Вітчизняна війна 1812 року та декабристський рух на Черкащині

Початок XIX ст. став для царського режиму Російської імперії ча­сом суворих випробувань. Найтяжчим виявилося перше випробуван­ня - напад 640-тисячної армії Наполеона. Другим важким періодом був декабристський рух у всіх його проявах із сумним і трагічним завер­шенням.

В Україні наслідки вторгнення наполеонівської армії, порівняно з Російською територією, були невеликими. Частина сил ворога пройшла через Волинь і завдала там значних збитків. Західна частина Волині - Ковельський, Володимирський, Луцький і частина Дубенського пові­тів - була єдиним регіоном України, що зайняла наполеонівська армія.

у переважній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятись на захист імперії. На Лівобережжі оперативно сформували кілька добровільних козацьких полків. На значній території України було організовано збір грошей і речей для відсічі опору ворогові¹. Ши­рока підтримка цих формувань свідчила про популярність козацьких традицій завзято боронити свою територію.

У березні 1814 р. Російська армія, у складі якої було шість укра­їнських козацьких полків, увійшла в Париж і залишилась там як оку­паційна армія. Молоді офіцери спілкувалися з місцевим населенням, серед якого було багато учасників і свідків Великої французької рево­люції, мріяли поширити її ідеї на батьківщині.

Однак після повернення на батьківщину українські ополченські полки розформували. Цар забув свою обіцянку надати учасникам війни особисту свободу і звільнення від феодальних повинностей. Спроби ко­заків захистити свою самостійність були жорстоко придушені караль­ними російськими військами.

У 20-х рр. значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика росій­ського царизму викликала обурення недавніх солдат і ополченців, що спричинило виникнення таємних масонських організацій, які про­тягом 1817-1819 рр. почали діяти у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам’янці-Подільському. Одночасно стали виникати таємні дворянські організації, до яких здебільшого входили кадрові офіцери. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та обережністю в засобах боротьби проти соціального і національного гні­ту й зробили ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед знищенням царської родини.

Значна кількість царських офіцерів, які брали участь у цій війні, зазнали впливу політичного і культурного розвитку Заходу. Повернув­шись з перемогою, вони пропонували імператору Олександру I запро­вадити в Росії реформи на західний зразок. Але, відчувши натомість реакційні дії царя, глибоко розчарувались в його ліберальних лозунгах. І, як наслідок, невелика група армійських офіцерів, переважно пред­ставників знатних родів Росії, утворили таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встановлення конституційно­го правління².

Починаючи з кінця XVIII початку XIX ст. у Києві було створено і діяло кілька масонських лож, у тому числі з 1818 р. - “Товариство об’єднаних слов’ян”. Те спрямування, якого набирав масонський рух в Україні, з огляду на потяг до національного визволення та самоствер­дження, особливо непокоїло російське самодержавство. Не випадково в царському Указі обґрунтуванням заборони масонства проголошувалося прагнення уникнути “заворушень і спокус, які виникали в інших дер­жавах від існування різних таємних товариств”³. Після ліквідації ма­сонства за Указом царя Олександра I у серпні 1822 р. таємні зібрання продовжували своє існування.

Першому таємному товариству декабристів передувало створення чотирьох таємних організацій (два з яких офіцерські), переважну біль­шість яких становили офіцери, учасники Вітчизняної війни 1812 р. Всі ці товариства послужили школою майбутнього декабристського руху.

На час зародження і розвитку декабристського руху в Україні у Києві дислокувався штаб Четвертого піхотного корпусу, що входив до складу Першої армії, командувачем корпусу в 1815-1824 рр. був гене­рал М. М. Раєвський. Місцем систематичних зібрань прогресивно на­лаштованих людей, насамперед офіцерів і молоді, був гостинний київ­ський дім генерала М. М. Раєвського, який мешкав у Царському палаці з 1816 р. із дружиною Софією Олександрівною (онукою М. В. Ломоно­сова), двома синами - Миколою і Олександром і дочками - Катериною, Оленою, Софією та Марією (майбутньою дружиною С. Г. Волконсько­го). Крім того, він володів маєтками поблизу Кам’янського повіту.

Саме С. Г. Волконський відіграв значну роль у розвитку київської масонської ложі “Об’єднані друзі” і був найвищим за чином серед усіх учасників Вітчизняної війни 1812 р. та членів декабристського руху на Черкащині.

