Головна > Наш край > Історія смт Монастирище

Історія смт Монастирище


5-04-2015, 14:54. Розмістив: Тетяна Стеценко

Історію селища міського типу Монастирища онлайн-газета «Новини Черкас» зібрала з радянських та сучасних джерел. Деякі події трактуються істориками по різному, але ми залишаємо все як є.

Монастирище у радянській історії

Л. М. Васильков

Із видання «Історія міст і сіл Української РСР», том 24 – «Черкасько область»

Інститут Історії Академії Наук УРСР, Київ, 1972

Монастирище - селище міського типу (з 1957 року), центр однойменного ЛУИ, району. Розташоване за 280 км на південний захід від обласного центру та за 6 км від залізничної станції Монастирище. Селище має автобусний та авіаційний зв’язок з Черкасами. Населення - 3,6 тис. чоловік.

- На території селища виявлено знаряддя праці доби пізньої бронзи. Вперше зга­дується в літописах другої половини XVI ст. як укріплене містечко[1] Брацлавського воєводства, що в той час перебувало під владою шляхетської Польщі. Його назва походить від монастирів, розміщених на території поселення[2].

З-під гніту шляхетської Польщі Монастирище визволене у 1648 році повстан­ським військом під керівництвом М. Кривоноса. Збереглися руїни укріплень, біля яких 20-21 березня 1653 року 4-тисячний козацький загін І. Богуна, активно під­триманий місцевими жителями, наголову розбив 15-тисячне польське військо С. Чарнецького. «Наші, як ошпарені, кинулися тікати, залишивши не тільки місто з усією здобиччю, але навіть свій обоз, поранених і хворих, так що за цю ніч сім миль про­бігли»,- писав про панічну втечу з поля бою шляхтич Твардовський[3]. За постійну боротьбу проти польсько-шляхетського гніту та прагнення возз’єднатися з Росією Монастирище як бунтарське містечко в 1664 році було розорене каральним військом польських феодалів[4]. За Андрусівським перемир’ям 1667 року воно знову відійшло до Польщі.

Населення Монастирища брало участь у народних повстаннях під керівництвом брацлавського полковника В. Дрозденка проти зрадників українського народу - геть­манів П. Тетері, С. Опари, П. Дорошенка, у визвольній боротьбі народних мас Правобережної України XVIII ст. під проводом G. Палія, С. Самуся, 3. Іскри, А. Абазина, М. Залізняка. 1768 року в Монастирищі і на його околицях шляхта була розгромлена загоном гайдамаків на чолі з Паралюшем[5].

Після возз’єднання Правобережної України з Росією в кінці XVIII ст. Мона­стирище 1797 року ввійшло до Липовецького повіту Київської губернії. Воно зна­чилося містечком у ревізьких реєстрах 1795 року і офіційно затверджене в 1811 році[6].

Населення переважно займалося хліборобством. Земельні відносини характери­зувалися великим поміщицьким і вкрай незначним селянським землеволодінням. Так, після реформи 1861 року власнику містечка Л. Ф. Кальм-Подоському нале­жало 6824 десятини землі, а також гуральня. Коли 1862 року селяни одностайно від­мовилися прийняти уставну грамоту, для приборкання було викликано військо[7].

За даними 1900 року, власнику маєтку належало 3020 десятин, церквам - 301 і лише 4118 десятин землі припадало на 9503 жителів. Причому розподілялася вона вкрай нерівномірно. Значну частину угідь зосередили в своїх руках куркулі. У де­яких їхніх господарствах налічувалося понад 200 десятин землі, а на селянський двір в середньому припадало по 3,3 десятини[8]. В той же час значна частина селян мала землі менше, ніж складав середній наділ, або була безземельною. Селянські наділи примітивно оброблялися, тому і врожай ледве сягав 8-9 цнт зерна з десятини. Щоб прогодувати сім’ю, вести господарство та сплачувати податки, біднота змушена була йти в найми до місцевих поміщиків і куркулів. Але й тут на них чекала важка праця і низький заробіток. В економії платили взимку 20-25, а в гарячу пору польових робіт на бурякових плантаціях - 50-60 копійок в день[9]. Крім хліборобства, насе­лення займалося садівництвом і бортництвом (бджільництвом).

У 1897-1898 pp. побудовано цукровий завод, на якому 1900 року працювало 420 робітників. Крім нього, діяли гуральня і цегельня, що належали власникові міс­течка, миловарний завод та понад два десятки млинів і кузедь[10].

Становище трудящих було скрутним. Робочий день тривав 12 годин. Розміри штрафів становили близько третини заробітку. Працюючі були позбавлені елемен­тарних прав. Так, у правилах внутрішнього розпорядку цукрозаводу зазначалося, що всі скарги робітників подаються безпосереднім начальникам і лише тоді, коли вони залишалися без відповіді, можна було скаржитись управляючому заводом, але не інакше як словесно і поодинці[11].

Сезонний характер виробництва ще більше погіршував умови життя. Влітку робітники змушені були найматися на різні сільськогосподарські роботи або йти на відхожі промисли.

Безземелля селян, низька оплата праці робітників, нестерпні умови життя і по­літичне безправ’я піднімали трудящих на боротьбу проти гнобителів. Перші револю­ційні виступи почалися в 1904 році як протест проти очікуваної тут мобілізації на війну з Японією. Власник цукрозаводу спішно телеграфував генерал-губернатору, вказуючи на вкрай неспокійний час і постійні погрози з боку місцевих селян, і просив надіслати військо для охорони його власності та спокою сім’ї[12].

Великий вплив на розвиток революційного руху мала діяльність соціал-демокра- тичних організацій, зокрема Уманської повітової організації РСДРП. Видані ними прокламації та робота серед населення сприяли розвитку революційної пропаганди, благотворному впливові агітаторів-революціонерів.

