Відомий повстанський атаман Чорний Ворон працював в уряді Микити Хрущова - черкаський краєзнавець

Тривалий час повстанського отамана Чорного Ворона вважали загиблим, коли раптом односельці впізнали його серед радянських державних діячів.

Слово – односельцям [1]:

«Іван Чорногузько (Чорний Ворон) продовжував жити в людській пам'яті. Гадали лише, де подівся. Ходила, щоправда, чутка, що ніби він загинув у Чорному лісі, але в це мало хто вірив.

Іван Шаповал, 1910 року народження, говорив про Чорного Ворона як про людину "безмежно сміливу, сильну, безстрашну, безпощадну". Микола Семенюк (1910 – 1941) підтверджував: "Так, так, що правда, то правда".

Чорний Ворон такого страху нагнав односельчанам, що вони ніяк не могли повірити, що він міг умерти. Якось Іван Шаповал по секрету повідав онучкові отамана Володимиру Євпаку: "Не помер він... Ото в уряді Хрущова є Воронов. То він з Чорного Ворона зробився. Тепер сидить в уряді і править нами."».

У центрі (поруч з Хрущовим) – член Політбюро ЦК КПРС Воронов

Інші приклади

В історії України траплялося чимало подібних випадків.

Так, перший президент незалежної України Михайло Грушевський в подальшому плідно співпрацював із своїми колишніми ворогами.

У 1923 році його обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а через 6 років – дійсним членом Академії наук Радянського Союзу.

Михайло Грушевський на банкноті 50 гривень

У квітні 1926 року Політбюро ЦК Компартії України офіційно підтримало кандидатуру Грушевського на посаду президента Академії наук України.

Про особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою йшлося у повідомленні українського уряду у зв’язку із смертю Грушевського у 1934 році [2].

Перший прем’єр-міністр незалежної України [3] Володимир Винниченко, перебуваючи в еміграції, на початку 1920 року почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, з прихильністю поставилося до прохання Винниченка.

Наприкінці травня 1920 року Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови українського уряду із портфелем народного комісара закордонних справ [4].

Перший прем’єр-міністр незалежної України Володимир Винниченко

Уродженець Одеси український поляк Андрій Вишинський прославився тим, що у 1917 році, перебуваючи на посаді комісара міліції Якиманського району в Москві, підписав наказ про арешт німецького шпигуна В.І.Ульянова-Леніна [5].
Радянська влада належно оцінила завзятість молодого юриста з України. В подальшому Вишинський здійснив карколомну кар’єру в органах державної влади, послідовно обіймаючи посади судді Верховного Суду СРСР, Генерального прокурора СРСР, головного державного обвинувача на сталінських судових процесах 1930-х років, міністра закордонних справ СРСР та, зрештою, представника СРСР в ООН. Помер в Нью-Йорку, похований на Красній площі біля Кремлівської стіни [6].

Міністр закордонних справ СРСР Андрій Вишинський

Не лише політичні діячі, але й українські повстанці з числа найбільш непримиренних вояків виявляли схильність до розумного компромісу з чинною владою.

Мало кому відомо, що видатний радянський письменник та поет Володимир Сосюра у молодості брав активну участь у військових діях проти більшовиків.

Не було прокомуністичних політичних сил, проти яких би він не виступав зі зброєю в руках. Власне, більшість таких фактів Сосюра і не приховував за Радянської влади. Зокрема, в автобіографічній повісті «Третя рота», яка вперше була опублікована у 1988 році, він досить детально оповідає про свої пригоди.

У період гетьманату Петра Скоропадського Сосюра потрапив до бахмацької охоронної сотні, створеній задля повернення маєтків колишнім власникам, відбиранням землі в селян відповідно домовленостей з німцями ще Центральної Ради. Саме в одному із таких з'єднань Сосюра служив, і служив дуже ревно, аж поки у жовтні 1918 року охоронні сотні розформували під тиском українських соціалістів, які вважали їхню діяльність надто жорстокою [7].

