Історія міста Корсунь-Шевченківський

Корсунь-Шевченківський (до 1944 року — Корсунь) — місто районного під­порядкування, центр району, розташований на скелястих берегах притоки Дніпра — Росі. Місто перетинає автотраса Київ — Дніпропетровськ. На­селення — 17,3 тис. чоловік (на 1970 рік). До залізничної станції Корсунь — 3 км.

На території сучасного міста виявлено поселення трипільської культури, доби бронзи та скіфських часів, могильник і 4 поселення черняхівської куль­тури. В урочищі Замчищі при впадінні Корсунки в Рось височить городи­ще — залишки стародавнього Корсуня — могутньої фортеці, збудованої, очевид­но, 1032 р. князем Ярославом Мудрим. Про те, що в небезпечному пристепово­му районі Поросся в той час проживав місцевий люд, свідчать не тільки два дав­ньоруські поселення, виявлені в Корсуні та Гарбузині, але й залишки оборонних укріплень — «змійових валів» поблизу Корсуня.

Згідно з легендою назва міста пішла від Кримського Корсуня (Херсонесе). Його вихідці після хрещення Русі були священиками Київської десятинної церкви. Отримавши від князя Володимира право збирати данину на Пороссі, вони нібито і дали назву поселенню над Россю, яке своєю чарівною природою нагадувало їм рідний південний Корсунь.

1240 року Корсунь зруйнували монголо-татари. У XV—XVI ст. на ці землі стали тікати з північних і західних областей від покріпачення селяни. Місто знову відродилося. Щоб використати втікачів для боротьби проти татаро-турецьких нападів, польський король Стефан Баторій 1580 року звелів побудувати в Корсуні замок і надати корсунцям значні привілеї.

1584 року Корсунь отримав магдебурзьке право. Скоро місто стало центром староства. Та з часом привілеї корсунців почали обмежуватись, а покріпачення посилюватися. Це призвело до народного невдоволення. У лютому 1596 року, коли ватажок антифеодального селянсько-козацького повстання С. Наливайко відсту­пав із Брацлавщини, багато корсунців пішло з ним на Білу Церкву. Свідками пере­бування тут легендарного народного ватажка залишились урочище, ліс і шлях, що називаються Наливайковими.

1605 року жителі Корсунщини повстали проти шляхти. їх підтримали нев- доволені порушенням своїх привілеїв міщани і козаки, заявивши, що захищати­муться до останнього. Коли ж польський уряд направив у Корсунь своїх коміса­рів, повстанці не пустили їх у місто, оголосили, що відмовляються виконувати військові повинності і не визнають влади коронного старости Яна Даниловича. За все це та за неявку зачинщиків повстання на королівський суд на жителів Корсуня було накладено величезний штраф — 10 тис. кіп литовських грошей^[1].

Наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. на Україні різко посилився феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт. Так, якщо люстрація 1616 року занотувала в Корсуні (крім 1300 хат козаків) 200 міщанських господарств, «які ні чинша не платять, ні повинностей ніяких не відбувають», то 1622 р.— 262 мі­щанина, які щорічно платили чиншу 178 злотих, а також давали осип. Люстрація 1616 року відбиває соціальний склад жителів: кількість «послушних» димів — 200, «непослушних» — 1300.

В 20-х роках XVII ст. Корсунь був значним містом середньої Наддніпрянщини і за кількістю населення випередив Черкаси, Білу Церкву та інші міста, поступаю- чись лише перед Чигирином^[2].

Він став одним з центрів українського козацтва. Тут часто відбувались козацькі ради. На одній з них 1632 року представники козацьких полків і міст вирішили захищати свої права від зазіхань польської шляхти й просити російсь­кий уряд прийняти їх у своє підданство^[3].

Основним населенням тут були козаки, які займались землеробством. Козацька старшина і заможні реєстрові козаки, крім земель у місті й на його око­лицях, мали свої хутори. В Корсунському старостві сіл не значилося, а «тільки хутори міські, козацькі». На хуторах заможних козаків, крім орної землі, були луки, сіножаті, ставки, пасіки, гаї, навіть ліси. Козацька біднота, безземельні селяни і міське «поспільство», яких глузливо називали «гультяями», «голотою», «безхатниками», шукали заробітку у заможних козаків. З часом козацька верхівка все більше віддалялася від основної козацької маси і поступово перейшла до табору польсько-української шляхти. Козацька голота й бідні міщани 4 квітня 1630 року, коли місто оточило військо гетьмана Тараса Федоровича (Трясила), підняли в Кор­суні повстання. їх підтримали реєстрові козаки. Польсько-шляхетське військо не витримало удару з фронту і тилу й поспішно втекло в місто Бар.

Після придушення повстання польський уряд заборо­нив козакам тримати свою артилерію в Корсуні, наказавши перевести її в Черкаси. Але через деякий час козацька «ар­мата», як і раніше, була в Корсуні. Феодально-кріпосни­цький гніт став 1637 року причиною повстання під про­водом гетьмана нереєстрового козацтва П. Павлюка. Коли він вступив у Корсунь, його радо зустріло населення. У відповідь на універсал Павлюка 1637 року із закликом об’єднатися для боротьби проти польської шляхти корсун- ські козаки і «поспільство» поповнили повстанські сили, що гуртувалися в Мошнах. Гетьман Потоцький зайняв залишений козаками Корсунь і спустошив його. Багато жителів міста втекло на територію Росії^[4].