Хвиля революційних заворушень у Монастирищі та прилеглих селах прокоти­лася весною і влітку 1905 року, набравши форми боротьби за підвищення оплати праці. 23 травня страйкували селяни, що працювали на бурякових плантаціях помі­щика Подоського[13]. Особливо посилився страйковий рух влітку 1906 року. Виступи не обмежувалися висуненням економічних вимог і відмовою від роботи, а часто за­кінчувалися сутичками з поліцією. 7 червня знову застрайкували сільськогосподар­ські робітники, обурені тим, що поміщик зменшив їм денну плату і збільшив на пів­тори години робочий день. Двотисячний людський потік попрямував до управителя, а частина страйкуючих рушила на плантації, щоб позбавитися штрейкбрехерів. Власті викликали загін кінної поліції. В кінці червня 1906 року страйковий рух вилився в криваву сутичку з поліцією[14]. Згодом було ув’язнено за розповсюдження соціал-демократичної літератури та підбурювання селян проти самодержавства найактивніших агітаторів, які прибули сюди для революційної роботи.

Після столипінської реформи ще більше посилилося розшарування селянства. На 259 селянських господарств Завалля (околиця Монастирища) припадало лише 522 десятини землі. 25 господарств були безземельні, 23 - мали менше десятини, 152 -до 3 десятин. Малоземельні господарства становили 67,5 проц. від загальної кількості селянських господарств. У більш ніж третини бідняцьких господарств (36,2 проц.) не було ні коней, ні великої рогатої худоби[15].

Доведені до відчаю злиднями, безпросвітно важким життям, селяни нерідко про­давали свої убогі наділи і йшли на відхожі промисли в Таврію, на Херсонщину.

Лютнева буржуазно-демократична революція дала могутній поштовх розгор­танню класової боротьби. В Монастирищі створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Селяни розгромили і спалили палац поміщиків Подоських і почали діли­ти землю. Однак довести до кінця розпочату справу тоді не вдалося. Цьому перешко­дила антинародна політика Центральної ради.

Радянську владу в Монастирищі встановлено в лютому 1918 року після розгрому на Уманщині військових частин контрреволюційної Центральної ради. Але на шляху радянського будівництва стала німецька окупація в березні 1918 року. Дев’ять міся­ців «господарювали» тут окупанти. їх змінив режим націоналістичної Директорії. Націоналісти розстріляли на станції Монастирище групу місцевих ревкомівців і по­лонених червоноармійців. Куркулі вчинили самосуд над селянами, які брали участь у розподілі поміщицьких земель.

У березні 1919 року Монастирище визволили червоноармійці 6-го Корочанського повстанського полку. Трудящі містечка радо зустріли відновлення Радянської влади. На першотравневому мітингу вони одностайно ухвалили резолюцію про підтримку влади Рад і висловили готовність виконувати її постанови і рішення, допомагати всім необхідним Червоній Армії[16].

Селяни допомагали продовольством робітничому класу Росії, який посилав їм промислові товари. Так, у червні спеціальний поїзд із Москви привіз речі першої потреби для обміну їх на хліб[17].

Багато сил віддавали трудящі боротьбі проти націоналістичних і куркульських банд, які чинили напади на Монастирище, грабували населення, вбивали активістів Радянської влади. В квітні 1919 року навколо містечка діяла націоналістична банда Осауленка. На боротьбу з бандитами виступив продовольчий загін 12-ї армії, що пере­бував на той час у Монастирищі. Група місцевих жителів приєдналася до загону і взяла участь у розгромі банди[18].

У серпні 1919 року мирну працю трудящих знову було перервано. В Монасти­рище повернулися петлюрівці[19]. На початку вересня жорстокі бої з ними вела Пів­денна група військ 12-ї армії, яка йшла на з’єднання з радянськими військами, що діяли на півночі України[20]. Біля станції Монастирище на Південну групу чекала За­порізька дивізія Петлюри з бронепоїздами. Авангард радянських військ, очолюваний Г. І. Котовським та І. Ф. Федьком, 8-9 вересня розгромив петлюрівські банди[21]. Полки Південної групи продовжували свій героїчний похід. У кінці вересня петлю­рівців змінили денікінські війська. їх згодом вигнали частини 12-ї армії радян­ських військ.

Радянську владу в Монастирищі відновлено в січні 1920 року. Проте становище залишалося напруженим. Повсюду шугали банди, а до містечка підійшли польські інтервенти. 27 травня 1920 року, розгромивши кілька великих банд, через Монасти­рище пройшли частини 6-ї кавалерійської дивізії під командуванням G. К. Ттю- шенка, які в складі Першої Кінної армії рухалися на польський фронт[22]. До будьо- нівської кавалерії пішло багато монастирищенців, які в її лавах громили ворогів Радянської влади. Реввійськрада Першої Кінної армії відзначила грамотами за хоробрість в бою П. О. Чупруна та Р. Є. Шпака. На фронтах громадянської війни хоробро билися М. К. Вуйко, ТО. А. Лавренюк і багато інших, які після демобіліза­ції стали активними працівниками місцевих органів Радянської влади.

Для найшвидшого наділення землею і реманентом безземельних селян, здійс­нення закону про продрозкладку, зміцнення Радянської влади в Монастирищі 1920 року створено волосний комітет незаможних селян. Наступного року земельна комісія за рішенням волкомнезаму поділила між біднотою землю. Восени того ж року Монастирищенський комнезам допоміг селянам успішно провести сівбу озимини, ор­ганізував збір продподатку та хліба (по 5 фунтів з кожної десятими у фонд допомоги голодуючому населенню Поволжя)[23].

Мирному соціалістичному будівництву заважав куркульський бандитизм. На території волості діяла банда Левченка - опора місцевих куркулів. У 1922 році куркулі вбили голову Монастирищенського волосного КНС Я. М. Бондаря та двох його товаришів під час їхньої поїздки до Умані. Для ліквідації бандитизму було послано загін котовців, одним із підрозділів якого командував нинішній житель Монастирища В. П. Яшин.