Бунчужний 3-го Гайдамацького полку Армії УНР Володимир Сосюра

Подальша військова сторінка біографії майбутнього українського класика пов'язана з його службою у третьому гайдамацькому полку отамана Омеляна Волоха, що складався з переконаних націоналістів і противників більшовизму. Свого часу полк уславився штурмом повсталого «Арсеналу» у січні 1918 року і вважався за особисту гвардію Симона Петлюри.

Втім, все це не завадило Сосюрі в подальшому стати визнаним корифеєм української радянської літератури [8].

Лауреат Сталінської премії Володимир Сосюра

Висновки

Як ми вже встигли переконатися на прикладах відомих українців Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Андрія Вишинського та Володимира Сосюри, припущення односельців щодо подальшої долі повстанського отамана Чорного Ворона цілком могли бути правдою, а не безпідставними плітками.

Тим більше, що член Політбюро ЦК КПРС Геннадій Воронов (колишній Чорний Ворон?), обіймаючи п’яту за впливовістю посаду в радянській державній ієрархії [9], виявляв нетиповий для партійних пристосуванців характер, глибоке розуміння потреб селян та рішучість.

Він зокрема відіграв одну з ключових ролей у підготовці зміщення Хрущова у жовтні 1964 року. У серпні 1968 року відкрито заявив на засіданні Політбюро, що вважає введення радянських військ до Чехословаччини помилковим кроком керівництва [10].

За словами колишнього керуючого справами Ради Міністрів СРСР Михайла Сміртюкова, «Воронов був рішучим чоловіком та казав Брежнєву в очі все, що думав» [11]. Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв навіть скаржився своєму найближчому оточенню, що «ніхто ніколи на нього так не кричав, як кричить Воронов» [9].

Зауваження

Зрозуміло, що в офіційній партійній біографії Воронова в принципі не могло бути жодних натяків на сумнівні сторінки біографії, наприклад, про його можливе перебування у лавах українських повстанців.

Втім, таких прикладів цензури партійних біографій відомо дуже багато.

Якщо згадати того ж Володимира Сосюру, то в його біографії, що за радянських часів друкувалася в Українській Радянській Енциклопедії [12], також не було жодної згадки про його службу в лавах УНР та, зокрема активну участь у придушенні більшовицького повстання на київському заводі «Арсенал». Тим не менше, це доконаний факт.

Навіть сьогодні, попри оприлюднення державних архів, невідомо, коли чи де саме народися радянські вожді Сталін та Андропов. То що вже казати про діячів меншого історичного масштабу.

Цілком очевидно, що у багатьох державних керівників СРСР були вагомі причини приховувати від широкого загалу реальні дати та події своєї біографії.

За таких умов документально підтверджені свідчення односельців Чорного Ворона викликають більше довіри, ніж офіційна партійна пропаганда.

Герої на вмирають!

100 років назад у часи визвольної боротьби українського народу п’ять повстанських отаманів носили грізний псевдонім «Чорний Ворон» [1]. І щонайменше двоє із них на кілька десятиліть пережили свою офіційну «загибель».

Воістину – герої не вмирають!

Улюблена пісня Нестора Махна

Вадим Мишаков, спеціально для сайту «Новини Черкас»

Використані джерела:

1. Роман Коваль, «Чорний Ворон, п’ять біографій»

2. Публікація «Михайло Сергійович Грушевський (біографія)»

3. Стаття «Список прем’єр-міністрів України» на Вікіпедії

4. Стаття «Винниченко Володимир Кирилович» на Вікіпедії

5. Публікація «Андрей Вышинский: Человек, пытавшийся арестовать Ленина»

6. Стаття «Андрій Януарійович Вишинський» на Вікіпедії

7. Публікація «Невідомий Сосюра: гайдамацтво і кохання»

8. Публікація «Український козак Володимир Сосюра»

9. Публікація «Воронов Геннадий Иванович, член Политбюро»

10. Зенькович Н., «Самые закрытые люди. От Ленина до Горбачева: Энциклопедия биографий»

11. Публікація «Он не любил, когда его окружает охрана»

12. Українська Радянська Енциклопедія