Максим Кривоніс — герой визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр. Скульптурний портрет і. М. Гончара.

Особливого значення набуває Корсунь у роки визволь­ної війни українського народу проти польсько-шляхет­ського панування 1648—1654 pp., зокрема у відомій битві між селянсько-козацьким військом під проводом Богдана Хмельницького і польсько-шляхетськими силами гетьманів М. Потоцького та М. Калиновського. Дізнавшись про роз­гром своїх авангардних загонів під Жовтими Водами, Пото­цький поспішно відступив під Корсунь, якого віддав на пограбування військам, а потім наказав вщент спалити^[5]. Під час пожежі шляхта мучила й убивала старих і малих, жінок і немовлят. Вранці 16 травня 1648 року біля Корсуня з’явилися передові загони козацької кінноти. Корсунський полк на чолі з Кривоносом зупи­нився в березовому гаю, в урочищі Горохова Діброва. Козаки перекопали шлях глибокими ровами, завалили стовбурами дерев, у хащі поставили гармати.

Опівдні польсько-шляхетська армія підійшла до Горохової Діброви. Козаки і повстанці, пропустивши її, самі пішли слідом, не вступаючи в бій. Але тільки-но вороже військо стало спускатися з гори — вдарила артилерія. Одночасно з обох боків шляху козаки відкрили нищівний вогонь з мушкетів та самопалів. У воро­жому таборі все змішалось. Польська армія, затиснута як у мішку, зазнавала вели­чезних втрат і після 4-годинного бою була повністю розгромлена. Лише в полон -потрапило 9 тис. чоловік разом з гетьманами М. Потоцьким і Калиновським. Решта ворожого війська втекла.

Козаки Корсунського полку прославились у цій битві винятковою мужністю і стійкістю. За Зборовським договором 1649 року він був більшим від будь-якого .з інших 16 полків і налічував 3472 чоловіка. За роки народно-визвольної війни кількість козаків зросла до 5105. Полковому місту підпорядковувалось 18 міст і містечок: Богуслав, Стеблів, Мліїв, Вільшана, Лисянка, Звенигородка та інші, де розміщувались козацькі сотні. Всього в полку було 19 сотень, 11 з яких — у са­мому Корсуні^[6].

З Корсунського полку вийшли відомі тогочасні військові керівники. Першим .полковником за гетьманства Богдана Хмельницького був Шингирей, потім Лук’ян Мозиря, його змінив Григорій Гуляницький, потім сотник Корсунської полкової сотні Іван Золотіаренко, на сестрі якого Ганні 1651 року одружився Богдан Хмельницький. Після призначення Ніжинським полковником Іван Золо- таренко виявив себе талановитим воєначальником, хоробрим воїном, який вніс чималий вклад у справу визволення України від іга панської Польщі^[7]. 1655 року в Білорусії, де Золотаренко на чолі 20-тисячного загону козаків разом з російськими військами вів успішні бої проти польських військ, він був смертельно поранений. Похований Іван Золотаренко в Корсуні.

В роки визвольної війни Богдан Хмельницький проводив у Корсуні ради, збирав тут військо для нових походів, приймав іноземних послів.

Коли в січні 1654 року загальнонародна рада в Переяславі ухвалила рішення про возз’єднання України з Росією, 5105 козаків і 1027 міщан Корсунського полку скріпили це своєю присягою^[8]. Але історичні обставини склалися так, що Корсунь, як і більша частина Правобережної України, за Андрусівським перемир’ям, ще майже на 126 років (до 1793 року) залишився під владою панської Польщі.

Безперервні війни, набіги турків і татар, соціальний, національний і релігій­ний гніт, міжусобна боротьба і зрада інтересів народу з боку козацької старшини призвели до цілковитого розорення і спустошення краю.

Але народ не припиняв боротьбу проти чужоземних загарбників. На початку березня 1674 року до Корсуня підійшов гетьман І. Самойлович з козаками лівобереж­них полків і загонами російських військ. Ставленики зрадника українського народу гетьмана Дорошенка втекли з міста. На короткий час Корсунський полк у числі 9 інших Правобережних полків возз’єднався з Лівобережною Україною в складі Російської держави. Коли Самойлович повернувся на Лівобережну Україну, Кор­сунь спалили польські війська.

В кінці XVII — на початку-XVHI ст. Корсунщину знов охопило полум’я народного повстання. В 1702—1704 pp. його очолив корсунський полковник Захар Іскра. Відмовившись від шляхетства, наданого йому польським урядом 1701 року, він був палким поборником політики возз’єднання України з Росією і разом з С. Па­лієм неодноразово звертався про це з проханням до царя Петра І. Після придушення повстання перейшов 1704 року на Лівобережну Україну.

1711 року, в зв’язку з підписанням Прутського трактату, за яким російський уряд зобов’язувався не втручатись у справи Правобережної України, на Лівобе­режжя перейшло з свош рухомим майном майже все населення Корсуня.