С. Г. Волконський - генерал-майор, бригадний командир 19 піхот­ної дивізії походив зі старовинного роду чернігівських князів. Предки його належали до знаменитого в давньоруській історії роду Ольговичів та Рюриковичів, хоробрість і войовничість яких виявлялась в ініцію­ванні ними безлічі міжусобних воєн в Стародавній Русі. Рідний брат його, князь Микола Рєпнін, був на той час малоросійським генерал-губернатором, одруженим з онукою українського гетьмана Кирила Розумовського, в особі якого національно свідома громадськість вбачала керманича самостійної держави.

Герой Вітчизняної війни 1812 р., який брав участь майже у всіх великих битвах, численних закордонних походах, у 1812 р. за оборону переправи через ріку Москву С. Г. Волконський отримав звання пол­ковника. За перемогу при Березині та подальше швидке переслідуван­ня противника до м. Вільно нагороджений орденом св. Володимира III ступеня та підвищений в чині до генерал-майора. За ратні подвиги на­городжений орденами святого Володимира ІІІ та IV ступеня з бантом, святого Георгія IV ступеня, святої Анни 1 ступеня та ордена з діаман­товими знаками, Золотою шаблею за хоробрість, пруським орденом, Георгіївським хрестом і медаллю на відзнаку його бойових подвигів та ін. У 1813 р. отримав звання генерала.

Вступ до масонської ложі “Об’єднані друзі”, у 1812 р., змінило подальшу долю С. Г. Волконського. З прийняттям у почесні члени київської ложі “Товариство об’єднаних слов’ян” він перейнявся полі­тичними лозунгами цієї революційної організації, основним завданням якої було визволення слов’ян від чужої влади, ліквідації монархічного устрою, примирення між слов’янськими народами і створення федера­тивного союзу слов’янських республік з демократичним ладом, кожна з яких мала самостійно встановлювати свою законодавчу й виконавчу владу⁴. Соціальна програма Товариства передбачала звільнення селян з кріпацтва, рівність усіх громадян, зменшення класових відмінностей тощо. Товариство вважало за потрібне підготувати до революції не лише військове, але й цивільне населення⁵. Ідеї Товариства були на­стільки наближені до народу, що мали вплив на Кирило-Мефодіївське товариство.

Ідеологічними засадами і політичною програмою Товариства, що були викладені у присязі і правилах “Православного катехізиса”, на­стільки перейнявся С.Г. Волконський, що, перебуваючи разом із В.Л. Давидовим у членстві таємного товариства “Союз благоденства”, запропонував йому у 1823 р. створити окрему управу у складі Півден­ного Товариства декабристів. Відтоді він так активізував свою діяль­ність в декабристському русі, що був учасником усіх Київських з’їздів і здійснював зв’язок між Північним та Південним товариствами⁶.

Кам’янська управа - філія Південного товариства декабристів - за­снована у 1823 р. у м. Кам’янка (нині Черкаської області) за рішенням з’їзду товариства. Цій події була присвячена установча нарада Пів­денного товариства, в якій взяли участь бойові офіцери, учасники Ві­тчизняної війни 1812 та закордонних походів 1813 - 1814 рр., члени масонських лож: полковник П. І. Пестель, який за хоробрість та важке поранення при Бородіно нагороджений золотою шаблею⁷; С. І. Муравйов-Апостол - один із засновників “Союзу порятунку”, член “Союзу благоденства” з 1818 р., з 1823 р. разом з М. Бестужевим-Рюміним ке­рував Васильківською управою Південного товариства⁸, за хоробрість та важке поранення при Бородіно нагороджений золотою шаблею; ге­нерал-майор Михайло Орлов, який підписав акт про капітуляцію Па­рижа, один із засновників таємної організації “Орден російських ли­царів”, його дружина Раєвська Катерина Миколаївна - дочка героя Вітчизняної війни 1812 р. генерала М. М. Раєвського і сестра дружини декабриста С. Г. Волконського⁹; полковник І. Д. Якушкін. Крім того, знатні особи російського дворянства - О. П. Юшневський, М. П. Бестужев-Рюмін та ін.¹⁰.

Особливо виділявся в декабристському середовищі П. Пестель, авторитету якого боялись не тільки можновладці. Його радикалізм та честолюбні спрямування лякали навіть товаришів по спільній бороть­бі. Він був одним з небагатьох, який володів здібностями професій­ного революціонера - жорсткого, практичного, вільного від зайвих слабкощів¹¹.