Організаторами і активними учасниками соціалістичних перетворень були кому­ністи. 1922 року Монастиршценський волосний партійний осередок налічував 11 ко­муністів; 6 січня 1923 року при цукровому заводі організувався другий партосередок. У містечку тоді було 17 комуністів[24].

З  січня 1923 року Монастирище стало районним центром і до жовтня 1930 року входило до складу Уманського округу, що позитивно позначилося на його економіч­ному й культурному розвитку[25].

Тоді тут діяло 8 дрібних промислових підприємств (крупорушки, млини, олій­ниця, бондарня), на яких працювало кілька десятків робітників.

Партійна організація проводила велику роботу щодо завершення землевпоряд­кування. 1924 року під час поділу куркульського земельного масиву вороги пора­нили голову Монастирищенського районного КНС А. Розена. Мирній праці продов­жувала заважати банда, що діяла навколо Монастирища[26]. З допомогою широких мас трудового селянства її було ліквідовано.

Здійснилася споконвічна мрія селян про землю, але у більшості бідняків не було чим її обробляти. У 1924 році на Завальській частині Монастирища з 500 господарств 289 не мали робочої худоби, 304 - корів. Примітивними були знаряддя обробітку землі, врожайність низькою. Того ж року озимої пшениці одержано 39, цукрових буряків - 650 пудів з десятини[27].

Поряд з успіхами у господарському будівництві сталися значні зміни і в куль­турному житті. З перших днів встановлення Радянської влади в Монастирищі багато робилося для ліквідації неписьменності. В 1920 році відкрито 2 школи. Уже в 1925/26 навчальному році в семирічній школі навчалося 426 учнів. Почалися заняття в школах політграмоти та недільній школі малописьменних.

При райсельбуді працювали гуртки - драматичний, кооперативний і природ­ничий, а з 1926 року - кінопересувка та бібліотека, в якій було 5356 книг[28].

Члени партосередку, комсомольці, активісти села вели широку роз’яснювальну роботу серед бідняків, переконували їх у необхідності соціалістичних перетворень, у тому, що шлях до піднесення сільськогосподарського виробництва, до заможного життя лежав через здійснення ленінського кооперативного плану. Трудове селянство об’єднувалося в кооперативні організації, за допомогою яких купувало речі широкого вжитку, сільськогосподарський реманент, посівний матеріал, племінний молодняк. Уже в 1926 році бурякове товариство придбало трактор. 1928 року в Монастирищі було п’ять кооперативних організацій, що об’єднували також селян з навколишніх сіл: до бурякового товариства »входило 900, молочарського - 100 господарств, кре­дитове товариство налічувало 80U пайовиків, споживче - 825, ощадно-позичкове товариство - 200 кустарів[29].

1929 року почався масовий перехід селян до колективних форм госпо­дарювання. Наприкінці року група комнезамівців організувала три товариства спільного обробітку землі: «Перший крок», «Нове життя» та «Спільний лан». На їх основі в травні наступного року створено сільськогосподарську артіль «Нове життя», яку очолив М. К. Вуйко. Створюються колгоспи також на Завальській, Летичівськіи та Аврамівській околицях Монастирища. Весною 1930 року в районі завершено колективізацію.

З самого початку масової колективізації в Монастирищі точилася гостра класова боротьба. Куркулі залякували активістів, палили їхні хати, труїли колгоспну худобу, намагалися саботувати хлібоздачу, провадили антирадянську агітацію. Зва­жаючи на зростаючий вплив активістів, вороги змушені були міняти тактику і вда­ватися до прихованих підривних дій. Вони пролізали до складу Ради робітничих, се­лянських і червоноармійських депутатів, правління колгоспу. Сільський актив, очолюваний комуністами, дав рішучу відсіч їх діям. За рішенням загальних зборів колгоспників куркулів було розкуркулено[30].

Важливу роль у розвитку економіки колгоспів і організаційному їх зміцненні відіграла Монастирищенська МТС, створена 1931 року. Вона обслуговувала всі колгоспи району. Механізований обробіток землі остаточно переконав селянство в пе­ревагах колгоспного ладу. З кожним роком збільшувалася кількість сільськогоспо­дарських машин. 1937 року МТС мала понад 120 манган та 18 комбайнів[31].

Багато допомогли місцевим партійним і радянським органам керівники партії та уряду Радянської України. Район у жовтні 1933 року відвідав радянський пар­тійний і державний діяч Д. 3. Мануїльський, а 10 травня 1936-го - секретар ЦК КП(б) України П. П. Постишев, які вказали конкретні шляхи дальшого роз­витку колгоспів і культурного будівництва[32].

У 1928 році Монастирищенський цукровий завод, який з 1922 року знаходився на консервації, приступив до випуску першої продукції. Відновив роботу спиртовий завод. Ці підприємства були відремонтовані ще в перші роки відбудовного періоду, але пустити їх в дію довго не могли через відсутність коштів і сировини[33].

В 30-х роках у селі створено кілька артілей промислової кооперації: «Коваль- стельмах», ім. 5 грудня, ім. 21 роковин Жовтня, «Колективна праця» та інші[34].

Коли в країні розгорнувся стахановський рух, у Монастирищі широкого роз­маху набрало змагання за вміле використання техніки, підвищення продуктивності праці, виконання виробничих завдань; проводилися районні зльоти п’ятисотенниць, на яких передові ланкові ділилися досвідом вирощування високих урожаїв цукро­вих буряків.

