«Була спокуса лишитись у США, але тоді я б нічого не зробив для України», – черкаський АТОвець

Черкащанин Вадим Мазніченко пішов воювати в АТО у складі батальйону “Черкаси” ще в 2014-му ‒ у другій хвилі мобілізації. Того ж року 30 вересня під селом Старогнатівка Донецької області хлопець зазнав важких поранень внаслідок мінометного обстрілу. Тиждень перебував у комі ‒ йому майже до коліна ампутвали праву ногу, втратив також руку, пише часопис Свобода.

Улітку 2015 року Вадимові та ще одинадцятьом українським хлопцям пощастило стати учасниками міждержавної програми, яка передбачає безкоштовне протезування в американських спеціалістів і тривалу реабілітацію. У медичному центрі Вашингтона Вадим провів 11 місяців. Крім протезування і лікування, пройшов у США ще й спортивну реабілітацію.

Після реабілітації український воїн вийшов із шістьма найсучаснішими протезами. Вадим вирішив повернутися в Україну. Тут він одруживсь зі своєю коханою дівчиною, розпочав активно тренуватись, взяв участь у численних спортивних заходах і громадських ініціативах, вступив в університет. Він має мрію і місію ‒ зробити усе можливе для того, аби рівень протезування й реабілітації ветеранів війни в Україні бодай частково зріс до рівня американського, щоби й інші хлопці, які втратили кінцівки, дістали змогу займатися спортом, жити повноцінним та насиченим життям… Вадим живе саме таким життям. Нещодавно пробіг черговий марафон у Полтаві.

‒ Це вже один із багатьох марафонів, ‒ розповідає Вадим. ‒ Доти брав участь у змаганнях морської піхоти США, бігав марафони в Одесі та Києві. Біг для мене ‒ це не тільки спорт. Беру участь у таких заходах передусім для того, щоб привернути увагу влади й меценатів до проблеми протезування у нашій країні.

Робимо акцент на тому, що, окрім простого протезування, потрібне ще й спортивне. Це дуже важливо. Я зміг представляти нашу країну на марафоні морської піхоти в США, бо мені надали таке протезування. Дуже хочу, щоби й інші наші воїни отримали таку можливість ‒ реалізувати себе у спорті. У цивілізованих країнах це уже звична практика, а в Україні, де від 2014 року триває війна, складається враження, що про цю проблему і не чули. Її просто не порушують на найвищому державному рівні. Я взяв також участь у проекті одного з українських журналів, де ще з кількома воїнами знявся у фотосесії з метою привернути увагу до проблеми і зібрати кошти на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів війни.

‒ Плануєте себе випробувати й в інших видах спорту?

‒ Я вже збираю кошти на спеціалізований велосипед. Він коштує від 3, 5 до 5 тисяч доларів. Скоро почну посилені тренування, аби взяти участь у марафоні морської піхоти США на 42 кілометри. Я брав участь у 10-кілометровому марафоні у Штатах. Тому це буде своєрідним рекордом для мене.

Насправді спортивне протезування відкриває величезні можливості ‒ можна займатися бігом, велоспортом, кататися на лижах і плавати на каяках… Поки що тренуюся сам ‒ на вулиці чи у спортзалах. Звичайно, що в майбутньому, для того щоб виходити на нові рівні, потрібен буде тренер. Також мушу поєднувати спорт із навчанням ‒ вступив до Черкаського національного університету на право. Життя не стоїть на місці. Працюю над собою, долаю нові вершини, не концентруюсь на негативному. У цьому мене неабияк підтримують рідні та близькі.

‒ Чи покращується ситуація в країні з протезуванням наших воїнів?

‒ Хіба що завдяки зусиллям конкретних простих людей. Складається враження, що у влади, зокрема й у Президента, якісь свої пріоритети, дуже далекі від наших потреб. Надто мало впливових осіб підтримує спортивне протезування. Але ми не зупиняємось і далі намагаємось всіляко привернути увагу влади й громадськості. Цілковито розв’язати проблему можна лише на державному всеукраїнському рівні.