На нараді була схвалена ідея здійснення революційного перевороту в Росії за допомогою армії, встановлення республіканського ладу і ска­сування кріпосного права. Розташована неподалік військових поселень управа мала готувати полки до повстання і самостійно здійснювати відбір нових членів, переважно з числа військових, які поділяли вимо­ги програми Південного товариства. У 1823 р. керівники Кам’янської управи брали участь у переговорах представників Південного та Пів­нічного товариств, що відбулися у Ст.-Петербурзі, в яких йшлося про спільну боротьбу проти самодержавства.

Саме у Кам’янці відпрацьовувалась тактика військового перево­роту та обговорювались питання “Русской правды” - основного доку­мента про майбутній республіканський устрій Росії. Хоча Кам’янська управа діяла на підставах окремої програми, вона не виходила за рамки загальних правил діяльності Південного товариства, підтримуючи тіс­ні зв’язки з іншими управами. Щорічні приїзди численних гостей до Кам’янки на іменини власниці маєтку К.М. Давидової, матері одного із засновників таємного товариства - полковника у відставці В. Л. Дави­дова, декабристи використовували для своїх зустрічей і нарад.

Кам’янка стала центром управи, тому що тут, у маєтку своїх бать­ків, на правах власника трьох економій з селами і кріпосними проживав В.Л. Давидов, який мав до того ж будинок у Києві і підтримував тісні стосунки з військовими та заможними дворянськими родами Російської імперії, зокрема, з В. Лихарєвим, братами Й. Поджіо та О. Поджіо та мав родинні зв’язки з С.Г. Волконським. У своїх маєтках В. Давидов практикував моральні принципи програм масонської ложі, активним членом якої він був. В. Давидов влаштував лікарню для селян і час від часу зменшував відробітки і податки.

Давидов Василій Львович - полковник у відставці, поміщик, де­кабрист, учасник Вітчизняної війни 1812 р., поет, масон, походив із дворян Київської губернії. У 1807 р. вступив на службу юнкером в лейб-гвардії Гусарський полк, у 1811 р. - призначений ад’ютантом ко­мандира полку генерал-майора Шевича. Службу в армії під час Вітчиз­няної війни 1812 р. розпочав ад’ютантом князя Багратіона. За участь у Бородинській битві нагороджений орденом святого Володимира IV ступеня з бантом. За хоробрість в бою при Малому Ярославці нагоро­джений Золотою шаблею. У закордонному поході 1813-1814 рр. був поранений, став кавалером орденів святої Анни II ступеня та пруссько- го Залізного хреста за військові заслуги. З 1819 року постійно мешкав у Кам’янці, володів майже 3 тис. кріпаками. Писав вірші російською та французькою мовами. Член “Союзу благоденства” з 1820 р. і Пів­денного товариства, до складу якого сам прийняв 4-х осіб. Разом із В.Г. Волконським В. Давидов очолював Каменську управу Південного товариства. Погоджувався на введення республіки, а також на царев­бивство і знищення царської родини. Знав про змову проти імператора Олександра I при Бобруйську 1823 р. і при Білій Церкві 1824 р., в чому зізнався під час слідства. І хоча Кам’янська управа у виступу на Сенат­ській площі не брала участі, він був заарештований 14 січня 1826 р. у Києві і перепроваджений до Санкт-Петербурга, де від 2 лютого (21 січ­ня) до 2 серпня (21 липня) утримувався в Петропавловській фортеці. Засуджений за 1 розрядом і за конфірмації відправлений на каторгу до­вічно. Покарання відбував у Петровському заводі (нині м. Петровськ-Забайкальський Читинської області, РФ). У 1832 р. строк каторги ско­рочений до 15 років, а у 1835 - до 13 років. З ним до Сибіру поїхала і дружина. По закінченні строку каторги відправлений на поселення до Красноярська. Там Давидови заснували школу, де його дружина викла­дала різні предмети. На жаль, Василю Давидову не судилося дожити до амністії. Він помер у 1856 р. і був похований у Красноярську¹².