Масове соціалістичне змагання активно підхопили працівники цукрового заводу, на якому в середині 30-х років працював змінним інженером М. В. Підгорний - нині голова Президії Верховної Ради СРСР. На 372 проц. виконував змінну норму ініціатор стахановського руху в цукровій промисловості робітник заводу І. І. Гнідовський, нагороджений у 1936 році орденом «Знак Пошани». Згодом трудящі Мона­стирища обрали його депутатом Вінницької обласної Ради[35]. Стахановець М. О. Ляхе- вич, працюючи на 4 апаратах, добився високої продуктивності праці[36]. Вміло керував заводом директор H. Р. Щупак, удостоєний в 1937 році ордена Леніна[37]. Завдяки вве­денню нової техніки та застосуванню стахановських методів праці зростала потуж­ність цукрозаводу. Якщо до Жовтневої революції завод випускав щодоби 4 тис. цнт цукру, то в 1938 році - 8 тис. цнт. Лише в 1939 році це підприємство дало країні 662 тис. цнт цукру. По-стахановському працювали робітники інших промислових артілей.

Широкого розмаху стах4новський рух набрав серед механізаторів Монастирищенської МТС. Трактористи станції високопродуктивно використовували трактори та інші машини. Так, на 20 серпня 1939 року виробіток на 15-сильний трактор у бри­гаді М. Ф. Полуляха становив 415 га умовної оранки, при заощадженні 1628 кг пального. Того ж року учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки було 16 трактористів МТС, серед них Я. І. Таран, 1. А. Пилявець, П. В. Перканюк. Виставком нагородив Малою срібною медаллю агронома МТС П. І. Катеринича[38]. Багато самовідданості в боротьбі за виконання планових виробничих завдань прояви­ли жінки. Серед учасників Всесоюзної сільськогосподарської виставки були кращі трактористки М. X. Чернова та П. Д. Хляпатура. Передові трудівниці займали керівні посади на виробництві, а також у місцевих органах Радянської влади. Лише в 1939 році на керівні посади в Монастирищенському цукрозаводі було висунуто 16 жінок[39].

Звитяжна праця трудівників Монастирища у роки довоєнних п’ятирічок при­несла відрадні успіхи ї’в колгоспному будівництві. З кожним роком міцніли колек­тивні господарства. Завдяки застосуванню техніки та впровадженню досягнень агрономічної науки хлібороби збирали врожай зернових культур по 16-18 цнт з га. Заможним стало їх життя. 1940 року johh одержали на трудодень по 2,5-3 кг хліба та по 2-3 крб. грішми[40].

Радянська влада піклувалася про здоров’я трудящих. В 1930 році 9 лікарів лікарні та амбулаторії обслуговували жителів Монастирища. 1938 року при лікарні створено рентгенологічний, фізіотерапевтичний кабінети і окремо санітарну станцію. З 1937 року розпочав роботу дитячий садок[41].

Зростали освіта й культура трудящих. 1931 року всі неписьменні й малописьмен­ні були охоплені школами, гуртками, лікнепами та вечірньою школою[42]. До 20-х ро­ковин Жовтня гостинно відчинилися двері середньої школи, яку за 1937-1939 pp. закінчив 121 учень[43]. З 1935 року систематично демонструвалися звукові кінофільми. 1939 року відкрив свій перший сезон сільський театр, працювали 3 бібліотеки.

Жителі Монастирища активно реагували на всі події міжнародного життя. Особ­ливо гнівно вони засуджували фашизм. На мітингах солідарності з іспанськими пат­ріотами, які боролися проти фашистської диктатури, трудящі селища внесли у фонд допомоги іспанським матерям і дітям свій одноденний заробіток[44].

Після підступного нападу гітлерівської Німеччини на нашу країну переважна більшість чоловіків пішла захищати Батьківщину від ворога. Героїчну боротьбу проти німецьких загарбників вели монастирищенці під час окупації, яка тривала 2 роки 7 місяців. Фашисти вдерлися в Монастирище 23 липня 1941 року. Того ж дня вони прогнали вулицями села попереду танка групу полонених червоноармій- ців. Тих, хто намагався звернути з дороги, розстрілювали, хто ж вибився із сил і падав - давили гусеницями танка.

Незважаючи на масові вбивства і репресії, населення всіляко чинило опір воро­гові. Його боротьбу очолював Монастирищенський підпільний райком партії під керівництвом П. О. Саморухи. Райком був тісно зв’язаний з 2-ю Українською пар­тизанською бригадою, в складі якої активно боролося багато жителів села. За дору­ченням місцевого підпілля в сільській поліції працював Т. К. Солод, який багато допомагав підпіллю і партизанам. Він не раз переправляв до партизанів зброю. Восени 1943 року Т. К. Солод і K. Н. Гренадер виготовили фальшиві документи для 13-річного піонера-партизана В. П. Саморухи (син керів­ника підпілля). Юний патріот установив зв’язок між пар­тизанськими загонами ім. В. І. Леніна та Д. М. Медведева. Виконавши завдання, зв’язківець Володя Саморуха прой­шов по окупованій території близько 500 кілометрів[45].

Відважно боролися проти ворогів й інші юні месники. В катівнях монастирищенської поліції фашисти заморду­вали піонера-партизана Л. Й. Стратієвського, який по­трапив до них пораненим під час бою в Сабарівському лісі* Гітлерівці вимагали від партизана відомостей про під­пільників. Глумлячись над ворогом, Льоня називав прізвища зрадників[46].

Водночас з монастирищенським підпіллям діяв парти­занський загін ім. В. І. Чапаева під командуванням від­важного партизана І. І. Калашника, який перед війною проживав у Монастирищенському районі. Цей невлови­мий загін завдав чимало відчутних ударів німецьким гарнізонам. Гітлерівці посилено полювали на нього,, особливо на його командира І. І. Калашника, який став легендарним народним месником і прославився далеко за межами області. Сміливець часто діяв, переодягнувшись у німецьку офіцерську форму. Про нього складали пісні. І. І. Калашник загинув на початку 1943 року під час проведення бойової операції[47].

Монастирище визволене 10 березня 1944 року частинами 42-ї гвардійської стрі­лецької дивізії. Безпосередню участь у бою брав 127-й полк під командуванням пол­ковника Κ. Г. Середи. Першим атакував ворога і увійшов на територію села баталь­йон на чолі з капітаном Рєзинкіним. Особливо шалений опір фашисти чинили на заводській території, але з допомогою артилеристів і мінометників ворог був розгромлений.

