Умань за часів Потоцьких

У 1609 році Уманщина, як свідчить дарча грамота короля Сигізмунда¹, стала власністю графа В. Калиновського², який пізніше передав її як посаг одній зі своїх доньок - Гелені, а вже вона згодом, у 1726 р., продала свій маєток Станіславу Потоцькому³, яскравому представникові польського шляхетського роду Потоцьких, що в ХVII-XX ст. володіли великими земельними маєтностями як у Поль­щі, так і в Україні.

Станіслав Потоцький 1732 р. подарував Уманщину своєму пле­мінникові - Францішеку Салезію Потоцькому, якого згодом, за часів короля Августа III, називали “королем руських країв”⁴ (тобто України), оскільки у воєводствах бельському, руському, волинському і брацлавському нічого не виконувалося без його волі; в судах і трибуналах без його протекції не вигравалося жодної тяжби; посади судді, старости, сенатора і депутата отримувалися також лише за його рекомендаціями. У Салезія Потоцького, який жив в Кристинополі (нині - м. Червоноград Львівської обл.), було власне військо, у т. ч. для охорони палацу. А на Уманщині були зосереджені найбільші й найбагатші його маєтки, які, в тому числі й Умань, він здавав у оренду⁵, отримуючи великі прибутки. Власник Умані у 1760 р. перетворив місто на укріплену фортецю⁶. Воно стало значним торго­вельним центром; сюди приїздили купці із Запорожжя, Польщі, Росії, Туреччини, Вірменії, Греції. Як глибоко релігійна людина, Францішек Потоцький у 1765 р. заснував в Умані базиліанський монастир зі школою при ньому на 400 учнів.

Після смерті 1772 р. Францішека Потоцького повновладним господарем величезного маєтку, обтяженого мільйонними боргами, став його єдиний син - Станіслав Щенсний (Фелікс) Потоцький. Після одруження 1774 р. з графинею Юзефіною Амалією Мнішек він наступного року переніс свою резиденцію на Правобережну Україну. Вперше побачивши свої маєтки, граф був вражений нечуваною красою цього краю. Ним оволоділо бажання зайнятися господарською діяльністю. У своїх маєтках новий господар приділяв велику увагу вдосконаленню сільського господарства. Тут почали розводити неві­домі до того часу в Польщі сорти пшениці, жита, вівса. Дбали також про поліпшення пород великої рогатої худоби⁷. Розпочалося посту­пове переведення селян на так званий генеральний чинш (заміна всіх повинностей грошовим податком). Така форма розрахунків була вигідною для кріпаків, сприяла розвиткові їхніх господарств.

У розробленій для маєтків Щенсного Потоцького інструкції “клю­човому економу” (управляючому відповідним районом населених пунктів) зазначалося, що він повинен ставитися до кріпака як до “людської особистості”, в усякому разі, має вважати його за “най­важливіше добро господаря”, якому він служить⁸. У другому її пункті зазначалося, що кожен підданий має жити не в землянці, а в “надземній хаті”, яку повинен збудувати. Крім того, ключовий економ був зобов’язаний стежити, щоб усі селяни кожні шість років саджали у своєму дворі відповідну кількість яблунь, груш, вишень та шовковиць, а на непридатних для оранки землях - швидкоростучі дерева: верби й тополі⁹.

Від 1773 р. Щенсний Потоцький залучився до політичної діяль­ності. Напередодні 20-х роковин коронації Станіслава Понятовського та з метою піднесення військової сили Польщі на сеймі 1784 р. він оголосив про свій дарунок Речі Посполитій - створення артилерій­ського полку та подальше його утримання.

На черговому сеймі 1788 р. група прогресивних державних діячів на чолі з королем внесла на розгляд ряд законопроектів, що мали вивести Польщу зі скрути, зміцнити центральну владу й покласти край шляхетській сваволі, що вела Річ Посполиту до явної загибелі.

Невдоволені королівськими заходами, великі землевласники - Щенсний Потоцький, великий гетьман Браницький, польний гетьман Ржевуський, князь Четвертинський та інші - зібралися неподалік Умані, в містечку Торговиці, і склали так звану Торговицьку конфеде­рацію, яку очолив Потоцький. Цей виступ призвів до другого поділу Польщі у 1793 р. Торговицьких конфедератів розцінили в Польщі як зрадників батьківщини. Потоцький був змушений виїхати за кордон.