В. Л. Давидову було доручено розгорнути справу організації у вій­ськових поселеннях півдня України (Херсонській та Катеринославській губерніях) охоронний нагляд? за якими здійснював його хороший зна­йомий генерал І. Вітт¹³. Проте генерал не приховував свого негатив­ного ставлення до діяльності таємних товариств. Вирішивши довести свою відданість імператору Олександру I, генерал І. Вітт направив до Кам’янської управи свого інформатора О. Ботняка, який вступив у лави управи, скориставшись знайомством з колишнім ад’ютантом І. Вітта підпоручиком В. Лихарєвим. Отримана О. Ботняком інформація про діяльність організації була передана І. Віттом імператору¹⁴. А невдовзі, у січні 1826 р., Кам’янська управа припинила існування у зв’язку з аре­штом її керівників та членів¹⁵. Після поразки повстання 26(14) грудня 1825 р. та арешту П. Пестеля матеріали слідчої справи, в яких містили­ся головні відомості про діяльність управи, низка доносів та спогади її членів і близьких до них людей, були знищені за наказом імператора Миколи I.

Однак вплив декабристського руху на розвиток суспільного руху в Україні був досить відчутним і тривалим навіть після розгрому та­ємних організацій. Суд, що відбувся над декабристами, був першим в історії Російської імперії гучним політичним процесом, що викликав значний громадський резонанс. Обвинувачуваними були не окремі осо­би, а група людей, які відкрито виступили проти самодержавного та кріпосного ладу¹⁶.

Декабризм глибоко вплинув на всі сторони життя країни, передові кола суспільства та наступні покоління.

Опинившись в Сибіру після розгрому повстання, декабристи на­магались зробити свій внесок у подальше її освоєння, розвиток її куль­тури. Зазнавши багато труднощів, опинившись в умовах, близьких до життя народу, більшість засланців не тільки не втратили духу свого дворянського походження, а й духовно збагатились.

У своїх прагненнях декабристи випередили свій час і знайшли ро­зуміння не тільки у сучасників, а й у нащадків. Для наступних поко­лінь вони стали взірцем мужності, героїзму, самопожертви. В історію декабристського руху золотими літерами вписали свої імена і учасни­ки Кам’янської декабристської організації. З ними у минуле відійшла героїчна, яскрава і трагічна сторінка української історії - наполеонів­ських війн, таємних товариств, масонських лож, повстань, а водночас шляхетності й мужності [17, с. 34].

Отже, Вітчизняна війна 1812 р. стала однією з основних причин декабристського руху, сприяла активному поширенню західноєвропей­ських ідей, глибшому ознайомленню з соціальним та політичним жит­тям Європи. Поява на українському ґрунті масонства засвідчила поши­рення новітніх європейських ідей та традицій, і найголовніше - стала показником зростаючої опозиційності чинному режимові. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість в межах лож, що не дало змоги стати їм стрижнем суспільного руху. Дієвими були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою. Однак недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки, почасти неорганізо­ваність дій завадили їм реалізувати свої задуми.

Клименко Тетяна Анатоліївна – кандидат історичних наук, директор Державного архіву Черкаської області

Журнал «Архіви України», 2012, №3

Література

1. Державний архів Черкаської області, ф. 660, оп 1, спр. 558, арк. 67.
2. Там само, ф. 660, оп. 1, спр. 71, арк. 55.
3. Соколовская Т. Русское масонство и его значение в истории общественного движения. - М., 1981. - С. 19.
4. н. П. Савичев. Первые благовестители свободы. - К., 1990. - 181.
5. Семевский В. и. Политические и общественные идеи декабристов. - СПб. - 1909. - 18.
6. Шикман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. - М., 1997. - С. 58.
7. Лебедев н. М. Пестель - идеолог и руководитель декабристов. М.: Мысль, 1972. - С. 254.
8. Довідник з історії України. - К.: Генеза, 2001. - С.
9. Волконский С. Г. Записки. - Иркутск, 1991. - С. 27.
10. Либединская Л. Б. Последний месяц года. Повесть о декабристах. - М.: Молодая гвардия, 1970. - С. 53.
11. окуджава Б. Глоток свободы: Повесть о Павле Пестеле. - М.: Политиздат, 1971. - С. 276.
12. Мурзанов н. А. К биографии декабриста В. Л. Давыдова. - “Русская старина”, 1914. - № 9. - С. 21.
13. Декабристы на Украине. - Харьков, 1926. - С. 16.
14. Сыроечковский Б. Записка Ботняка. - М., 1925. - “Красный архив”. - Т. 2. - С. 5.
15. Лисенко М. М. Декабристський рух на Україні. - К., 1954. - С. 67.
16. нечкинаМ. В. Декабристы. - “Наука”, 1982. - С. 83.
17. Восстание декабристов: Материалы. - 1925. - Т. 8. - С. 34.