Багато жителів Монастирища проявили мужність і героїзм у боях з фашизмом на фронтах Великої Вітчизняної війни та в партизанських загонах. 251 чоловіка за бойові подвиги удостоєно урядових нагород, а Р. І. Мільнеру за форсування Дніпра присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Багатьма бойовими орденами нагоро­джено С. К. Блажчука, І. П. Ігнатьєва, В. Т. Капоріна, І. М. Поліщука, Д. Т. Тетерчева. В. 3. Кибальний - повний кавалер ордена Слави. Свято зберігають жителі селища пам’ять про воїнів-визволителів, які загинули в роки війни, дбайливо доглядають пам’ятник, встановлений на братській могилі.

Відступаючи під ударами Червоної Армії, фашисти зруйнували цукровий завод і залізницю, завдали великої шкоди селу, спиртозаводу та іншим підприємствам, пограбували колгоспи та МТС. Все це треба було щонайшвидше відбудовувати. Партія і Уряд надали допомогу Монастирищу. В 1944 році для району було видано довгостроковий кредит - 880,4 тис. крб., ут. ч. на відбудову МТС - 133,9 тис. крб. Понад 75 тис. крб. одержали від держави багатодітні сім’ї та одинокі матері[48].

З перших днів визволення, коли ще продовжувалася війна, жителі Монастирища активно взялися за відродження зруйнованого господарства. Не вистачало техніки, тягла, робочих рук; обробляти землю доводилося коровами. З великим піднесенням пройшла перша післявоєнна посівна кампанія. За успіхи в посівній район було зане­сено на обласну Дошку пошани. В 1944 році відбудовано· і відремонтовано школи, лікарню, більшість установ, МТС, залізничну станцію. Своєчасно приступили до занять 500 учнів Монастирищенської середньої школи. Населення села взяло участь у зборі коштів на побудову танкової колони «Колгоспник Вінниччини»*

В ході посівної і збиральної кампаній 1944 року ударно працював колектив Мона­стирищенської МТС. Тракторна бригада № 7 (бригадир А. Л. Вовк) виконала річне- завдання на 128 проц. і заощадила 946 кг пального, а бригада № 12 (бригадир І. М. Федюк) - на 118 проц., заощадивши 1804 кг пального[49].

Протягом 1944-1946 pp. в основному було відбудовано пошкоджені виробничі приміщення промислових артілей і спиртозаводу. Соціалістичне змагання по< завершенню відбудови проходило під гаслом «На честь перемоги»[50].

1947 року колгоспи зібрали в середньому по 8,7 цнт зернових культур і 144 цнт цукрових буряків. Відзначилися в цих успіхах Монастирищенська МТС і особливо* тракторні бригади, які очолювали комуністи М. Д. Орендарчук і І. С. Яненко,вико­навши річний план робіт на 156-174 проц. План підготовки кадрів механізаторі» МТС перевершила в 2 рази[51].

У результаті самовідданої праці робітників, колгоспників, усіх трудящих гос­подарство Монастирища на кінець четвертої п’ятирічки було відбудоване.

З січня 1954 року Монастирище ввійшло до складу новоутвореної Черкаської області[52].

У післявоєнний період економіка й культура села розвиваються швидше, ніж це було до війни. Цьому, зокрема, сприяло посилення впливу партійних організацій і сільської Ради на виробничу діяльність трудових колективів та на все багато­гранне життя села. Комуністи відігравали авангардну роль, вони працювали на всіх вирішальних ділянках виробництва. Якщо в 1945 році у Монастирищенському ра­йоні було 9 первинних парторганізацій і 87 комуністів, то 1963 року тільки в селищі налічувалося 460 комуністів, об’єднаних у 22 партійних організаціях[53].

За післявоєнні роки зросла і зміцніла промисловість селища. Найбільшим під­приємством є машинобудівний завод, який виріс на місці зруйнованого окупантами цукрового заводу. Завод з 1955 року випускав устаткування для цукрової промисло­вості та автоцистерни, з 1961-випускає парові та водогрійні котли. Особлива виріс завод за роки семирічки, збільшивши випуск продукції в грошовому обчис­ленні з 660 до 3710 тис. крб. у 1965 році, і за роки восьмої п’ятирічки, випустивши у 1970 році продукції на суму 8900 тис. крб. Трудовий колектив заводу налічує 694 чоловіка. 1971 року завод випустив 1160 котлів. На рахунку машинобудів­ників численні трудові подвиги. Так, 1960 року у відповідь на заклик грудневого Пленуму ЦК КПРС і підтримуючи почин колективу московського заводу «Динамо», вони виготовили понад план із заощаджених матеріалів 25 машин марки ІГК-30 для механічної переробки грубих кормів на фермах колгоспів області. їх ініціатива схвалена Черкаським обкомом КП України[54]. Бригада котельників на чолі з комуністом С. О. Ковбасюком поклала початок заводського руху за комуністичну працю. Цій бригаді першій у селищі присвоєно звання комуністичної. Незабаром його одержали ще дві зміни токарів і механічна дільниця, очолювана секретарем дільничної партій­ної організації 6. І. Гаазе. У жовтні 1965 року в урочистій обстановці відбувся пер­ший заводський зліт ударників комуністичної праці; 230 працівників заводу одержа­ли персональні звання ударника комуністичної праці. За успіхи у виконанні завдань восьмої п’ятирічки нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора електрозваг- рювальника Ю. П. Утєєва, коваля П. М. Сніцара, орденом «Знак Пошани» - дирек­тора заводу М. П. Дригу, електрозварювальника А. Ф. Мельника і котельника П. П. Лукашенка.

За останнє десятиріччя докорінно реконструювався спиртозавод. 1959 року введено в експлуатацію новий апаратний цех потужністю 2000 декалітрів спирту- ректифікату на добу. За 1970 рік валова продукція заводу становила 4152 тис. крб., а добова потужність - 3500 декалітрів.

