для себе, зрозуміло, не для людей.

Відкрили газети. У них «все, що ви хотіли знати про більшовиків та жидів, але боялись спитати». Німецьких кореспондентів тут не було. Усі свої. Місцеві.

Взялися за євреїв. Десь спочатку гетто, а потім масові страти. Десь масові страти одразу.

Євреї з родинами з’являлися на збірні пункти самі. За наказом нацистської влади. У такий спосіб про це легше думати. «Самі йшли, самі й винуваті».

Однак хтось складав списки. Контролював, чи всі внесені. Радився, збирав інформацію. Чи вона падала з неба? Чи нацисти ще у своїх Гамбургах та Франкфуртах безпосередньо перед походом на СРСР ретельно створили списки «жидів» Жмеринки, Рівного, Полтави?

Доноси, доноси, доноси... А потім, після страт, не горе за вбитими, а розкрадання квартир і домівок. «Свої» з Бердичева, Житомира, Харкова, Сталіного, Артемівська, Вінниці, Києва радо користувалися сукенками, каструльками та скринями страчених.

Тема Голокосту дуже болюча. І не тільки тому, що «вони їх знищували», а й тому, що «ми цьому не заважали». А часом дуже щиросердно допомагали.

Ми – погані свої. Сюжет невідрефлексований, толком не промовлений і не прожитий. Горе не переможеним, горе переможцям, оскільки за звуком фанфар багато чого не почути та не побачити. Про самих себе не побачити.

А школи між тим відкрилися. І ті самі вчителі, що славили Лєніна – Сталіна, слухняно замальовували їхні портрети в підручниках. А на стіні в класі висіло зображення Гітлера.

Зрадники? Вимушені колаборанти? Вимушені ким? Війною, нацистами чи владою, що кинула людей напризволяще, щоб потім повернутися та взірцево покарати?

...Театри, деінде виші, ресторани. У Харкові відкрили ресторан «Берлін». У той самий час частина тамтешньої професури божеволіла від голоду. Помирала, кажучи, що готова на все заради кусня хліба. А інша частина – ні, не помирала. Складала списки євреїв, працювала в бург-раді.

Узагальнимо? Усіх цих людей узагальнимо чи утримаємося поки що?

Повсюдно в Україні були люди, які зустрічали нацистів хлібом-сіллю. З образи на радянську владу, яка колись відняла все, зі страху перед силою-силенною, з готовністю служити і покоритися будь-кому, бо іншої соціальної звички не було звідки взяти...

У Євгена Шварца є: «Нас всех так учили! – Но зачем ты был первым учеником?»

Хтось справді був першим учнем. Хтось не був. Але реєструвався на біржі праці, отримував продовольчі картки, зізнавався у своєму комуністичному чи комсомольському минулому... А тим часом ховав у себе єврейську дитину, лікував солдата, що вийшов з оточення. Чи писав черговий донос на сусідів, які голосно чи пошепки обговорювали перемоги радянських військ або вояків УПА.

Кожна людина виживала як могла. І межу «можна – не можна» вимірювала тут і тепер, не назавжди, а для окремої ситуації. Щоденний екзистенційний вибір. Щодня двобій зі смертю, двобій із власним людським і власним тваринним.

Хто їм суддя, хто прокурор?

Судді

Судді прийшли із вигнанням нацистів. Не факт, що з фронту. Багато хто з тилових особістських кабінетів. Слідчі, судді та прокурори. Часом в одному флаконі. Як конвеєр запрацювали військові трибунали. Смерть через повішення просто на площі, розстріл, 10 років таборів, 15 без права листування...

Страшні з’ясувалися речі. Страшні. Виявилося, що 80% місцевих комуністів реєструвались у нацистських комендатурах, значна частина знищила партквитки, а дехто під запис проголошував, що вступив до партії тільки для того, щоб спокійно жити та добре заробляти.

Вороги були повсюди. Їх карали швидко і без милосердя. Звідки брали інформацію? Знову падала з неба?

Сусіди... Свої... Писали доноси першими, щоб не написали на них.

Єлизавета Бірюкова, інженер-технолог рибної промисловості, 27 років, місто Маріуполь. Евакуюватися не встигла, хворіла на скарлатину. Пішла працювати на «німецький консервний комбінат». План давала такий, що Рейх заходився від щастя.

У 1943-му, після вигнання нацистів, слідчий отримав на неї донос. Там було все: і зрада Батьківщини, і «німецька підстилка», і «негайно розстріляти».