Польські магнати, знову повернувшись у свої володіння, давали переселенцям з західних областей пільги, але, як тільки минали пільгові роки, накладали на них тяжкі кріпосні повинності. Якщо 1765 року жителі Корсуня платили чиншу 1772 злотих, то 1789 року — 5453^[9].

Особливих переслідувань і утисків зазнавали козаки, яких шляхта силоміць перетворювала в кріпаків. Люстрація 1765 року в Корсунському старостві налі­чувала тільки 88 господарств козаків. Люстрація 1789 року про них уже зовсґм не згадує. Із значного козацького міста Корсунь перетворився в невеличке містечко, 1765 року в ньому була лише 191 хата, де животіли міщани і селяни під тягарем неймовірно великих податків.

1766 року уповноважений Радомишльської консисторії уніат Григорій Мокрицький зробив Корсунь своєю резиденцією, звідки його озброєні люди здійснювали розбійницькі набіги на навколишні православні церкви й монастирі. Корсунський замок був перетворений у катівню, де мордували прихильників православної віри^[10].

Становище поневоленого народу ставало нестерпним. Коли вибухнуло все­народне повстання — Коліївщина, корсунська біднота стала її активним учасником. 1768 року М. Залізняк, ідучи на Умань, захопив Корсунь, розгромивши в ньому польський гарнізон.

12 травня 1780 року воєвода К. Рогалинський передав володіння Корсун- ським староством племіннику польського короля — Станіславу Понятовському, який протяі ом 1785—1789 pp. збудував на високому березі Росі пишний палац.

Понятовський відзначався жорстокістю, підступно закріпачував вільних корсунців. Народ не корився і подав скаргу на Понятовського^[11].

Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії Корсунь увійшов до Київського намісництва. 1799 року корсунський маєток купив у Понятовського за 100 тис. крб. сріблом російський цар Павло І і подарував міністру юстиції генерал-прокурору Росії П. В. Лопухіну. Новий володар за­провадив тяжкі кріпосницькі порядки. Міщани і селяни, протягом п’яти років на­полегливо борючись проти закріпачення, доводили свої вольності, посилали скарги до Петербурга. 1804 року сюди прибула спеціальна урядова комісія із каральним загоном і привела корсунців до покори. Організаторів виступу К. Тетянченка і Г. Калюжного було заслано на вічне поселення до Сибіру, 29 чоловік кинуто до богуславської в’язниці, решту покарано канчуками і різками так нещадно, що, за свідченням сучасників, каміння навколо палацу почервоніло від крові^[12].

Гнів народний дедалі зростав і 1855 року новий виступ злився з одним з най- гостріших проявів класової боротьби перед реформою 1861 р.— т. зв. Київською козаччиною, що охопила 16 губерній. Корсунські селяни, сподіваючись звільнення від кріпосницької залежності, рішуче записувались «у козаки», відмовлялися пра­цювати на панщині. Понад 4 тис. жителів Корсуня, Ситників, Моринців, Виграєва, Киченців, Корнилівки, Гарбузина, Бровахи рушили до панського палацу, вимага­ючи оголошення царського маніфесту про волю. Та їм перетнула дорогу шеренга солдатів. Підполковник Афанасьев наказав розійтися, заявивши: «Волі вам не буде». Виникла сутичка. Було вбито 13, поранено 27 селян. Пани вчинили жорстоку роз­праву: 60 чоловік віддали військово-польовому суду, решту — покарали шомпо­лами й різками^[13].

На той час Корсунь налічував 8238 жителів. У місті була лише однокласна парафіяльна школа. Прагнення простого люду до освіти і культури це не могло задовольнити. Маючи багату на події історію, корсунці складали і співали пісень про народних ватажків та їх героїчні вчинки: «Дума про Богдана Хмельницького», «Максим, козак Залізняк», «Яром, хлопці, яром», «Гей, був у Січі старий ко­зак» та інші.

28 червня 1859 року до Корсуня прибув Т. Г. Шевченко і жив тут до 8 липня у свого названого брата Варфоломія. Великий поет спілкувався з учасниками Київської козаччини, зокрема з дідом револіоціонера П. К. Запорожця — І. Д. Запорожцем, якому подарував свого «Кобзаря» з власноручним написом: «Івану Запорожцю з синами на пам’ять. Т. Г. Шевченко». Тарас Григорович відвідував також землеміра Толкунова у с. Гарбузині, там зустрічався з кріпаками Чуприною, Чалапою, Ріпою^[14].

Реформа 1861 року по суті нічого не дала жителям Корсуня. Всі найродючіші землі — 21 940 дес.— залишились у князя Лопухіна, а кріпакам відійшли мізерні найгірші наділи, за які треба було платити щорічно по 14 крб. 85 коп. з кожного двору. До затвердження вимушених угод вони мали відробляти по :90 днів панщини^[15]. Корсунці рішуче відмовились виконувати повинності і виказали непокору місце-' вій поліції. Земський справник поспішив викликати війська, і хоча з їх допомогою йому вдалося придушити виступ, селяни продовжували боротьбу з ненависним поміщиком і в наступний період^[16].

