Еротичне кіно почали показувати в Черкасах в 1908 році, - краєзнавець (фото)

От цікаво – як воно фліртувалося у часи, коли до винайденні інтернету залишалося ще ціле століття? Коли люди, цілком природно, спочатку знайомилися, а вже потім вирішували, чи шукати їм нової зустрічі? І де, власне, знайомилися охочі до близьких взаємин, коли один маєток на тридцять верст? А класична дореволюційна література, байдуже українська чи російська, між іншим, тріщить від сцен усіляких там «ля мурів».

Тож про «Черкаських купідонів» та межі їх полювання розповів краєзнавець Борис Юхно.

Ні, пані та панове. Тоді містяни не були цнотливіші за нас. Але у порівнянні – значно романтичніші. Упродовж усього ХІХ та дореволюційного періоду ХХ століття центрами світських тусовок губернської та повітової еліт слугували кілька нічим не примітних сьогодні сіл і містечок Черкащини. Мошни, Козацьке, Леськове, Шпола, Синиця та інші вабили сотні гостей Даховських, Потьомкіних, Голіциних, Куракіних, Воронцових, Шувалових вишуканістю парків, щедрими застіллями та, звісно, непомітною присутністю поміж гостями амурів. Своїми холостими, а інколи і бойовими стрілами, ті влучно цілили в усіх, хто на стороні шукав розради у прісній буденності.

А що ж Черкаси? У той час вони були центром ділової активності з не надто обнадійливими перспективами у сенсі інтрижок. Якщо вже на заможника й нападали хіть чи нудьга, «у справах» він вирушав в якийсь закутень де, якщо не піст, завжди знаходилося містечко, в якому саме відбувалися званий вечір, світський раут чи бал-маскарад. А в Черкасах можна було сподіватися хіба на легкий флірт: поважні люди всі одного кола, часто «шлюбні родичі» – не розгуляєшся. Тож або Сад Ярової, або котрийсь із місцевих ілюзіонів: «Експрес» чи «Сінематограф» з «переміною картин» двічі на тиждень.

До речі, це видовище у нас із серпня 1908 року. І мало не відразу власник місцевої «кіноімперії» Бєлахов спокусився на демонстрацію прибуткових еротичних стрічок – наскільки такими вони тоді могли бути. Адже як не дивно, цей жанр – буквально ровесник німого кіно. Не раз і не двічі у поліцейських приписах йому нагадували про неможливість демонстрації картин, які «своєю непристойністю підривають мораль та добропорядність жителів», але це ж – як теперішня боротьба з проституцією, де забезпечити результат зможуть хіба по чоловічому немічні, а тому дуже злі на жінок, державні посадовці.Зрештою, навесні 1917 року Бєлахов отримав розпорядження надавати поліції для контролю анотацію картин та «виділяти три кращих місця для людей, які слідкуватимуть за порядком».

Вечори відпочинку анонсувалися на тумбах оголошень і в місцевій газеті приблизно так: «В помощь добровольному санитарному отряду, отправляющемуся в Маньчжурию. Имеет быть танцевальный вечер при участии собственного оркестра. Начало в 7 вечера, а конец в 2 часа ночи. За вход кавалеры платят 50 копеек и имеют право ввести одну даму бесплатно. Присутствие многих офицеров придаст балу оживление».

На балах діяв сталий ще з петровських асамблей етикет. Усі присутні мали слідкувати за поставою і положенням рук, уникати зіткнень з іншими парами, бути ввічливими до гостей тощо. Неписаними правилами заборонялося залишати залу перед початком танцю, знімати рукавички під час нього, голосно розмовляти з партнеркою. Вважалося непристойним шукати уваги дами, якщо вас їй ще не відрекомендували. Якщо кавалер запрошував обраницю на танець двічі поспіль, це розцінювалося як намір до серйозних стосунків, тричі – прелюдія до пропозиції руки і серця. Отут анекдот пригадався, пардон – трохи пошлуватий. Юний корнет ще соромиться, а власне – просто не знає, як то робиться, – зближуватися з жінками поза танцями, тож питає поради у поручика Ржевського. Цей вірний собі: «Юноша, да очєнь просто! Улучаєтє момєнт і говорітє баришнє – а позвольтє-ка вам вдуть!» Корнет в шокє: «Да, но вєдь так можно і по ліцу схлопотать!» – «Конєчно можно! Но можно і вдуть!»

Треба сказати, що хитре жіноцтво ще у ХVІІІ столітті вигадало кілька способів донести відповідну інформацію залицяльникам. Першим з таких були мушки. Їх виготовляли з тафти, вони були різними за розмірами, формою і кольором. Для більшості гостей то видавалося лише прикрасою, та тусовочний люд легко читав за ними усі сердечні посилання. Наприклад, маленька мушка на підборідді означала, що у пані є постійний кавалер. На лівій щоці – готовність до знайомства. На правій – небажання будь із ким знайомитися. Над верхньою губою – бажання пофліртувати. І це – лише «основні позиції». Але постійні відвідувачки балів мали у своєму арсеналі коробочки з повним комплектом мушок на всі випадки особистого, або й інтимного життя, а бувалі серцеїди легко читали за ними усі наміри жінки. Можливо, саме на пам’ять про ті часи до нас дійшов вислів «на лиці написано».

З другої половини ХІХ століття з’явився новий носій таємного змісту: дамське віяло. Його переваги у «мовчазній романтичній розмові» були очевидними: відпала потреба бігати до туалетної кімнати та гарячково переклеювати мініатюрні шматочки матерії «по ситуації». Вистачало просто розкрити чи закрити кілька пелюсток віяла, і адекватному кавалерові все ставало зрозумілим. Якщо, наприклад, дама обмахувалася розгорнутим, цей жест означав «я заміжня». Вона демонстративно закривала віяло – «ви мені байдужі». Відкрита одна секція – «задовольніться моєю дружбою». А якщо пані розгортала віяло перед самим носом тодішнього мачо, він міг налаштовуватися на подвиги. Коли ж після цього ще й подавала предмет пір’ям уперед – посилай по кучера, «нєт мочі болєє тєрпєть». Та якщо віяло подавалося закритим, ще й ручкою, це знаменувало повне презирство і такий натяк, після якого поважаючий себе залицяльник мав уникати зустрічі не те що з цією дамою, а бажано й з оточенням, яке стало свідком ситуації. Тепер це називається «послала конкретно».

Нові часи – нові технології прелюдій. Кінець ХІХ століття, рулить пошта. І в таємній мові листів марка, наклеєна під певним кутом на конверт, несе більше інформації, аніж сам лист. Та на початку ХХ століття поштове відомство влаштовує парам великий облом. Воно випускає листівки – інструкції з розшифровкою значень кутового наклеювання марок та їх місцезнаходження біля адреси. Ніби – для «пущєй удобності влюбльонних». Чиновники, мабуть, не знали, що закоханими бувають не лише у шлюбі, а ревниві половини теж можуть придбати «ключі від шифрів». Відомо, що згодом жертви амурів переробили схему, надавши звичним місцям наклеювання нових значень, та в результаті виникла така плутанина, що закохані перестали розуміти один одного. Сталося як зазвичай: хотіли як краще, а вийшло як завжди. Це у нас давно, в усьому, і мабуть надовго. Та однаково – ще не привід не озиратися…