Головна > Черкаси та область / У світі / Стиль життя > «Була спокуса лишитись у США, але тоді я б нічого не зробив для України», – черкаський АТОвець

«Була спокуса лишитись у США, але тоді я б нічого не зробив для України», – черкаський АТОвець


24-10-2017, 21:58. Розмістив: Сергій Корнелюк

Черкащанин Вадим Мазніченко пішов воювати в АТО у складі батальйону “Черкаси” ще в 2014-му ‒ у другій хвилі мобілізації. Того ж року 30 вересня під селом Старогнатівка Донецької області хлопець зазнав важких поранень внаслідок мінометного обстрілу. Тиждень перебував у комі ‒ йому майже до коліна ампутвали праву ногу, втратив також руку, пише часопис Свобода.

Черкащанин Вадим Мазніченко пішов воювати в АТО у складі батальйону “Черкаси”

Улітку 2015 року Вадимові та ще одинадцятьом українським хлопцям пощастило стати учасниками міждержавної програми, яка передбачає безкоштовне протезування в американських спеціалістів і тривалу реабілітацію. У медичному центрі Вашингтона Вадим провів 11 місяців. Крім протезування і лікування, пройшов у США ще й спортивну реабілітацію.

Після реабілітації український воїн вийшов із шістьма найсучаснішими протезами. Вадим вирішив повернутися в Україну. Тут він одруживсь зі своєю коханою дівчиною, розпочав активно тренуватись, взяв участь у численних спортивних заходах і громадських ініціативах, вступив в університет. Він має мрію і місію ‒ зробити усе можливе для того, аби рівень протезування й реабілітації ветеранів війни в Україні бодай частково зріс до рівня американського, щоби й інші хлопці, які втратили кінцівки, дістали змогу займатися спортом, жити повноцінним та насиченим життям… Вадим живе саме таким життям. Нещодавно пробіг черговий марафон у Полтаві.

‒ Це вже один із багатьох марафонів, ‒ розповідає Вадим. ‒ Доти брав участь у змаганнях морської піхоти США, бігав марафони в Одесі та Києві. Біг для мене ‒ це не тільки спорт. Беру участь у таких заходах передусім для того, щоб привернути увагу влади й меценатів до проблеми протезування у нашій країні.

Робимо акцент на тому, що, окрім простого протезування, потрібне ще й спортивне. Це дуже важливо. Я зміг представляти нашу країну на марафоні морської піхоти в США, бо мені надали таке протезування. Дуже хочу, щоби й інші наші воїни отримали таку можливість ‒ реалізувати себе у спорті. У цивілізованих країнах це уже звична практика, а в Україні, де від 2014 року триває війна, складається враження, що про цю проблему і не чули. Її просто не порушують на найвищому державному рівні. Я взяв також участь у проекті одного з українських журналів, де ще з кількома воїнами знявся у фотосесії з метою привернути увагу до проблеми і зібрати кошти на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів війни.

‒ Плануєте себе випробувати й в інших видах спорту?

‒ Я вже збираю кошти на спеціалізований велосипед. Він коштує від 3, 5 до 5 тисяч доларів. Скоро почну посилені тренування, аби взяти участь у марафоні морської піхоти США на 42 кілометри. Я брав участь у 10-кілометровому марафоні у Штатах. Тому це буде своєрідним рекордом для мене.

Насправді спортивне протезування відкриває величезні можливості ‒ можна займатися бігом, велоспортом, кататися на лижах і плавати на каяках… Поки що тренуюся сам ‒ на вулиці чи у спортзалах. Звичайно, що в майбутньому, для того щоб виходити на нові рівні, потрібен буде тренер. Також мушу поєднувати спорт із навчанням ‒ вступив до Черкаського національного університету на право. Життя не стоїть на місці. Працюю над собою, долаю нові вершини, не концентруюсь на негативному. У цьому мене неабияк підтримують рідні та близькі.

‒ Чи покращується ситуація в країні з протезуванням наших воїнів?

‒ Хіба що завдяки зусиллям конкретних простих людей. Складається враження, що у влади, зокрема й у Президента, якісь свої пріоритети, дуже далекі від наших потреб. Надто мало впливових осіб підтримує спортивне протезування. Але ми не зупиняємось і далі намагаємось всіляко привернути увагу влади й громадськості. Цілковито розв’язати проблему можна лише на державному всеукраїнському рівні.