У Черкасах й області сьогодні є щонайменше 10 хлопців, яким ампутували ті чи інші кінцівки. Вони потребують і звичайного довічного протезування, і спортивного. З нас лише я один маю відповідні протези. Інші ветерани також хочуть займатися спортом, але їм ніхто не допомагає. Це дуже образливо і несправедливо, коли одні мають протези, а інші ‒ ні.

Зараз у Черкасах діє військовий госпіталь. Маю добрі взаємини з його директором, і ми робимо усе можливе, аби тут врешті почалось якісне протезування для ветеранів. Мали розмови із представниками влади… Надіюся, що вдасться залучити також натовські організації і створити тут можливість для того, аби ветерани зі спортивним протезуванням могли займатися плаванням на каяках. Такого в Україні ще немає ніде. Ймовірно, саме я куруватиму цю справу, адже займався цим видом спорту у США і здобув потрібні знання й досвід.

Також контактуємо з деякими благодійними фондами, які, до прикладу, оплатили квитки нашим ветеранам у Штати, аби ті могли представити Україну в марафоні морської піхоти США. Маю мрію й місію, аби в нас запрацював потужний реабілітаційний і спортивний центр. Потрібно також оновити й вивести на новий рівень протезний цех. Роботи дуже багато. Чим більше ми привертатимемо уваги до проблеми, тим більше людей, а отже, й коштів нам вдасться залучити.

‒ Ви подолали дуже складний шлях випробувань і вийшли переможцем. Яку пораду можете дати хлопцям, які також зазнали на війні важких травм?

‒ Головне не зневірюватися, не замикатися в собі, не відштовхувати інших людей і можливості, які з’являються у житті. Якщо пропонують долучитись до корисної акції чи важливої програми ‒ потрібно погоджуватись. Варто завше бути активним та діяльним. Не можна сидіти вдома і сподіватися на державу. Держава ініціативи точно не проявить і не допоможе мовчунам. Про себе потрібно говорити вголос, шукати можливості. Люди мусять бачити і чути, що ти хочеш і потребуєш допомоги.

‒ Як вдалося Вам потрапити під міждержавну програму і поїхати на реабілітацію у США. Які враження від перебування в цій країні?

‒ Це програма від НАТО. Хлопців забирають у США чи Німеччину, де їх лікують за кошт тієї держави, забезпечують житлом, харчуванням, протезами, операціями. До нас ставились, як до своїх рідних воїнів.

В Україні є єдина база людей, що потребують операції чи протезування за кордоном. Представники від цієї програми аналізують список, домовляються про особисту зустріч і потім вибирають осіб, яких можуть до себе запросити. У США для ветеранів воєн чинна програма, яка супроводжує пораненого до кінця життя і допомагає йому адаптуватися до будь-якого виду діяльності. Я був вражений рівнем професійності й людяності американських спеціалістів. Там панувала вельми дружня атмосфера. Багато спілкувався з тамтешніми військовими і простими американцями. Вони хоч і намагаються бути нейтральними, але все ж засуджують російську агресію, висловлюють нам підтримку. Здивувало те, що вони дуже добре обізнані з тим, що сьогодні коїться на сході України.

Період перебування в Америці дав мені багато натхнення й ентузіазму. Цим я намагаюся ділитися з усіма тут в Україні. Дехто досі не може усвідомити джерело мого оптимізму, дивується. Я не придумую собі додаткових проблем, іду вперед, як бульдозер. До протезів я уже давно звик і не зациклююсь на тому, що трапилось зі мною на війні. Багато наших проблем просто у нас в голові.

‒ Не хотілося залишитись в Америці?

‒ Після всього того, що для мене зробили лікарі й інші фахівці у США, в мене справді була спокуса залишитись. Була реальна нагода мешкати у Штатах і навіть здобути там освіту. Але відчував, що мушу повернутись на Батьківщину для того, щоб зробити щось для інших ветеранів і поділитися досвідом, що здобув за океаном. Залишившись у США, я нічого уже б не зміг зробити для України…