Після реформи в Корсуні розвивалась промисловість, а також, сільськогоспо­дарське виробництво на ринок. Втрачаючи свої наділи, біднота йшла працювати до князя Лонухіна. Ще 1815 року він збудував у Корсуні суконну фабрику. В рік тут перероблялося 2400 пудів вовни, половина якої надходила з власних економій, де випасалось 14 тис. овець-мериносів. За каторжну працю в хмарах їдкої куряви від зорі до зорі 150 робітників одержували по 15—30 крб. на рік^[17].

Новий поштовх до будівництва промислових підприємств дала залізнична лінія Київ—Катеринослав, що пройшла через Корсунь. У 80-х роках тут діяли чавуноливарний, цегляний та пивний заводи, тютюнова фабрика, 10 водяних млинів та ряд дрібних майстерень. 1903 року Лопухіни-Демидови (1873 р. єдина спадкоємиця Лопухіна одружилася з підприємцем Демидовим) будують один з найбільших у Росії заводів для виготовлення фарб, що 1909 року виробив 40 тис. пудів сухих і 10 тис. пудів олійних фарб на 120 тис. карбованців.

Жорстока експлуатація і свавілля поміщиків, фабрикантів та царської адміні­страції загострювали класові суперечності, прискорювали назрівання револю­ційної бурі. В 1905—1906 pp. страйки охоплюють підприємства Корсуня і всі еко­номії Лопухіних-Демидових. Селяни розбирали солому і сіно, рубали дрова в лі­сах, палили князівські скирди і комори. Лише з 5 серпня до 26 вересня 1906 р. було 4 пожеж. Коли влітку 1906 року в корсунських економіях зовсім припинилась робота, Лопухін-Демидов телеграфував губернатору: «Місцева поліція не має достатніх засобів, щоб відвернути безпорядки. Рух не економічний, а політичний. Необхідно прислати кінноту»^[18].

Революційною боротьбою трудящих Корсунщини керувала створена 1905 року місцева організація РСДРП. Про її активну роботу свідчать численні донесення поліції. Так, 15 квітня 1907 року було заарештовано телеграфіста Потіна, який розкидав на базарній площі прокламації РСДРП «До залізничного пролетаріату».

3 серпня 1907 року на вулицях міста були розклеєні листівки РСДРП «До робіт­ників цукрових заводів» і «До сільських робітників»^[19].

Корсунська організація РСДРП об’єднувала соціал-демократичні групи ряду сіл і містечок Канівського повіту. Підтримувала тісний зв’язок з Київською та Одеською організаціями РСДРП. 28 жовтня 1908 року в Корсуні мала розпочати роботу конференція організації РСДРП з метою, вироблення «наказу» з аграрного питання фракції соціал-демократичної партії в Державній думі, а також визна­чення політичної лінії щодо інших партій. Доповідь готував учитель з Корсуня А. О. Плащенко, на квартирі в якого зберігалася вся секретна документація, штамп і печатка організації.

Поліції вдалось дізнатись про підготовку конференції. 26 жовтня 1908 року її організаторів було заарештовано і засуджено до різних строків тюрми та до заслання^[20].

Після придушення революції Лопухіни-Демидови запровадили ще жорсто­кіші умови праці. Кожний рік прискорював процес розорення селянства, яке по­повнювало собою ряди робітників по містах і наймитів у селах. 1912 року в Корсуні на 744 двори тих, що мали до 2 дес. землі, було 185, до 6 — 500. Того ж року з Корсуня і сіл волості пішли на заробітки 1669 чоловік^[21].

1911 року в Корсуні на 9530 жителів була тільки парафіяльна та двокласна земська школи. З 829 дітей шкільного віку 182 не вчилися. Тут налічувалося дві церкви, монастир, 19 шинків, 84 лавки купців.

Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року викликала нову хвилю революційної активності мас. Ігноруючи накази Тимчасового уряду і Центральної ради, корсунці ділили панські землі і майно, заборонили хижацьке винищення лісів. У телеграмі до Тимчасового уряду заводчик Бродський писав 24 травня 1917 року: «Вже півтора місяця селяни Корсунської, Селшцанської, Корнилівської волостей Канівського повіту, незважаючи на гостру потребу в паливі, не дають рубати, вивозити заготовлений експлуатований мною вже два роки ліс»^[22].

Карні експедиції Тимчасового уряду і Центральної ради жорстоко розправля­лися з учасниками самовільного захвату поміщицьких земель, але хвиля револю­ційного руху наростала. Фактично влада на місцях перейшла до рук так званих земельних комітетів, які під тиском широких народних мас ділили панські землі.

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції надала нових сил тру­дящим у боротьбі з буржуазно-націоналістичною контрреволюцією. В Корсуні Радянську владу було встановлено 4 лютого 1918 року. У відозві до населення сповіщалося, що вся влада в місті перейшла до рук Ради робітничих і селянських депутатів. Для охорони порядку в місті й народного добра було створено револю­ційний комітет. Але наприкінці березня до міста разом з австро-німецькими загарб­никами повернулись поміщики й фабриканти. Без суду і слідства катували і роз­стрілювали вони учасників революційних виступів. У відповідь на це у червні 1917 року на Корсунщині спалахнуло повстання. Проти народних повстанців, озброєних тільки гвинтівками та саморобними піками, окупанти кинули великий загін кавалерії з кулеметами і гарматами. Виступ було жорстоко придушено. 22 черв­ня 1918 року були розстріляні Є. Ковтун, І. Препіяло, С. Кириченко, JI. Масло, І. Портянко та інші^[23]. Вночі 7 липня загін німців і гетьманців, виламавши дварі, вдерся до хати Сидора Різниченка. Прив’язавши його з 22-річним сином Данилом за шию мотузками до сідел, вони галопом погнали коней. Вранці селяни знайшли понівечені трупи своїх земляків.