У Черкасах й області сьогодні є щонайменше 10 хлопців, яким ампутували ті чи інші кінцівки. Вони потребують і звичайного довічного протезування, і спортивного. З нас лише я один маю відповідні протези. Інші ветерани також хочуть займатися спортом, але їм ніхто не допомагає. Це дуже образливо і несправедливо, коли одні мають протези, а інші ‒ ні.

Зараз у Черкасах діє військовий госпіталь. Маю добрі взаємини з його директором, і ми робимо усе можливе, аби тут врешті почалось якісне протезування для ветеранів. Мали розмови із представниками влади… Надіюся, що вдасться залучити також натовські організації і створити тут можливість для того, аби ветерани зі спортивним протезуванням могли займатися плаванням на каяках. Такого в Україні ще немає ніде. Ймовірно, саме я куруватиму цю справу, адже займався цим видом спорту у США і здобув потрібні знання й досвід.

Також контактуємо з деякими благодійними фондами, які, до прикладу, оплатили квитки нашим ветеранам у Штати, аби ті могли представити Україну в марафоні морської піхоти США. Маю мрію й місію, аби в нас запрацював потужний реабілітаційний і спортивний центр. Потрібно також оновити й вивести на новий рівень протезний цех. Роботи дуже багато. Чим більше ми привертатимемо уваги до проблеми, тим більше людей, а отже, й коштів нам вдасться залучити.

‒ Ви подолали дуже складний шлях випробувань і вийшли переможцем. Яку пораду можете дати хлопцям, які також зазнали на війні важких травм?

‒ Головне не зневірюватися, не замикатися в собі, не відштовхувати інших людей і можливості, які з’являються у житті. Якщо пропонують долучитись до корисної акції чи важливої програми ‒ потрібно погоджуватись. Варто завше бути активним та діяльним. Не можна сидіти вдома і сподіватися на державу. Держава ініціативи точно не проявить і не допоможе мовчунам. Про себе потрібно говорити вголос, шукати можливості. Люди мусять бачити і чути, що ти хочеш і потребуєш допомоги.

‒ Як вдалося Вам потрапити під міждержавну програму і поїхати на реабілітацію у США. Які враження від перебування в цій країні?

‒ Це програма від НАТО. Хлопців забирають у США чи Німеччину, де їх лікують за кошт тієї держави, забезпечують житлом, харчуванням, протезами, операціями. До нас ставились, як до своїх рідних воїнів.

В Україні є єдина база людей, що потребують операції чи протезування за кордоном. Представники від цієї програми аналізують список, домовляються про особисту зустріч і потім вибирають осіб, яких можуть до себе запросити. У США для ветеранів воєн чинна програма, яка супроводжує пораненого до кінця життя і допомагає йому адаптуватися до будь-якого виду діяльності. Я був вражений рівнем професійності й людяності американських спеціалістів. Там панувала вельми дружня атмосфера. Багато спілкувався з тамтешніми військовими і простими американцями. Вони хоч і намагаються бути нейтральними, але все ж засуджують російську агресію, висловлюють нам підтримку. Здивувало те, що вони дуже добре обізнані з тим, що сьогодні коїться на сході України.

Період перебування в Америці дав мені багато натхнення й ентузіазму. Цим я намагаюся ділитися з усіма тут в Україні. Дехто досі не може усвідомити джерело мого оптимізму, дивується. Я не придумую собі додаткових проблем, іду вперед, як бульдозер. До протезів я уже давно звик і не зациклююсь на тому, що трапилось зі мною на війні. Багато наших проблем просто у нас в голові.

‒ Не хотілося залишитись в Америці?

‒ Після всього того, що для мене зробили лікарі й інші фахівці у США, в мене справді була спокуса залишитись. Була реальна нагода мешкати у Штатах і навіть здобути там освіту. Але відчував, що мушу повернутись на Батьківщину для того, щоб зробити щось для інших ветеранів і поділитися досвідом, що здобув за океаном. Залишившись у США, я нічого уже б не зміг зробити для України…


Повернутися назад