Головна > Україна / Культура > Остання ніжність Тараса Шевченка
Остання ніжність Тараса Шевченка15-02-2015, 10:30. Розмістив: Тетяна Стеценко |
Шевченкознавець М. Шагінян пише, що дослідник ленінградського архіву М. Моренець віднайшов багато цінних матеріалів про Т. Шевченка, зокрема і про його останню любов, установив її ім’я і клопотання про «дозвіл на шлюб». Утім, це була не Ликера Полусмак. 2014 року, коли ми всі святкували 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка, сталося неймовірне. Олег Вареник, ретельний петербурзький дослідник (до речі, наш земляк – уродженець Черкащини, доля якого закинула ще у радянські часи в Північну Пальміру), ставить останню крапку у Шевченкових пошуках знайти свою світлу натхненну половинку, яка розірвала коло його чоловічої самотності. О. Вареник називає ім’я дівчини, з якою Шевченко був заручений за десять днів до своєї смерті, й про яку ніхто з його оточення не знав. Олег Павлович з 1990 р. захопився вивченням історії Стрєльни, що за 19 км від Санкт-Петербурга. У 1996 р. заснував на громадських засадах музей «Морська Стрєльна». Написав і видав 40 брошур та опубліковав близько 200 статей у періодичній пресі про Стрєльну та її видатних мешканців. Одна з його перших публікацій — про Тараса Шевченка. Відомо, що в цьому дачному селищі Петергофського повіту поет часто бував улітку 1860 р. у своїх земляків — Олександри Куліш (письменниці Ганни Барвінок), її сестри Надії Забіли (у дівоцтві Білозерська), яка жила там із дочкою Надією (майбутнью письменницею Наталкою Полтавкою) і невінчаним чоловіком Матвієм Симоновим (М. Номисом). І саме в Стрєльні Шевченко захопився Ликерою Полусмак. Із нового дослідження Олега Вареника дізнаємося, що одного дня наприкінці 1860 року у Петербурзі Шевченко зустрів свого давнього знайомого, колишнього дворецького садиби «Холухович», а тепер міщанина Івана Севастіановича Шарікова. Останній привіз у столицю, аби видати заміж, одну зі своїх дочок — Анну. Шаріков розповів Шевченку, що відпускну від поміщика він отримав за те, що виростив названу дочку Анну, яка була «дитиною любові» дідича Ренні та заміжньої жінки, котра жила у свого коханого, переховуючись від чоловіка. Мати Анни померла ще при її народженні. Шевченка ця історія дуже схвилювала. Та й Анна йому сподобалася. Вирішили придивитися одне до одного ближче. Як переконливо стверджує Олег Вареник, посилаючись на архівні документи, таємні заручини Тараса Шевченка і Анни Шарікової відбулися 15 лютого 1861 р. Цього ж дня поет закінчив свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого…», де він кілька разів звертається до Анни: «моя сусідонька убога», «дружино святая!», закінчуючи словами про мрію, що збулася: Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насажу, Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю, посажу. Через десять днів, 26 лютого (10 березня за н. ст.), Шевченко раптово помер, забравши у могилу свою останню таємницю. Анна Іванівна після смерті свого нареченого повернулася в Лугу, повітове місто Санкт-Петербурзької губернії. У війну 1877–1878 рр. служила сестрою-жалібницею. Довго берегла посаг нареченого. У 1867 р. невідомі загалу рукописи поета віддала на розгляд лужському міщанину Орлову, которий їх не повернув, повідомивши, що вони згоріли разом із будинком. У 1896–1897 рр. Анна Іванівна як єдина спадкоємиця домагалася у влади повернення викраденого у неї архіву Шевченка, оскільки була спроба його опублікувати сторонніми особами. Під час слідства, що виявилося справою більше політичною, ніж приватною, адже стосувалося опального поета та ще й його за¬міток про імператорський «Маніфест про Скасування кріпосного права», а також про «Загальне положення про селян, які звільнилися від кріпацької залежності» 1861р., вирішили все тихо прикрити. Анну Шарікову відправили у Свято-Духів Новгородський монастир, де вона дожила до Жовтневого перевороту і померла близько 1920 року. Анна Шарікова зберегла Шевченкові вірність. Так і не вийшла заміж, залишилася «девицей». Вона була останньою нареченою Тараса Шевченка. І цю таємницю розкрив невтомний стрєльненський дослідник – українець Олег Павлович Вареник. Світлана Брижицька, кандидат історичних наук, Канів Повернутися назад |