Як у колгоспників після війни влада конфісковувала німецькі трофеї

У лютому 1944 року, залишаючи Городище, німці в умовах бездоріжжя нищили й своє, і награбоване добро. Спалювали все, що горіло. Хазяйновиті ж селяни намагалися розжитися різними речами. Чого тільки не понастягували – і потрібного, і ні! У декого й досі зберігаються і праведно служать слюсарні інструменти, каністри, домкрати та саперні лопати. Тоді ніхто й гадки не мав, що це буде розцінено радянською владою як крадіжка державної власності. Після звільнення містечка було наказано здати трофеї на колгоспний двір. Та кому хочеться здавати надбане? Тож їздила попід хатами підвода, і за доносами «доброзичливців» відбирали у вкрай збіднілих людей здобуте майно.

– Без всякого жалю я віддав понад тридцять заготовок ободів для підводи, які годилися лише на дрова, – розповів старожил Дмитро Пожар, якому тоді було 14 років. – Здав декілька каністр та лопат. Однак найбільших неприємностей я зазнав, коли не хотів віддавати красивий австрійський сейф, тринадцять автомобільних скатів і ящик віконного скла. Всі ті речі дістались мені з ризиком і неабиякими зусиллями. Уявіть лише, 500-кілограмовий ящик скла, який треба було доправити до двору. Або той же сейф, що знайшов під лісом у замерзлій землі. Його треба було добути із ґрунту та довезти за 5 кілометрів. А тут – віддай у колгосп, бо ніде зберігати печатку. Мудрі сільські діди, з якими я працював у чоботарській майстерні, повчали: «Не віддавай сейфа. Ти ще малолітній – тобі нічого не зроблять. Хай вони заплатять хоча б якийсь пуд зерна. Сім’я ж то велика». Я їх послухався, і тільки помічав, що йде якась комісія, втікав із дому. Сейф стояв у сінях, але забрати його, не відчинивши, було неможливо, бо з середини був прикручений до підлоги болтом із гайкою. Одного разу біля магазину таки спіймав мене сільський голова й запер у магазинний підвал: «Сидітимеш тут, доки не віддаси сейф». Через півдня за мене заступилися жінки, накричавши на голову, що він знущається з нещасної дитини. І той відпустив мене. Зрештою, голова колгоспу привіз до нас пуд ячменю та півпуда чечевиці. Аж тоді я відчинив сейф, і його забрали в колгосп.

Інша справа – автомобільні шини. Дмитро Пожар їх знімав з німецьких машин, щоб, обдерши гуму, робити підошви для чобіт. Приїхав міліціонер з місцевими активістами. Обшукали повітку, погріб, хатнє горище, свинарник, а скатів не знайшли. Бо розвішав їх на «костилях» попід стелею свинарника. Потім його таки умовили, і він здав цей «скарб» у комору, де вони валялися без потреби аж до ліквідації колгоспу.

– Ще довше шукали віконне скло, – продовжує Дмитро Пожар. – Під час боїв в хатах та шкільних приміщеннях повилітали шибки. Тож, маючи ящик скла, ми перші відремонтували вікна. А ще 5 листів дали в школу, де розпочиналось навчання. Решту моя бабуся обмінювала: один лист на пів хлібини. Та ось сусідка написала в міліцію, що ми торгуємо трофейним склом. Приїхали на автомобілі та й давай шукати, навіть проштрикали шомполами землю на городі. Скло ж було заховане за 30 метрів у ямі з-під вапна, куди зносили всіляке сміття. Це скло ще нам прислужилося.

Газета «Нова Доба»