Керувати маєтком залишилася дружина Щенсного Потоцького, яка зобов’язалась пересилати чоловікові великі кошти. Проте вона не змогла налагодити контроль за діяльністю адміністрації маєтків, прибутки різко зменшились, кошти до Гамбурга не надходили. Зали­шившись без засобів до існування, Потоцький повернувся в Україну. Восени 1795 р. він оселився в Умані.

У 1793 р. Уманщина ввійшла до складу Росії. Умань стала центром повіту Київської губернії¹⁰. Наприкінці ХVШ ст. це було невелике місто, яке станом на 1797 р. налічувало 1354 жителі¹¹; ця кількість не включала кріпаків, які жили у передмістях і обслуговували фільварок Потоцьких, а також кріпаків - наймитів у міського населення, разом з якими населення міста складало понад три тисячі осіб¹². У 1799 р. в Умані було кілька мурованих будинків, три церкви, два костьоли, діяли близько ста крамниць, три заїжджих двори, їдальня, п’ять шин­ків на передмістях, лазарет, аптека, базиліанське училище, чотири водяних млини, цегельня, броварня.

Російський письменник П. Сумароков, який побував тут у 1799 р., відзначав: “Умань дуже гарне містечко... достатня кількість обивательських і графа Потоцького гарних кам’яних будинків, багато ремісників. Умань, звичайно, перевершує більшу частину наших малих міст”¹³.

Отже, з осені 1795 р. Щенсний Потоцький був змушений осели­тися в Умані. Головною метою його перебування тут було налаго­дження господарства. І вже через рік прибутки з маєтків почали надходити до каси¹⁴.

Навіть повернувшись із-за кордону, Щенсний Потоцький не знаходив внутрішнього спокою. Відчуття власної провини перед батьківщиною, крах політичних розрахунків, розлад у родинному житті - все це ятрило його душу. Самолюбство спонукало до того, щоб якимось чином довести свою силу, велич, зверхність над іншими. Ось і вирішив побудувати розкішний декоративний сад, назвавши його ім’ям дружини, Софії. Добре знаючи здібності сумлінного і працьовитого інженера Л. Метцеля, граф доручив йому відповідальне будівництво. За словами Щенсного Потоцького, парк мав “бути одним з кращих у Європі. Грошей на нього шкодувати не буду”¹⁵. Потоцький надав право залучати до будівництва селян Уманського ключа¹⁶ (у маєтках графа лише кріпаків-чоловіків налічувалося 165 тис.¹⁷).

Планування парку, відповідно до задуму Метцеля, прив’язувалося до природного рельєфу місцевості, яку слід було оформити так, щоб усе виглядало споконвічним. “Софіївку” будували з 1796 р. протягом майже десяти років щодня в середньому по 800 кріпаків.

Після смерті Фелікса Потоцького (1805 р.) маєтки було поділено поміж синами. Умань і частина Уманщини перейшли у власність Софії¹⁸, і будівництво парку припинилося, виділялися лише невеликі кошти для догляду за ним. Незважаючи на певну незавершеність у будівництві, він перевершив усі сподівання. Це був тріумф твор­чості вправних рук паркобудівників, вершина садово-паркового мистецтва.

Перебування повітового центру в приватних руках створювало певні труднощі для державної адміністрації. Софія Потоцька тривалий час вела переговори щодо продажу Умані казні¹⁹. Велика пожежа, яка сталася 1809 р. через нечувану посуху, знищила 205 будинків, що належали Софії²⁰. Це стримувало представників уряду від здійснення викупу міста. Воно мало в той час невеселий вигляд, що зафіксував у своїх спогадах поет, князь І. Долгорукий, після відвідання Умані в 1810 р.: “серед великої вулиці побудовано кам’яний тюремний бу­динок з обох боків вулиці, сполучений двома колонами зі склепінням, що здаля створює враження тріумфальної арки; але як же здивуєшся, коли наблизишся до них, почуєш жалібний стогін в’язнів”²¹.

Після смерті у 1822 р. Софії Потоцької всі її маєтки за заповітом перейшли до сина - полковника Олександра Потоцького.