Не розстріляли. Дали 15 років. А в 1948-му інші сусіди почали писати листи Сталіну, Берії... Усім «головним». «Товариш Бірюкова перетворила комбінат на «лагерь спасения»... Вона їздила до військовополонених й забирала їх до себе. На роботу. Казала, що вони найкращі фахівці, без яких комбінату ніколи не зробити багато консервів. Годувала членів сімей комуністів та євреїв у столовій. Декотрим, немічним та хворим, возила харчі додому».

Люди написали, що вона врятувала 150 осіб. Список Шиндлера, так.

Вирок святій Єлизаветі пом’якшили. Випустили. Однак звинувачення в колаборації не зняли...

Суворі судді. Багато роботи... Куди не кинь... Працював за нацистів у шахті. Співала в опереті. Вчила дітей під портретом Гітлера. Водила знайомство з поліцаєм. І чхати, що з поліцаєм тим виросли разом. Водив? Спілкувався? Винний!

Величезні простори окупації, населені зрадниками та колаборантами...

Ату їх, ату!

Коли стало зрозуміло, що всіх не пересаджаєш, народилося «геніальне» біографічне рішення. В анкетах, які заповнювали радянські люди, влаштовуючись на роботу чи вступаючи в якісь там ряди, були запитання: «Чи перебував на окупованій території? Чи перебували на окупованій території родичі».

Якщо так, ти таврований на все життя. На все життя підозрілий...

Тричі травмований. Проклятий...

І, знаєте, влада, та, що з валізами, повернулася на окуповані території останньою. З чинної, благородної евакуації. Коли все вже було тихо-тихо й розміновано. Першим ділом вона, та влада, вподобала для себе житло. Не зруйноване, а ціле, комфортне, з каналізацією чи принаймні з водою... Тих, хто жив там за нацистів, викидала. Бо таким, як вони, житло не передбачене. На вулиці перекантуються...

Нічого не змінилося

У радянській системі мислення все так просто та зрозуміло, що в теперішньої влади немає більшої спокуси, ніж тихенько наслідувати «найкращі» традиції більшовизму, як-от широкі узагальнення, великі звинувачення, мала міра відповідальності й орієнтація на слово «Сталіна», прізвище якого, звісно, може бути іншим.

Так, ми не спромоглися на суспільну десовєтизацію.

Радянська людина, не та, героїчно кіношна чи правильно книжкова, а справжня, залякана, схильна до схематизації, спрощення, та, що готова гратися в чинопочитання замість служіння, та, яка бачить себе гвинтиком, від якого нічого не залежить, та, яка моститься у владу, бо влада – єдиний спосіб «покращити життя вже сьогодні»... Ця радянська людина живе в кожному з нас. Зі своєю я знайома. Обсяги й масштаби руйнації, яких вона може мені заподіяти, я знаю... Не всі, зрозуміло. Бо ніколи не відаєш, коли і як вона вилізе... Але то моя особиста справа.

Однак є і не особиста.. Тепер, коли в нас знову війна, саме радянський спосіб осмислення окупації стає провідним. Іноді за умовчанням, іноді зі щирим здивуванням і каяттям. Мовляв, як це я примудрився мислити так, як Сталін, адже вчора був пристойною людиною, а сьогодні вимагаю персональних звітів про достатній чи недостатній патріотизм донеччан і луганчан у боротьбі з агресором? І це питання – хороший варіант самовизволення від совка.

Гадаю, суспільство навчиться. Нешвидко, поступово. Сьогодні ми все ще погані свої. Але вже зараз видно, як мудрі уникають узагальнень і не потребують пояснень, де все й так зрозуміло. Глупі, щоправда, все побивають себе в патріотичні груди, не помічаючи, що топають тим самим радянським маршем, де всі, хто в ногу, гідні й правильні, а решта чужі....

А от влада? Чи навчиться? Бо це так зручно: бути завжди зверху, приховувати власну безпорадність «труднощами періоду відновлення», не пояснювати своїх дій, вивозити з поля битви себе та колби «Берта», забуваючи людей, а потім ще й таврувати їх як зрадників...

...Ніхто не вірив, що Росія може напасти на Україну. Були люди, які попереджали, але ніхто з тих, хто приймає рішення, не вірив. Так, певний період оговтання був потрібен усім. Так, без помилок не обійшлося, бо не могло обійтися.

Однак зараз уже настав час або витягувати з голови «радянський чип», або чесно визнати, що влада знову запрошує нас на відкритий урок «Короткого курсу історії ВКП(б)» з історії окупації, що його вже проходило, але так і не вивчило українське суспільство.

Олена Стяжкіна

Тиждень.ua