Незважаючи на поразку, трудящі Корсуня під керівництвом більшовиків продовжували боротьбу. В листопаді 1918 року окупанти змушені були залишити Україну. Разом з ними втекли й Лопухіни-Демидови.

У грудні 1918 року в місто вдерлися петлюрівці. Вони оголосили воєнний стан і негайно розпочали мобілізацію в свою армію. Але корсунці, захопивши з собою петлюрівську зброю, прямували в навколишні ліси, де більшовики С. К. Фе­доренко та І. П. Іванов (Ященко) організовували партизанські загони. Наприкінці січня 1919 року партизани очистили Корсунь від петлюрівців. 20 лютого в місті був створений ревком на чолі з більшовиком П. П. Пастушенком, організовано збройний загін революційної охорони міста. Поряд з ліквідацією залишків петлю­рівсько-куркульських банд ревком готував вибори до волосних і сільських Рад, вирішував безліч питань громадського життя. 26 лютого 1919 року було обрано волвиконком. Відновила роботу Корсунська волосна партійна організація, яка в червні того ж року налічувала 25 чоловік^[24].

Радянська влада перш за все передала безземельним та малоземельним селянам землю, худобу, реманент. 5-го травня 1919 року в Корсуні було створено два комітети бідноти, які очолили селяни-бідняки Й. Я. Гавриленко і Г. Л. Святенко. Робітники стали господарями фабрик і заводів Лопухіних-Демидових. Поступово відновлювали роботу заводи чавуноливарний, хлористих фарб та інші дрібні під­приємства міста. Налагоджувалась торгівля. Селяни повністю засіяли виділену їм поміщицьку землю. Однак буржуазно-націоналістичні недобитки та їх опора на селі — куркульство намагалися зірвати соціалістичне будівництво. Дізнавшись про наближення банд Григор’єва, кілька петлюрівців, які пробрались у Кораун- ський загін революційної охорони, в ніч на 16 травня 1919 року в палаці, де містив­ся штаб волосного комісаріату, вбили волвійськкома І. П. Іванова (Ященка), комі­сара першого Інтернаціонального полку Д. Міхалакі та активних борців за Радян­ську владу С. В. Давиденка й Κ. Т. Негоду^[25].

Наступного дня частини 13-го стрілецького і 1-го Інтернаціонального полків завдали біля Городища бандам григор’євців поразки. Більшість комуністів і ра­дянського активу, члени комітету бідноти, сотні робітників і селян міста пішли до лав Червоної Армії. Ті, що залишилися в місті, продовжували боротьбу під ке­рівництвом партосередку, створеного 14 червня 1919 року.

18 серпня 1919 року Корсунь захопили денікінці. У місті й навколишніх селах лютувала офіцерська рота, створена з місцевих добровольців — синків куркулів, тор­говців, заводчиків. Вона чинила єврейські погроми, масові страти радянських активістів, грабунки населення¹. У відповідь на це корсунці йшли в партизанський загін G. К. Федоренка. На початку листопада денікінське командування зняло зпфронту і кинуло проти партизанів Канівського повіту каральний полк. Та парти­зани, користуючись допомогою населення, були невловимі. На початок грудня, в зв’язку з успішним наступом Червоної Армії, цей полк повернувся на фронт, а 30 грудня 1919 року загін G. К. Федоренка вигнав денікінців з міста. В Корсуні було відновлено Радянську владу. Проте ще тривала боротьба з бандитизмом.

У лютому 1921 року Корсунь став повітовим центром. З квітня третій повітовий з’їзд представників волосних і сільських комнезамів висловив повну підтримку й довір’я Радянському урядові, накреслив конкретні заходи побудови Радянської влади на Корсунщині. 25 квітня відбулася партійна конференція[26].

У червні повітові організації переїхали з Корсуня до Богуслава. 12 квітня 1922 року Київський губвиконком ухвалив постанову про перейменування Богуславського округу в Шевченківський з окружним центром у Корсуні, який за цією постановою став містом. 22 квітня 1923 року тут відкрився волосний з’їзд незамож­них селян, у рішенні якого було наголошено, що успіхи піднесення сільського госпо­дарства можливі лише при колективізації, а тому необхідно організувати колек­тивні господарства, і членам комнезамів входити в них обов’язково[27].

Селяни включилися в соціалістичне будівництво, перетворюючи в життя ле­нінський план кооперування сільського господарства. Далеко за межами Корсуня знали про створену 1923 року його першу комуну «Червона зірка» та 6 товариств спільного обробітку землі. За їх прикладом такі товариства виникали в багатьох селах. Наприклад, у с. Деренківці їх було 5.

У березні 1924 року в Корсуні відбувся перший районний з’їзд колгоспників, на якому для практичного керівництва колгоспним будівництвом було створено спеціальний орган — Райраду. У травні тут відкрилась перша окружна сільськогос­подарська виставка, що продемонструвала успіхи нових соціалістичних господарств.

