Незвичайний музей створив підприємець у Стебному

Звенигородщина здавна славилася своїми музеями, зокрема, природознавчим, відкритим ще 1906 року при тамтешній Комерційній школі. В двадцяті - тридцяті роки минулого століття відкрили свої двері краєзнавчий музей в районному центрі та Літературно-меморіальний музей Т.Шевченка у Шевченковому. Досить відомі також етнографічний музей у Моринцях, садиба-музей В’ячеслава Чорновола у Вільховці та громадські музеї у Ризиному та Стецівці. Музей у Стебному поки що мало відомий широкому загалу, проте за своїми експонатами він може вже сьогодні конкурувати з районними. Аж не віриться, що всі вони зібрані та збережені однією людиною…

Підприємця, депутата Звенигородської районної ради Сергія Лебединця знають та шанують у Стебному, як то мовиться, і старе, і мале. Бо завжди приходить чоловік на поміч односельцям. Чи то стосується проблема школи, дитячого садка чи облаштування сільського побуту – він завжди відгукується на звернення громади. А коли наближається те чи інше сільське свято, як от і день села чи Івана Купала, то йому й нагадувати про сприяння не треба.

Звертаються до Сергія Миколайовича за допомогою і зі звенигородських шкіл – тим ноутбук придбати треба, тим – меблі обновити. І ще нікому не відмовив Лебединець. Хіба що скаже, аби зачекали якийсь час, допоки знайде можливість виділити потрібні кошти. Хоч і не так багато має підприємець. Аби утриматися на плаву самому та ще й допомагати іншим, мусить крутитися повсякчас з раннього ранку до півночі.

Де вже тут, здавалося б, до якихось особистих уподобань? Та ніхто з домашніх та односельців не дивується, побачивши, як вкрай притомлений підприємець, зайшовши до своєї крамниці, прямує не до товару, а до дверей, за якими розмістився… музей.

Саме так. Музей з відповідною експозицією та експонатами, де він може на якусь хвилину забути про свої повсякденні господарські турботи.

- Буває, заведу тут всі годинники і вслухаюся у їх ходу, - ділиться він своїм, потаємним. – І здається, що то не годинники, а сама історія говорить…

А годинників у цьому самобутньому музеї – більше десятка. І ще дореволюційних, з «боєм», і повоєнних «ходиків», і більш сучасніших. Та то – лише маленька частинка того, що вмістило досить просторе приміщенні у навпіл розділеній для цього будівлі. Тут і наконечники стріл та різного роду начиння скіфського та трипільського періодів, і стародавні монети та гроші, починаючи з царських і закінчуючи махновськими, і залишки зброї та військова амуніція часів Великої Вітчизняної війни, і нагороди , і… Та всього і не перерахуєш! Ось, поряд з іншими архівними документами, «Свідєтєльство о воінской повінності», датоване 1888 роком – своєрідна повістка про призов до царської армії, в якій, як відомо, служили «царю і отєчеству» 25 років. А от, неподалік цілого ряду старовинних патефонів, друкарських машинок, перших радіоприймачів та телевізорів, інших експонатів, і світлини односельців, які відбували таку-от повинність.

Ніхто не пройде байдужим і повз стенди, що відображають історію Стебного ще з царських часів до сьогодення. Це і громадянська війна, і колективізація, і навіть ті чи інші показники господарювання місцевого колгоспу, який був одним з кращих в районі. Чимало тут і родинних документів, передусім світлин різних часів.

Значне місце у музеї відведено іконам та картинам самобутніх художників, придбаних Лебединцем не тільки в Стебному, а й в багатьох інших селах.

– Збайдужіли до таких речей люди, – зауважує Сергій Миколайович, розповідаючи про ту чи іншу картину чи сільського художника-самоука. – Ще в стареньких людей можна побачити їх на стіні. А в основному звалюють їх, як непотріб, десь у коморі чи на горищі. І не хочуть думати, що за тією чи іншою картиною – чиясь доля, чиясь душа.

Серед своєрідних раритетів – повість Нечуя-Левицького «Баба Параска та баба Палажка», видрукувана 1917 року.

– Приїздили до мене з різних музеїв, зокрема і з Стеблева, пропонували за неї чималі гроші, – посміхається мій співрозмовник. – Але ж далеко не все вимірюється в грошовому еквіваленті...

І це говорить підприємець! Почув би я щось подібне від когось іншого – їй-Богу не повірив би. Лебединцю – вірю.

До свого музею він ішов понад двадцять років, крок за кроком осягаючи його історію, котра сягає в глибину віків. Свідчення тому – численні скіфські могили та залишки трипільського поселення, куди не раз бігав ще хлопчаком. До минувшини, до охорони пам’яток історії та культури у Стебному, як ніде в іншому селі, ставляться досить ревно. Тому й церкву Івана Богослова, зведену ще 1885 року, від зазіхань «червоних безбожників» зуміли вберегти. До речі, в музеї Сергія Миколайовича зберігається нині і царський дозвіл на виділення землі під її будівництво. То вже значно пізніше віднайшов він його в архівах. А до того цілеспрямовано збирав все, що стосувалося минувшини села, починаючи з тих же уламків стріл чи череп’я трипільських горщиків, знайдених в полі. З часом всі ті речі заледве вміщалися в хаті. Тож мав думати, де розмістити їх. Та так, щоб і люди могли їх побачити. Рішення прийшло в ході будівництва магазину. Зробивши висновок, що місця там для товарів аж надто багато, половину його вирішив відвести під музей, дещо подивувавши тим знайомих бізнесменів. Бо ж, на їх тверде переконання, мав би думати він про розширення бізнесу, а не про музей.

– Тепер я й думаю про розширення, – говорить Сергій Миколайович. – Але не бізнесу, а… музею. Бо вже затісно в ньому, а ще ж маю і деякі інші, які не ввійшли до експозиції, експонати. Може, придбаю для цього будинок і облаштую його відповідно. Можна і прибудову до магазину зробити, аби мати ще один зал.

І знаючи Лебединця, можна бути впевненим, що вже найближчим часом візьметься він за роботу…

Михайло Нечай

Вісті Черкащини