Черкащанка: «Я довго не зізнавалась комбату, що вагітна!»

19-річна сирота із Черкас Марина Підрейко рік тому таємно подалася за коханим на фронт, попри всі перешкоди стала бійцем і врешті обвінчалась із своїм обранцем. На днях у пари народився синочок.

Рік тому історія Марини стала відома всій країні. Не бажаючи розлучатися з коханим, який ішов воювати, дівчина перевдяглась у камуфляж  і заховалась в одній з машин автоколони, що від’їздила зі столиці на фронт. Неймовірну історію любові та відданості, яка розчулила навіть загартованих боями солдатів, розповів заступник командира батальйону «ОУН».

–  Колона вантажних мікроавтобусів їхала з Києва у Дніпропетровську область: поспішали на базу. Бійці сиділи на підлозі, обливаючись потом і міцно стикаючи в руках автомати і ящики з гранатами. У вантажному секторі вікон немає, і, рятуючись від задухи, солдати у буквальному сенсі роздяглися до трусів. Один хлопчина всю дорогу спав, прилаштувавшись між мішками з амуніцією. Дивлячись на нього, хлопці диву давалися: «І не жарко йому у формі?», – пригадує Борис Гуменюк.

– Першу зупинку зробили під Кременчуком. Хлопці зраділи: поруч водойма, можна освіжитися, а потім і по канапці перехопити. Але спочатку, як водиться, жартівлива команда: «Хлопчики – наліво, дівчатка – направо!» Хоча, зрозуміло, що жінок серед нас немає. Дивлюся – один направо побіг. Ну, хто його знає. Може, соромиться, а може – друга причина якась. Бійці скупалися, сіли на травичку перекусити. Я дістав фотоапарата, захотілося зробити знімок на пам’ять. «Так, ставайте тут, – командую. – А ти чого в балаклаві? Ану знімай! Знімай, кажу – це наказ!» Хлопець неохоче зняв балаклаву, а ми разом ахнули – дівка! Стоїть, почервоніла, волосся порозсипалося… Ой, та це ж Мальвіна наша! Позивний у неї такий. Пройшла з нами весь Майдан. «Ти що тут робиш?! – питаю. – Хто дозволив?». Вона у відповідь лепече: «За нареченим поїхала, – пояснює, – ми недавно заручилися. Я без нього жити не можу». І оченятами така кліп-кліп… «Ну і  що робити тепер, – кажу. А сам аж киплю від злості. – Через тебе одну всю колону на Київ розвертати?! Де твій Ромео?» А він уже стоїть поруч з нею, приголомшений. Явно не знав, що наречена за ним «хвостом» поїхала.

– Володя (позивний Леннон) – хлопець толковий. Корінний кримчанин, воює за Україну. Лізе під кулі, коли не треба. Доводиться ловити його за штани і затаскувати назад до окопу. Одним словом, справжній герой. Я його називаю «навіжений». Тому що під час бою він стає агресивний. Та я і сам такий стан переживаю. Адреналін зашкалює, здається, що серце ось-ось вискочить з глотки. І від перенасичення емоціями кричиш що є сили…

– Стоїть, значить, Леннон біля своєї Мальвіни, обоє голови так винувато похилили. А я візьми і випали: «Ромео і Дездемона, блін!» Потім зрозумів: щось я не так зморозив, і сам же розсміявся. Бійців також сміх розібрав. Це розрядило ситуацію. Посміялися і давай радитися: що робити з «зайцем»? Точніше, з зайчихою. Вирішили, що залишимо їй грошей на зворотну дорогу, хай ловить попутки і добирається додому. І тут Мальвіна як почне проповідати: «Ой, не висаджуйте мене, будь ласка! Візьміть з собою на війну! Я буду шити, варити, прати, рани перев’язувати… І не буду вам заважати, чесне слово! А не візьмете – під трамвай кинуся!» – «а де ж ти, дитя, серед поля трамвай знайдеш?» – «А нема трамваїв – то втоплюся!» Бачу – справа серйозна. Ця і правда готова іти за коханим через вогонь, воду і мідні труби. Знову давай радитися. «Та хай уже йде з нами, – просять бійці, – дівчина ж хороша. Та і любов у них.» «Ну добре, – кажу, – тільки доведеться за нею приглядати. А то ось так зайцем і в бій полізе. А Мальвіні строго-настрого наказав: «І щоби надалі без цих коників! Забудь про передову – на базі сидітимеш!»…

Сторонньому вчинок дівчини міг здатися відвертою дурницею, але у «Мальвіни» нікого окрім коханого не було.

— В 2007 році мама померла від раку легенів і я лишилась круглою сиротоюгоду, – розповідає Марина. – Мамина подруга взяла мене під опіку. Потім я вступила до училища, вивчилась на повара. Позаминулої зими подалася до столиці аби підтримати мітингуючи. Прийшла на Майдан і розгубилась: куди йти, адже нікого не знаю. В цей час поруч проходило двоє чоловіків: «Ти що, загубилась? Ходімо до нас, переночуєш, а завтра щось вигадаємо». І привели мене в палатку «ОУН».

Тут дівчина і познайомилася із майбутнім чоловіком Володею. Коли ж Росія анексувала Крим, хлопець вирішив іти на війну і записався до батальйону «ОУН». Після двох місяців боїв він повернувся на нетривалий відпочинок.