Трудящі Корсуня під керівництвом місцевої партійної організації вели напо­легливу боротьбу з голодом та розрухою. Заново відбудовані і розширені чавуно­ливарний і механічний заводи вже 1923 року випустили втулки до коліс, шестерні до соломорізок, вісі до возів, сільськогосподарський реманент — всього продук­ції на 12,5 тис. крб.

1923 року в Корсунській лікарні на 20 ліжок було 8 медпрацівників. Діти шкіль­ного віку ходили до школи. Водночас із створенням соціалістичної економіки та зрос­танням на цій основі матеріального добробуту швидкими темпами розвивалася культура. При райкомі комсомолу ще влітку 1921 року було організовано школу грамоти для робітничої та сільської молоді, де навчалося 70 юнаків і дівчат. 1923 ро­ку відкрилися педагогічні курси, реорганізовані пізніше в педагогічнй технікум, а потім у педучилище. 2 січня 1924 року VII з’їзд Рад Шевченківського округу надіслав вітальну телеграму В. І. Леніну, де, зокрема, говорилося: «Ваші провідні думки та ідеї живуть серед нас та впроваджуються нами в життя». 1971 року текст телеграми висічено на гранітній глибі, яку встановлено поруч музею Корсунь-Шевченківської битви.

Відкривалися робітничі й селянські клуби, хати-читальні, бібліотеки, розви­валася художня самодіяльність. У 1924—1926 pp. тут діяв краєзнавчий музей, переведений пізніше до Черкас. Велику роль у справі піднесення революційної свідомості мас і культури трудящих у перші роки Радянської влади відіграла ра­йонна газета. Перший номер газети «Незаможник», орган шевченківського окр- парткому, окрвиконкому та окрпрофбюро, вийшов у Корсуні 1922 року. У квітні 1924 року тираж газети становив понад 3 тис. примірників. З 1929 року районна газета називалась «Леніновим шляхом», азі червня 1962 року — «Ленінським шляхом».

1923 року на увічнення пам’яті В. І. Леніна в Корсуні розгорнувся збір кош­тів. Постановою окрвиконкому 1929 року їх було передано на будівництво Корсун- ської ГЕС ім. В. І. Леніна.

В роки індустріалізації країни швидкими темпами зростала промисловість Корсуня. Якщо 1931 року механічний завод (у травні 1923 року його наіменовано ім. Т. Г. Шевченка) випустив продукції на 274 тис. крб., то в 1934-му — на 587 тис. Завод перейшов на виготовлення за спецзамовленням деталей для підприємств Ленінграда та інших міст країни^[28].

У травні 1929 року в Корсуні розпочато спорудження міжрайонної ГЕС, яка 27 серпня 1934 року дала перший струм. У радіусі 45 км його одержали колгоспи й підприємства п’яти районів області. Працювало 100 підстанцій.

Протягом 1929—1930 pp. відбулася суцільна колективізація. Було створено 2 колгоспи: «Червона зірка», «Євпахар», «Червона п’ятирічка», ім. Т. Г. Шевченка, які мали 2676 га землі, об’єднували 537 селянських господарств. Спільними зусил­лями трудівники підняли урожайність зернових до 12 цнт з га, продуктивність тва­ринництва — в 1,5 раза. 1940 року колгоспники отримали в середньому по 3 кг зерна і 2 крб. 40 коп. грошима на трудодень. Значну роль у зміцненні госпо­дарств відіграла Корсунська ГЕС, завдяки якій у колгоспах працювало 240 мо­торів, 30 електромолотарок, 15 млинів, провадилося зрошування бурякових плантацій.

Велику допомогу подавала Корсунська МТС. З метою якнайкращого викорис­тання техніки 1936 року тут відкрилися курси комбайнерів. 1938 року, виконавши річний план тракторних робіт на 100 проц., МТС зекономила пального 29,8 тис. кілограмів. Зміцнювалася промисловість Корсуня. Машинобудівний завод з 1932 ро­ку почав випускати устаткування для паперової промисловості. Тут широко роз­горнувся рух багатоверстатників. План 1935 року успішно виконано до 21 грудня. Ливарно-механічний завод 1940 року виготовив більш як на 2 млн. крб, мапгин і запчастин до них, освоїв виробництво центробіжних насосів.

Разом з усією країною молодів старовинний Корсунь: виникали квартали нових будинків над Россю, перетятої величною греблею ГЕС, на базі чавуноливар­ного заводу піднялися корпуси вер­статобудівного.

Значно поліпшилося медичне обслуговування населення. Напере­додні Великої Вітчизняної війни мі­ська лікарня, де працювало 24 ме­дичних працівників, мала 150 лікар­няних ліжок. Тут було 3 середні, 2 неповні середні та 1 початкова школи, педтехнікум і медшкола.

Розбійницький напад фашистів перервав мирну творчу працю радянського народу. Всі здатні носити зброю пішли на фронт. 30 липня 1941 року гітлерівці вдерлися в Корсунь. Два з половиною роки тяглася чорна ніч фашист­ської окупації. Але корсунці й тоді не схилили голови. Вже в грудні 1941 року тут діяла підпільна організація «Комітет 103». Нею керували вчитель Корсунської середньої школи № 1 П. Я. Марценюк та комуніст О. Ю. Хоменко, який був залише­ний на окупованій території для підпільної роботи.

