Смілянський євромайданівець: «Люди, які нас привели до цього, посміхаються, продовжують керувати…»

Не має розчарувань щодо своєї участі у Євромайдані смілянин Сергій Мінін. До майдану він працював у Києві в сфері бізнесу. Проте перед тими подіями через економічну ситуацію в країні його звільнили. Тоді смілянин і вирішив з дружиною затягти пояси і в найскладніші для країни місяці показати свою громадянську позицію. Хоча, зізнається, інколи навіть не вистачало на білет на маршрутку, проте він вперто приїздив на смілянський майдан, де спершу був єдиним мітингувальником.

Сергій Мінін пригадує, що вийшов тоді на площу з власної ініціативи. Особливо ж це заслуговує на повагу в тому контексті, що смілянин родом… з Росії, хоча відчуває себе громадянином України, пише Прочерк.

Пригадує, стояв на площі з 11 до 15-ї години, що було важко фізично, бо від постійного стояння боліла спина.

– Я тоді відчував щось схоже на наближення громадянської війни. Суспільство в більшості було заряджене негативом. От, наприклад, я стояв з українським прапором і в мені багато осіб бачили бандерівця. Після спілкування з людьми зробив висновок: лише відсотків п’ятдесят підтримували майдан, інші – ні. І ці інші настрої спрацювали на Сході країни…

Зараз, оглядаючись на події трирічної давнини, Сергій Мінін вважає, що майдан таки приніс зміни державі.

– Пам’ятаю, після того як втік Янукович, і в Смілі збиралися активісти майдану, прикро було бачити конфлікт між ними. Вони боролися за членство в Народній раді. Дивувало, коли активісти пропонували організувати різні комісії, щоб займалися так званими чистками. То я запитував, чи це йде мова про НКВД? На жаль, мене не слухали. Вважаю, що активісти майдану часто страждали через гарячку. При цьому на місцевому рівні все погано керувалося. От я вийшов з власної ініціативи. Тоді я найперше боявся удару в спину, бо час був непевний. Я пропонував активістам, щоб знайшли серед своїх охочого стояти на площі зі мною. Я ж не міг постійно оглядатися, це був би елемент страху. Тож пропонував активістам долучитися, скласти графік чергувань, та це питання не вирішилося. Хоча разом з тим я відчув, що місто загуділо, моя акція була якоюсь загадковою, немов за моєю акцію стояло якесь угрупування. До мене підходили гарячі голови, пропонували йти на штурм У відповідь я пропонував постояти біля мене якийсь час, це була сильніша за впливом акція І питав: навіщо штурмувати і чи є в них план після штурму? Вони відповідали, що немає..

Пригадує стару розмову з поляками, які колись схарактеризували українців як таких, які на зміни укладу йдуть неохоче.

– У нас справді все немов впирається в лінь. Більшість не знали, що робити в разі перемоги майдану. Нерідко співрозмовники старшого віку хотіли повернутися в часи СРСР. І я їх частково розумію, бо звільнявся колись з армії, будучи офіцером… На гражданці спостеріг, що простий робітник, не маючи освіти, заробляв більше за інженера. Думаю, тут заховані проблеми сьогодення. Люди не шукають способів прогресувати, бо пам’ятають, що колись і так було добре. До речі, щодо мого звільнення з армії, то це був скандал. Комуністи придумали самі такий спосіб, що членські внески всі мали секретарю первинної організації приносити самі. Я три місяці не носив і мене виключили. Але це було показово, на зборах пробували мене все-таки повчати, схиляти на їх сторону. Та у мене були власні переконання, якщо людина сповідує певні релігійні цінності, то несправедливість викликає в неї незгоду.

Окремо Мінін розповідає про зв’язки з Росією. Каже, часом йому дорікають тим, що він росіянин.

– Я кажу давайте розбиратися хто росіянин? Моя бабуся по лінії батька чистокровна естонка. Стали розбиратися з друзями – в половини батьки українці. А вони себе вважають росіянами. Тобто всі ми перемішані. І говорити зараз про чистокровність – це втрачати час. Так, я з Росії, та не можу я бути вірним будь-якій ідеї, яка там народжується. На мій погляд стосунки Росії з Україною мали б бути такими: якщо Росія себе позиціонує як старший брат, декларує, що ми родина, то вона мала б з повагою ставитися до того, що в нас тут відбувається. На жаль, люди мало в цьому всьому розбираються. Їхав якось в потязі з чоловіком з Миколаєва. Він казав, що ДНР і ЛНР взяли зброю просто на складах на їх території. Я зауважив, що по-перше взяти зброю це вже кримінал. А по-друге, невже він вірить, що зброї на складах вистачало на всю війну і танки вже були укомплектовані і все включилося і поїхало? Отже, з чийогось боку підносили сірники. Думаю, Путін хотів більшого, хотів великої пожежі в Україні. Тож мені соромно за націю, звідки я приїхав. І його оточення, Держдума змушені одобрювати всі його рішення, бо вони бояться за свої життя. Ну погляньте, команда Путіна – це кадировці. Куди це годиться? В нас в армії були такі як Путін Їх називали «оперками». І Путін просто виходець з тієї системи. І, звісно, він бояться демократії в Росії, яка може призвести до повстань. Але рано чи пізно це станеться.

Сам я вибір росіян поважаю, ніколи грубо про них не відгукувався. Проте переконував, що не варто нам підливати вогонь, бо це буде погано для всіх! Зараз все-таки більшість намагаються рятувати за інерцією систему, яка була раніше. Я після 20 років побував в Росії, на Батьківщині і мене на кухні пошепки запитували, чи можна в Україні розмовляти російською. Пошепки! Я дивувався з цього, радив приїхати і самим подивитися. Бо я ж в Україні спокійно розмовляю російською і ніхто мене не чіпає.

Наостанок Сергій Мінін стверджує: Україна на правильному шляху.

Цьогоріч нам 25 років незалежності та маємо поки сумні моменти. І люди, які нас привели до цього, посміхаються, продовжують керувати. Нам треба багато працювати, долати корупцію. У нас багато злодіїв… на жаль, просте населення образилося що люди загинули на майдані а ніхто за це не сів в тюрму. Тож є який мій прогноз? Звісно з Росією співпрацювати будемо, торгувати. Проте мої діти, наприклад, потрохи орієнтуються на Європу. Думаю, що Україні у Всесвітній системі знайде своє місце. У нас є продукти, а світ хоче їсти.