— Тоді Володя зробив мені пропозицію, — розповідає дівчина. — Вирішили, що на початку вересня зустрінемося в Києві і обвінчаємося. А за два дні частина бійців мала повертатися на передову. Пришла проводжати Володю і зрозуміла, що не зможу без нього. Кажу йому: «Я з тобою». А він: «Ти що, здуріла? Неможна». Добре, думаю, поїду таємно. Випросила у хлопців форму з балаклавою, перевдягалась і непомітно прокралась у багажний відсік, сховалася за мішками. Після того як мене розсекретили, на базі влаштували прочуханку. Щоправда, нікого не покарали. Спершу думала, що працюватиму на кухні. Але там вже трудилась бригада. Тому мені доручили відповідати за прання і різні побутові дрібниці. Трохи допомагала по медицині, ходила на стрільбище.

Рік тому коханий Марини жалівся, що вона постійно проситься з ним на бойові завдання. Знаючи характер дівчини, бійці перед тим як від’їздити, ретельно перевіряли машини.

У вересні минулого року пара обвінчалась. Свято організував командир батальйону «ОУН» Микола Коханівський. Вінчання відбувалося в храмі села Комарівка під Києвом. Весільну сукню та фату Марині прислали волонтери, а Володя одягнув вишиванку.

— Ми б з радістю оформили стосунки в РАЦСі, але я не маю паспорта, — пояснює хлопець.— Торік весною я швидко збирався до столиці і звідти зразу на війну. Документи залишив удома в Криму. Багато разів просив маму переслати їх, але вона не хоче. Справа в тім, що вона, українка за національністю, підтримує політику Путіна. Через це у нас, м’яко кажучи, сімейна конфронтація. Зараз намагаюся самостійно відновити документи. Адже без паспорта не можу навіть на роботу влаштуватися. А в мене сім’я…

«В той день, коли дружина дізналась про вагітність, ми обоє ледь не загинули»

Восьмого липня в родині відбулася радісна подія. Марина народила синочка. Його батьки назвали Кирилом.

— Ми запрошували маму Володі приїхати і поглянути на онука, — каже Марина. — Вона не хоче… А шкода. Мені так хочеться, щоб у Кирилка були бабуся та дідусь! Вперше за багато років я наважилась розшукати власного батька. Так вийшло, що навіть імені його не знаю. Мама відмовлялась обговорювати зі мною цю тему. Відомо тільки, що батьки оформили у 1994 році шлюб у Прилуках. Але потім щось трапилось і вони розлучилися. Мама повернулася в Черкаси і була настільки ображена на батька, що дала мені своє прізвище, і дідусеве по-батькові. Можливо, хтось прочитає цю статтю і зможе повідомити мені хоч якусь інформацію про батька. Мій телефон: (097)129−54−21.

— Марино, ви завагітніли на фронті?

— Так, восени минулого року. Ми з Володею і раніше хотіли дитину, але не виходило. Я вже почала перейматися. «Ось повернемось з  АТО, і одразу до лікарів», — казала чоловікові. Ми тоді стояли в селі Тоненьке під Донецьком. До того часу хлопці мені вже довіряли, інколи брали з собою на завдання. І тут бачу — затримка. Попросилась поїхати в Красноармійськ, накупила там тестів на вагітність. Але вони показали різні результати.

А тут я ще й застудилася. На базі було багато різних ліків, але приймати їх боялася. Якщо вагітна, то можна і дитині нашкодити. Знову поїхала в Красноармійськ. Прийшла в місцеву поліклініку, пояснила ситуацію. У мене швидко узяли аналізи. «Втаю, — сказав гінеколог. — Скоро станеш мамою».  З одного боку я зраділа, а з іншого – злякалася. Якщо комбат дізнається, відправить в тил. А як я там без Володі?.

— Той день ми провели нарізно і обоє ледь не загинули, — розповідає Володя. — Я перебував в Тоненькому, і по нам раптом почали стріляти «Градами». Ледве встиг ускочити в бліндаж. В цей же час машина, в якій їхала Марина, потрапила під обстріл біля села Піски.

— Я вийшла з машини щоб відійти за потребою, — каже Марина. — Тільки присіла, а кулі як засвистять! Летіли прямо наді мною — приблизно за 15 сантиметрів від голови. Чую, наші хлопці вже вискочили з машини і почали відстрілюватись. Я впала і теж нумо стріляти. Було страшно.Раніше, до вагітності, за своє життя так не переймалася …

На базу приїхали лише наступного дня. «У нас буде дитина, — сказала чоловкові. — Тільки нікому не кажи». На завдання більше не виїздила. Думала, дотягну до кінця ротації, а там видно буде. Але за два місяці у мене розвинувся гострий бронхіт. Відчула – не можу більше. Прийшла до комбата  зізналася, що чекаю дитину. «Так, Марино, твоя служба закінчилась», — сказав він. Знаючи, що без чоловіка не поїду, звелів Володі теж збирати речі. Якби не бронхіт, я б, напевне, до самих пологів залишалась на фронті.

Знаючи, що подружжю немає де жити, комбат домовився щоб їх тимчасово приютили в офісі однієї зі столичних громадських організацій.

– У нас є три добрі феї — Іванна Будник, Ліля Шмателькова та Анна Молчанова, — посміхається Марина. — Вони живуть в Америці, підтримуємо зв’язок по інтернету.  З їх допомогою купили синочку візочок, одяг, чимало потрібного. Вони також забезпечити мене медикаментами для пологів. Столичні волонтери також дуже допомагають: привезли ліжечко та ванночку. Купили для Кірюші мініатюрний камуфляжний костюмчик. Ось трішки підросте і буду його споряджати. До речі, наш комбат охрестив Кирилка сином полка. Сказав: «Ростіть маленького патріота. Зараз це ваше головне завдання».

Джерело: Факти і коментарі