Значно зросли й інші промислові підприємства. На місці колишньої промартілі «Коваль-стельмах» виріс обозобудівний завод, на околиці селища розкинувся вели­кий комплекс виробничих цехів міжколгоспної будівельної організації, будівельно- монтажного управління та харчокомбінату. За останні роки докорінно оновилися підприємства побутового обслуговування, об’єднання «Сільгосптехніки» та автотранс­портне господарство, де працює 181 вантажна автомашина і 33 автобуси. В 1970 році на 8 підприємствах, які дали народному господарству річної продукції на суму

  • млн. крб., працювало 1283 робітники. У загальному обсязі валової продукції промисловості селища, яка зросла за восьму п’ятирічку на 84,7 проц., машинобудівна і металообробна становить 62,4, а харчова - 34,1 проц. У 1971 році на станції Монастирище введено в дію новозбудований залізничний вокзал. На підприємствах шириться соціалістичне змагання. Понад 300 робітникам присвоєно звання удар­ників, а 3 цехам і 7 бригадам колективів комуністичної праці. Виробничий план першого року дев’ятої п’ятирічки промисловість селища виконала достроково.

Невпізнанно змінився за останні роки зовнішній вигляд Монастирища. До 50-річчя Радянської влади і 100-річчя від дня народження В. І. Леніна тут виросли нові споруди: двоповерховий універмаг і продмаг, кілька житлових багатоповерхо­вих будинків, серед яких - три п’ятиповерхові; гуртожиток на 600 місць, школа на 960 учнів, адміністративний будинок, готель, чайна, дитячий садок, цегельний завод; заасфальтовано частину вулиць . Нині селище в риштуванні новобудов.

Досягнуто успіхів в охороні здоров’я трудящих. У поліклініці і лікарні - спеціалізовані кабінети, обладнані сучасною лікувальною апаратурою, 150 ліжок, працює 39 лікарів та 129 чоловік середнього медичного персоналу. В двох дитячих садках виховується понад 300 дітей.

У Монастирищі - 2 середні школи: денна загальноосвітня і вечірня для працю­ючої молоді. 1963 року розмістилася в двоповерхових корпусах восьмирічна школа- інтернат. Працює музична школа. Діти мають свій будинок піонерів. Педагогічний колектив навчальних закладів об’єднує 87 викладачів, які навчають і виховують 1156 учнів.

Трудівники Монастирища вміють не тільки творчо працювати, але й культурно відпочивати. В селищі є стаціонарний і літній кінозали; в бібліотеках для дорослих і дітей налічується 54 тис. книг. Крім того, промислові підприємства, школи і кабінет політичної освіти РК КП України мають свої бібліотеки.

Значне місце в культурному житті селища належить будинку культури з залом на 450 місць. Тут - просторе фойє, приміщення для двох бібліотек і гуртків художньої самодіяльності; працюють народний університет, кіно­театр, театр народної творчості. На сцені театру трудів­ники селища часто дивляться виступи артистів з Києва, Черкас та інших міст. Молодь охоче відвідує молодіжні вечори. Тепло зустрічає вона свій улюблений естрадний оркестр і вокальний ансамбль, який нагороджено дипло­мом 2-го ступеня Міністерства культури УРСР. Кон­цертні бригади будинку культури виступають на сценах сільських клубів, на польових станах, в тракторних бригадах,·тваринницьких фермах свого району, а також і за його межами. Серед чудових мелодій лунає музика .їх лет-ичівіського.земляка - відомого українського радян­ського композитора і громадського діяча, критика-музикознавця, автора ряду камерних творів, пісень, романсів, опер П. О. Козицького.

В побут населення увійшли нові обряди і звичаї, зокрема урочисті реєстрації шлюбів, відзначення дня народження дитини, колективні проводи до Радянської Армії. Улюблецим місцем відпочинку трудящих є старовинний лісопарк навколо ставу. Влітку тут розміщується міжшкільний піонерський табір.

Всі ці величні успіхи досягнуті завдяки самовідданій праці трудівників селища,. 334 з яких відзначені орденами й медалями, а 476 - ювілейною медаллю «За доб­лесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна». За трудові успіхи у восьмій п’ятирічці 29 чоловік нагороджено орденами й медалями Союзу РСР, у т. ч; орденом Жовтневої Революції начальника постачання «Міжколгоспбуду» І. П. Ігнатьєва.

Питання розвитку економіки й культурного будівництва, поліпшення побутового обслуговування населення вирішують 50 депутатів селищної Ради, її виконавчий комітет, 8 постійно діючих комісій та 41 самодіяльна громадська організація. Серед обранців народу - 25 членів КПРС і 3 комсомольці. Організаторами політичного, господарського й культурного будівництва є комуністи. 21 партійна організація, що об’єднує у своїх рядах 540 селищних комуністів, цементує колективи та мобілі- зовує їх на виконання завдань дев’ятої п’ятирічки.

Монастирищина сучасна

Монастирищина – мальовничий куточок Східного Поділля, знаходиться в лісостеповій зоні України, у південно-західній частині Черкаської області. Площа складає 720 кв.км. Рельєф території хвилястий. Краси пейзажам додають річки: на півночі Гірський Тікич, в центральній частині – Конелка з численними притоками. Майже в кожному поселенні створені штучні водойми, придатні для рибальства. Більша частина району степова. Лісові масиви є лише на південному заході від Цибулева, в районі станції Монастирище, сіл Жовтневе, Попудня, Бачкурине, Сарни, Хвойний ліс оточує Терлицю. Найпоширеніші дерева – граб, ясен, дуб, липа, клен. Тваринний світ нечисленний: лис, куниця, тхір, білка, заєць, лось, косуля, дикий кабан. Із корисних копалин в краї відомі граніти, пісок, глина, торф, буре вугілля. За структурою виробництва район аграрно-індустріальний. Має 67234 га землі: 54300 га сільськогосподарських угідь, 3700 га сіножатей та пасовищ, 1080 га садів, 3800 га лісів та чагарників, 800 га водоймищ. 6700 га знаходяться під садибами громадян. Монастирищина – споконвічний хліборобський край з багатими чорноземами. Сільськогосподарське виробництво базується на вирощуванні зернових культур, цукрового буряка, соняшника; провідними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво.