Умань продовжувала залишатися невеликим містом. Станом на 1827 р. тут налічувалося 983 житлові будинки і 5858 душ населення, не рахуючи близько тисячі кріпаків, які жили в передмістях. Міське населення розподілялося таким чином: чиновників - 87, чиншової шляхти - 176, купців третьої гільдії - 134, міщан - 3795, ремісників - 697, хліборобів із міщан - 194, базиліанських ченців, наймитів і  наймичок - 70, учнівської молоді - 744 особи. У місті працювали два заводи (пивоварний і медоварний), три млини; крім того, існували три церкви, костьол, базиліанський монастир, три синагоги і театр, збудований Олександром Потоцьким²². Успішно функціонували середня школа для шляхетської молоді при базиліанському монастирі (558 учнів), повітова школа для дітей духівництва, заснована 1819 р., два пансіони для дворянських дівчат (38 учениць) та нижня пара­фіяльна школа для дітей духівництва (42 учні)²³. З медичних установ існували військовий лазарет, шпиталь і дві аптеки, а п’ять лікарів обслуговували не тільки Умань, але й увесь Уманський повіт, в якому налічувалося 5 містечок і 151 село, де проживало лише селян “мужеска пола” 58647 чоловік. У повіті, до того ж, ще мешкали 46 землевласників і 2378 осіб шляхти²⁷.

Наприкінці 20-х років ХІХ ст. активізувався рух патріотичних сил Польщі. У цей час Олександр Потоцький, перебуваючи у Вар­шаві, запропонував повстанському керівництву свою допомогу, орга­нізувавши власним коштом полк. Проте, отримавши звання генерала, він так і не встиг взяти активної участі у повстанні через швидкий вступ російських військ до Варшави.

За розпорядженням імператора Миколи І від 21 липня 1831 р. Умань і всі маєтки “заколотника”, “державного злочинця” графа Олександра Потоцького були секвестровані, а 21 жовтня 1832 р. - кон­фісковані на користь держави²⁵.

Протягом чотирьох наступних років ці маєтки перебували у ві­данні Київської казеної палати. “Софіївку” імператор Микола І пода­рував своїй дружині, Олександрі Федорівні, і відтоді уманський парк почали називати “Царициним садом”, однак догляду за ним майже не було²⁶.

Минув час. Але й досі “Софіївка” є невід’ємною частиною та окрасою Уманщини, історія якої тісно пов’язана з родом Потоцьких.

Тетяна Клименко

З журналу «Архіви України», № 4 (257) 2005

Література

1. ЦДІАК України, ф. 49, оп. 1, спр. 2966, арк. 5.
2. Держархів Черкаської області, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 78, арк. 3.
3. Там само, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 35, арк. 2.
4. Нікольський С. Нравы польских магнатов // Вестник Западной России. - Вільна. - 1868. - С. 284.
5. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. - К. - 1972. - С. 547.
6. Скальковский А. Наезды гайдамак на Западную Украину. - Одесса. - 1845. - С. 78.
7. История Польши. В трех томах. - М. - 1954. - Т. I. - С. 300.
8. ЦДІАК України, ф. 49, оп. 1, спр. 2523, арк. 12-17.
9. Там само, арк. 9-10.
10. Господарство Київщини. - К. - 1926. - С. 4.
11. Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. - К. - 1852. - Т. І. - С. 445.
12. ЦДІАК України, ф. 484, оп. 6, спр. 146, арк. 51.
13. Сумароков П. Путешествие по всему Крыму и Бессарабии. - М. - 1800. - С. 237.
14. Держархів Черкаської області, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 38, арк. 51.
15. Комаровский Є. Ф. Записки // Исторический вестник. - 1897. - № 11. - С.
16. Уманський ключ - це прилеглі до Умані села-маєтки графа Щ. Потоцького, підпорядковані одному ключовому економові; цей ключ охоплював територію сучасного Уманського району і деякі села сусідніх районів.
17. Держархів Черкаської області, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 36, арк. 14.
18. ЦДІАК України, ф. 445, оп. 1, спр. 58, арк. 257-305.
19. Там само, ф. 49, оп. 2, спр. 1759, арк. 58-59, 123.
20. Там само, арк. 36.
21. Долгорукий І. М. Славны бубны за горами или моё путешествие кое-куда 1810 года. - М. - 1870. - С. 215-217. Тут ідеться про залишки брами уманської фортеці; її було розібрано при будівництві 1812 р. на цьому місці церкви.
22. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 1, спр. 632, арк. 1-3.
23. Там само, ф. 442, оп. 1, спр. 11, арк. 39, 58.
24. Держархів Черкаської області, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 79, арк. 31, 32.
25. Там само, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 35, арк. 21.
26. Там само, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 34, арк. 168.