У 1942—1943 pp. патріоти організували аварії двох ешелонів з гітлерівцями, пустили під укіс паровоз, спалили на станції Сотники трансляційний вузол підзем­ної радіотелеграфної лінії Берлін—Ростов, чинили аварії на ГЕС, видавали молодим корсунцям фіктивні документи про звільнення їх від фашистської каторги. На дру­карській машинці підпільниці JI. Грузнова, М. Колос та М. Барда дим надруку­вали тисячі листівок із закликами до населення саботувати гітлерівські поряд­ки. Весною 1943 року «Комітет 103» встановив зв’язок з підпільниками Києва і спільно з ними розпочав підготовку до створення партизанських загонів. Оку­пантам удалося натрапити на слід народних месників. 17 липня 1943 року вони влаштували облави в Корсуні і ряді сіщрайону. П. Я. Марценюка, Ю. П. Бойка, О. М. Прудченка, С. Г. Кошмана, І. О. Змієвського, О. Я. Топчій, П. І. Янчевського, П. О. Нікітіна та інших схоплено і вночі 24 липня розстріляно в Різаному Яру.

Але й після того корсунці не скорилися і продовжували боротьбу. В навколишніх лісах росли й міцніли партизанські загони, які завдавали дедалі дошкульніших ударів по гарнізонах і комунікаціях ворога. У ніч на ЗО січня 1944 року, наприклад, знищивши охорону, вони звільнили на станції Корсунь 450 радянських військово­полонених і місцевих жителів, яких гітлерівці мали розстріляти.

Юні підпільники Корсунської організації «Комітет 103».

Патріоти все робили в ім’я перемоги. їх боротьба в тилу ворога була величезною допомогою нашим військам, які на початку 1944 року, визволяючи Правобережну Україну, підійшли до Корсуня. Однією з найбільших операцій того часу була Корсунь-Шевченківська битва, проведена в період 24 січня — 17 лютого 1944 року вій­ськами 1-го та 2-го Українських фронтів. Рано-вранці 24 січня сотні гармат 2-го Укра­їнського фронту, яким командував генерал армії І. С. Конєв, відкрили ураганний вогонь по ворожих позиціях. Передові батальйони вклинились у розташування ні­мецьких військ на кілька кілометрів, а наступного дня перейшли у наступ і головні частини фронту, зломивши опір ворога. 20-й танковий корпус просунувся на кінець дня на 18—20 км.

Чинячи впертий опір, противник 27 січня завдав сильного контрудару в районі прориву, відрізавши два танкові корпуси від решти військ фронту. Незважаючи на винятково важке становище, що склалося, діючи рішуче і сміливо, бригади 20-го танкового корпусу вночі 27 січня оволоділи Шполою, вийшовши наступного дня в район Звенигородки, де з’єдналися з час­тинами 6-ї танкової армії 1-го Ук­раїнського фронту. Таким чином, Корсунь-Шевченківське угрупован­ня фашистів, яке налічувало 10 ди­візій, 1 мотобригаду та інші части­ни, опинилося в оточенні.

7 лютого 1944 р. радянське командування, щоб уникнути зайвого кровопролиття, запропонувало гіт­лерівцям припинити опір і скласти зброю. Але фашистські генерали від­хилили ультиматум. Бої розгорілися з новою силою.

12 лютого два полки 294-ї стрілецької дивізії форсували Рось у районі Набутів- ського цукрового заводу і разом з частинами 206-ї стрілецької дивізії почали наступ на Корсунь-Шевченківський. Гітлерівці намагалися утримати свій останній сильно укріплений опорний пункт, де розташовувались аеродроми. Але радянські війська в жорстоких боях, знищуючи живу силу і техніку ворога, крок за кроком просува­лись уперед. Зрозумівши, що їм не втримати місто, фашисти вирішили перед відсту­пом перетворити його в купу руїн. Вони підірвали турбінний зал і греблю гідро­електростанції, мости, вокзал, заводи, лікарню та інші споруди. Об 11 годині 14 лю­того Корсунь-Шевченківським оволоділи радянські війська, врятувавши місто від повного знищення.

10 лютого танкове угруповання ворога вклинилось у розташування наших військ на декілька десятків кілометрів і вийшло в район Лисянки. 12 лютого з району Стеблева завдали зустрічного удару оточені ворожі війська. В результаті відстань між ними скоротилась до 10—12 км. Радянське командування спішно перекинуло сюди танкові корпуси 5-ї гвардійської танкової армії під командуванням генерал- полковник? П. О. Ротмістрова і 2-ї танкової армії генерал-лейтенанта G. І. Богда­нова, декілька стрілецьких дивізій і протитанкових артполків. В жорстоких боях, що точились тут 12—16 лютого, ворог був знекровлений. В ніч на 17 лютого, скори­ставшись хуртовиною, гітлерівці зробили спробу вирватись з оточення. Біля сіл Комарівки, Хильок, Почапинців і Журжинців їх зустрів нищівний вогонь радян­ських військ, що зайняли кругову оборону. Незважаючи на величезні втрати, гітлерівці вперто пробивались до Лисянки. Весь день 17 лютого точився крово­пролитний бій. Спроби ворога вирватися з оточення зазнали повного краху^Лише невеликій кількості танків і бронетранспортерів з генералами і офіцерами, які кинули напризволяще свої війська, вдалося дістатися Лисянки.