Населення району за переписом 2001 року складає більше 40,5 тис. чоловік, з них близько 14 тис. – міське.

Як і кожен край, Монастирищина має свою історію і соціально-економічний та культурний шлях розвитку.

Археологічні знахідки свідчать, що життя в нашому краї існувало ще 40-15 тис. років тому. Водилися тут мамонти, зубри, печерні ведмеді, північні олені. Слідів перебування первісної людини поки що не знайдено. 6-5 тис. років тому проживали на нашій території загадкові племена трипільців, які залишили свої сліди під 8-ма поселеннями району: селами Копіювата, Сарни, Попудня, Бачкурине, Цибулів, Зюбриха, Зарубинці, Владиславчик. Чисельні пам’ятки-кургани залишили на Монастирищині скіфські племена, які кочували тут в Iтис. до н. е. Залишки поселень черняхівської культури знайдені у 9 місцях.

Точної дати заснування Монастирища історія не зберегла. За часів Київської Русі наш край був південною частиною держави. Легенди і перекази свідчать про виникнення поселення на місці сучасного Монастирища під невідомою назвою ще за часів князювання Ярослава Мудрого. В дослідженні знаменитого історика Л. Похилевича знаходимо запис 1864 року: «Про те, ким і коли засноване Монастирище, ми не знаємо. Однак гадаємо, що в цій місцевості знаходилося значне місто, але під іншою назвою в глибокій давнині, яка передувала монгольському нашестю. До цього ж далекого часу потрібно віднести й існування тих монастирів, по яких містечко носить сучасну назву».

Під с. Теолин досі збереглися залишки Змієвих валів, які в часи Київської Русі будувалися на кордонах як оборонні споруди проти кочовиків зі степу.

З 1362 по 1793 рік наш край перебував під владою Литви та Польщі у складі Брацлавського воєводства. В еру козаччини орієнтовно між 1550 – 1600 роками заново виникло поселення із назвою Монастирище, яке заснувала козацька ватага. Вільні поселенці – козаки створили спочатку легке укріплення-залогу, а пізніше – міцну фортецю, оточену ровами, земляним валом, дубовим частоколом, міцними брамами. На карті французького інженера Боплана, яка створювалась на замовлення польського короля в 1600-х роках, ми знаходимо Монастирище, Терлицю, Коритню, Цибулів, Зюбриху (Зобрик). Крім Монастирища, найдавніше походження на території району має Цибулів (Сорочин) – 1400-і роки.

На період козацької доби, частково польського панування (1569 – 1657 рр.) припадає зародження 19 поселень: відновленого Монастирища, його супутників Завалля, Летичівки, Аврамівки, Бачкуриного, Зюбрихи, Княжиків, Терлиці, Коритні, Сарнів, Попудні Шабастівки, Половинчика, Дібрівки, Новосілки, Яцковиці, Івахнів, Лукашівки. В часи Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького територія Монастирищини входила до складу Вінницько-Кальницького полку, на чолі якого стояв талановитий козацький полковник Іван Богун. Сотенними містечками були Монастирище, Терлиця, Цибулів.

Третя хвиля заселення краю відбувалася за часів польського панування, однак уже після Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1657 – 1793 рр.) Тоді на території району з’явилося 12 поселень: Княжа Криниця, Шарнопіль, Леськове, Хейлова (Петрівка), Матвіїха, Теолин, Панський Міст (Чапаєвка), Циберманівка (Степівка), Копіювата, Тарнава, Халаїдове, Нове Місто.

За часів перебування України в складі Російської імперії (1793 – 1917 рр.) зафіксовано появу Антоніни, Владиславчика, Володимирівки, Скоморохи, Кудинового лісу, Балки.

В радянський час (після 1917 р.) виникли Жовтневе («Хвиля Жовтня»), Сатанівка, Тарасівка, Вільно, Зозулинці, Забіляни, Іванчик (Першотравневий відділок радгоспу).

На території сучасного району 42 поселення: місто Монастирище, селище Цибулів, 40 сіл. Було 45. Зникли Зозулинці, Скромоха, Іванчик.

Із входом території Монастирищини в склад Російської імперії (1793 р.) до утворення району (1923 р.) наш край перебував у складі Липовецького повіту Київської губернії. На її території було 5 волостей: Монастирищенська, Цибулівська, Лукашівська, Охрімівська (Сарнівська), Конело-Попівська.

Монастирищенський район утворено в 1923 році в складі Уманської округи Київської області. З 1937 року він належав Вінницькій, а з 1954 року перебуває у складі Черкаської. В 1963 – 1966 р.р. ліквідовувався і приєднувався до Христинівського району. В 1967 році знову став самостійною адміністративною одиницею.

Будучи тривалий період володарями краю, польські поміщики мали величезні земельні угіддя, будували розкішні палаци. До сьогоднішнього часу збереглися маєтки Даховських (Леськове), Драчевських (Дібрівка), Бидловських (Долинка) Красицьких (Шабастівка). Пам’яткою архітектури став колишній польський костел, зведений у 1800-х роках, який нині служить районним будинком культури. Серед уцілілих в 1930-і роки сакральних пам’яток церкви у селах Халаїдове, Петрівка, Летичівка та перенесена в Пирогове Зарубинецька церква 1742 р. Найдавнішими промисловими підприємствами в краї стали Одаєвський (Сарнівський) млин 1846 р., Цибулівський (1876 р.) та Монастирищенський (1898 р.) цукрозаводи, Каєтанівський пивзавод (1905 р.).

