Олександр Тимошенко з Лоташевого воював на боці американців

92-річний Олександр Тимошенко живе в селі Лоташеве. Кілька років тому продав своє авто ГАЗ 1943 року випуску в кіностудію ім. Олександра Довженка. За виручені кошти придбав “волинець”. Довго не погоджувався продавати стару машину, бо вона була схожа на американський “вілліс”. Тимошенко їздив на ньому під час Другої світової, коли служив у американському війську.

У Лідії Григорівни, дружини Тимошенка, хворі ноги, тож на стіл накриває господар. Кладе широкі ложки й виделки з викарбуваними буквами U. S.

— Ще десь кітель є, але в ньому дірки. Бо наші, як погони зривали, то з м’ясом вирвали. Якщо треба, я одіну.

Тимошенко народився 1923-го. Через 10 місяців помер його батько Микита Іванович. 1929-го розкуркулили діда Петра Шкарбана, хлопець залишився з матір’ю. З початком війни вітчим Григорій Кирилович — бригадир тракторної бригади — забрав Олександра із собою перевозити техніку за Дніпро. Дорогою до Дніпра надійшов наказ збирати хліб у Шполянському районі.

— Директор машинно-тракторної станції сказав: война войною, а хліб нада збирать. Коли кончилася солярка, заправляли трактори самогоном, розводили бензіном — і гайда, — сміється. — Якось прокинулися в тракторному вагончику, дивимося — німці на мотоциклах їздять. Ми вернулися в Лоташеве.

Олександр Тимошенко із села Лоташеве Тальнівського району на Черкащині стоїть біля автомобіля ГАЗ 1943 року випуску, який кілька років тому продав кіностудії імені о. Довженка

У травні 1942-го Тимошенка забрали остарбайтером до Німеччини. Привезли на тартак у місто Ноєнкіршен. Каже, в неволі найбільше дошкуляв голод. Осінньої ночі шестеро українців продерлися крізь три ряди колючого дроту і втекли до лісу. Вирішили стрибати на поїзд і їхати на Схід.

— Залізли в одкритий вагон, в якому везли сільгосптехніку. А стрелочнік побачив нас. Видав — за кожного втікача німцям платили 50 марок. У гестапо ми не знали, шо брехати. Кажемо, що нас по здоров’ю комісували. А поліцай — здоровенний такий німець — сміється: “Ми вас зараз підлічимо!” Завели у підвал і всипали по 25 різок. Потім повезли до Ноєнкіршена. Хазяї зраділи, і ще дали по 25 різок.

8 березня 1945-го до оселі господарів тартаку зайшли двоє солдатів-американців. Сказали, щоб німці підшукали собі інше житло, бо тут квартируватимуть американські вояки. Потім раптом двоє заговорили українською. Це були діти галичан-переселенців.

— Я їм: “Візьміть і мене із собою на фронт”, — Олександр Микитович встає із-за столу й починає розмахувати руками. — Мені було 18 років. Капітан питає: а він хоч стріляти уміє? Кажу, на машині можу їздити.

Олександру видали американську військову форму.

— Два кітеля — парадний і робочий, ботінки, брюки, гімнастьорку. Одразу побіг до дзеркала. Дивлюся й очам не вірю: я чи не я?

Українець возив “віллісом” сержанта Білла Беннета. Хлопці потоваришували й домовилися після війни їхати у Сполучені Штати. Тимошенко вирішив, що в Україні його ніхто не чекає.

— Німці вже були, як морені мухи — майже не сопротівлялися. Я шукав їх по чердаках, підвалах і в плєн брав. Одного разу генерала знайшов на квартирі в австрійському селі. Посадив його на капот і доставив у штаб. Ото тільки есесовці скаженіли. Якось із Біллом ночували в німецькому селі. Вночі увірвалися есесовці. Питали, чи нема американців. Але, слава Богу, хазяї нас не видали.

Звістка про перемогу застала вояків в австрійських Альпах. Десь поряд здалися кіннотники російського генерала Шкуро, який воював на боці німців. Їхні коні розбрелися по горах. Олександр із Біллом вирішили покататися. Есесівці почали стріляти з пістолетів і поранили Білла. Тимошенко закинув його на свого коня і погнав до санчастини. Відтоді українець товариша не бачив. Через тиждень зустрів військовополоненого москвича, який умовляв проситися до своїх.

— Не в добрий час я погодився. Ще й, дурень, попросив американців, щоб одвезли, — голос чоловіка дрижить. — Поїхали моїм “віллісом”. Наші зустріли привітно, сміялися. А тільки американці повернулися, вирвали з м’ясом погони, забрали пояс, шнурки і спровадили на губу (гауптвахту. — “ГПУ”). Подозрєвали, що мене закинули як американського шпіона.

У штрафбаті Тимошенко потрапив на Донбас. Там працював три роки. Ходив у американському кітелі, бо іншого одягу не мав. У Лоташевому одружився з дояркою Лідією. Працював трактористом, перед пенсією водив молоковоз.

— Коли за Союзу гудили американців, я ніколи не вірив тій пропаганді. Для мене вони — найкращі хлопці, з якими прожив два найщасливіші місяці своєї жизні.

Каже, що пише листи в Українське консульство в Нью-Йорку. Хоче знайти фронтового товариша Білла. Пошуки веде з 1988 року.

Юрій Стригун, Дзвін