Серед знаменних подій в історії краю визволення Монастирища від польського панування та закладення найстарішої козацької церкви у 1648 р., розгром 15-тисячного війська польського гетьмана Стефана Чарнецького козаками на чолі з полковником Іваном Богуном у березні 1653 р., утворення району в 1923 р., бої за визволення Монастирищини у січні-березні 1944 р.

Як і в історії усього українського народу, трагічними сторінками в житті Монастирищини став голодомор 1932-1933 років, що забрав життя близько 8 тисяч дорослих і дітей. Під час жорстоких сталінських репресій у 1937-1938 роках постраждало 897 громадян району. Всі вони поіменно названі в документальній розповіді місцевого краєзнавця Івана Волошенка «Їх було 897…». Безсмертною славою увінчали себе монастирищани в роки Великої Вітчизняної війни. Вітчизну боронили 6543 жителі району, з фронтів не повернулося 3983 осіб. З них загинули в боях 1273, померли від ран 305, в полоні і концтаборах 64, у підпільній та партизанській боротьбі 70. За героїчні подвиги в роки війни 5 монастирищан отримали звання Героїв Радянського Союзу: М.Я. Дзигунський та І.А. Пахолюк (Цибулів), Р.І. Мільнер (Монастирище), О.В. Фуковський (Зарубинці), С.Г.Поплавський (Петрівка). Повним кавалером орденів Слави став В.З. Кибальний (Летичівка). Пам’ять полеглих увіковічена Меморіалом слави в Монастирищі та 51 пам’ятником в населених пунктах району. Героїчна боротьба монастирищенських підпільників та партизан об’єктивно розкрита в художньо-документальній повісті І.Волошенка «Шляхами нескорених».

Славиться Монастирищина трудящими людьми, їх досягненнями в сільськогосподарському та промисловому виробництві, соціально-культурному розвитку району. Багато жителів нашого краю удостоєні орденів і медалей за високі показники в труді. Гордиться район Героями Соціалістичної Праці Довгошиєю Г.М – дояркою із Княжої Криниці та Лазаренко П.Ф. – телятницею із Коритні. У кожній галузі є люди, що отримали звання заслуженого працівника.

Монастирищенський район є батьківщиною багатьох відомих людей області і країни. Серед талановитих уродженців Монастирищини український композитор П.О.Козицький (с. Летитчівка), Митрополити УАПЦ Василь Липківський (с. Попудня) та Микола Борецький (с. Сарни), єврейський письменник Давид Бергельсон (с. Сарни), брати Захар і Яків Гончаруки (поет і прозаїк із с. Коритня), художник-графік Григорій Інгер (с. Сарни) , творець «Некрополя України» Михайло Кутинський ( с. Зарубинці), борець-богатир Василь Дзюба (с. Тарнава), багато вчених – докторів і кандидатів наук.

В економіці сучасної Монастирищини провідне місце належить сільському господарству, що спеціалізується на вирощуванні зернових, овочевих і технічних культур. Відновлюється скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство. Виробничу діяльність в районі здійснюють сьогодні 105 сільгосппідприємств різних форм господарювання, із них 12 СТОВ, 5 ПП, 87 ФГ, 1 приватне акціонерне товариство. Лідерами серед сільськогосподарських виробників сьогодні є СФГ «Ладіс», ТОВ «ЛатАгроінвест», СФГ «Гора», СФГ «Юлія», ТОВ «Вікторія», СФГ «Степівське», ПП «Дніпро»..

Промисловість району сьогодні представлена підприємствами по виготовленню водогрійних котлів : ПАТ «Монастирищенський машинобудівний завод» та ТОВ МВВФ «Енергетик», КВПП «МРІЯ». Відомий своїми ліками за межами області й України ПАТ «Монфарм». Відновив свою роботу Цибулівський цукровий завод, працює ВАТ «Цибулівсільмаш», який виготовляє устаткування для потреб сільськогосподарських виробників. На території району функціонують 2 цегельні заводи, хлібопекарня, ТОВ «Преміум-Пак» по виготовленню пакувальної тари.

Кваліфіковану медичну допомогу населенню району надають Монастирищенська центральна та Цибулівська дільнична лікарні, 7 амбулаторій та 28 ФАПів.

Навчання і виховання підростаючого покоління забезпечують 28 загальноосвітніх шкіл, 21 дитсадок, міжшкільний навчально-виробничий комбінат, районний будинок дитячої та юнацької творчості, ДЮСШ, ПТУ №25.

До послуг населення у районі 38 бібліотек, 5 із яких мають Інтернет-центри, 37 клубів та будинків культури, районна дитяча музична школа з 3-ма філіалами в селах, районний краєзнавчий музей та 15 сільських музейних закладів на громадських засадах. 8 художніх колективів сьогодні носять назву «Народний самодіяльний», серед яких фольклорно-етнографічний ансамбль «Вишуканка» (с. Бачкурине), жіночий вокальний ансамбль «Злагода» та чоловічий вокальний ансамбль районного будинку культури, хор ветеранів праці «Надвечір’я», кіностудія «Промінь».

Район має автобусне сполучення з містами Київ, Черкаси, Вінниця, Одеса. 15 автобусних маршрутів зв’язують райцентр із усіма населеними пунктами району та з сусідніми райцентрами Черкаської та Вінницької областей. По території району проходить залізнична колія «Умань-Козятин», існує щоденне сполучення із ст. Липовець.

В районі діє відділення ВАТ «Укртелеком», є покриття мережі «Київстар», «МТС», «Life». Банківське обслуговування населення здійснюють «Ощадбанк», «Приватбанк», «Райфайзенбанк Аваль».

В м. Монастирищі є 2 готелі. Приватний готель «Монблан» відповідає всім сучасним вимовам.

Серед закладів харчування у райцентрі популярністю користується ресторан «Україна» та ціла низка кафе і кафе-барів.


Повернутися назад