В Корсунь-Шевченківській битві, що дістала назву «Новий Сталінград», ворог втратив 55 тис. солдатів і офіцерів, 18 200 потрапили в полон^[29].

Колона полонених солдатів та офіцерів німецько-фашистських військ після Корсунь-Шевченківської битви. Лютий 1944 р.

18 лютого Москва від імені Батьківщини 20 артилерійськими залпами із 224 гармат сповістила всьому світу про нову блискучу перемогу радянської зброї. 23 з’єднанням і частинам Червоної Армії було присвоєно найменування «Корсунських». За видатні бойові подвиги понад 100 бійців і командирів удостоєно звання Героя Радянського Союзу, кілька тисяч воїнів нагороджені орденами і медалями.

Очищена від окупантів, Корсунь-Шевченківська земля лежала в попелі і руїнах.

Трудящі з великою енергією приступили до її відродження. Перемога дісталася дорогою ціною. Тисячі корсунців було замучено в концтаборах, закатовано в гестапо.

Лише в урочищах Різаний Яр та Куцівка, що на околиці міста, фашисти розстріляли 2278 чоловік.

Багато хто не повернувся з фронтів Великої Вітчизняної війни, віддавши життя за свободу і незалежність соціалістичної Батьківщини. В битві під Москвою 20 грудня 1941 року загинув уродженець міста Корсуня Герой Радянського Союзу М. К.

Льонченко. Його ім’я носить одна з вулиць міста.

З травня 1944 року Указом Президії Верховної Ради УРСР за № 34/143 місто Корсунь було переіменовано в Корсунь-ІІІевченківський.

Одразу після визволення 14 лютого 1944 року відновили роботу райком КП України, районна Рада депутатів трудящих, міська Рада та райвійськкомат.

Відроджено 9 партійних організацій: на чавуноливарному заводЬ, в залізничних майстернях, 8-ої дистанції колії, ремонтних майстернях МТС, на станції Корсунь, красильному заводі, гідроелектростанції, швейній фабриці, харчокомбінаті, в кол­госпі «Червона Зірка».

1944 року трудящі зібрали 1002,5 тис. крб. на будування танкової колони «Корсунь-Шевченківський» для 2-го Українського фронту та 1195 тис. крб. у фонд Червоної Армії, надіслали на фронт значну кількість хліба та інших сільськогоспо­дарських продуктів. У телеграмі Верховного Головнокомандуючого на ім’я секретаря райкому партії корсунцям було передано подяку радянських воїнів за допомогу.

Братерську допомогу подавали місту народи-брати. В березні—квітні 1944 року сюди йшли ешелони з сибірським лісом, Урал прислав 17 тракторів марки «ЧТЗ» для Корсунської МТС. Держава щорічно виділяла понад 7 млн. крб. для відбудови зруйнованого господарства міста.

Корсунь-Шевченківська ГЕС. 1970 р.

Трудящі відбудували верстатобудівний завод ім. Богдана Хмельницького, харчокомбінат, залізничні майстерні 8-ї дистанції колії, МТС, хлібопекарню, заліз­ничну станцію Корсунь, красильний (пізніше — механічний) завод, млин, олійницю, маслозавод, вокзал, лозомеблеву і швейну фабрики, організували промартіль «XX років РСЧА». Колектив «Заготзерна» у першому кварталі 1945 року посів перше місце в країні щодо виконання планових показників. Йому було вручено перехідний Червоний прапор Державного комітету оборони СРСР і грошову премію. Гідро­електростанція в день третьої річниці Корсунь-Шевченківської битви, 17 лютого 1947 року, дала перший струм.

1950 року відбудова промислових підприємств міста, які вже давали продукції на 1,5 млн. крб., була повністю закінчена. Розпочалося будівництво авторемонтного, кукурудзокалібрувального, плодоконсервного і механічного заводів, пересувної ме­ханізованої колони, будівництва об’єктів різного призначення та житла, реконстру­йовано верстатобудівний завод, 2 гранітні кар’єри, 2 цегельні заводи, рембудділь- ницю, створено «Міжколгоспбуд».

За допомогою робітників міста під керівництвом партійних організацій колгосп­ники відбудовували своє господарство, повністю зруйноване фашистами. Велику допомогу в цьому подавали їм братні республіки. Зокрема, тільки Російська Федера­ція та Казахстан надіслали 387 корів, 50 свиноматок.

Для піднесення економіки 1950 року артільні господарства «Євпахар», «Червона п’ятирічка», ім. Шевченка, «Червона Зірка» об’єдналися в колгосп «Зоря», що вже через рік довів урожайність зернових з кожного гектара до 15 цнт та цукрових буряків — до 250 цнт.

У післявоєнні роки розширилися підприємства громадського харчування, 1949 року побудовано чайну, 2 їдальні, обладнано 17 торговельних кіосків, 24' магазини.

Ще у вересні 1944 року відновили свою діяльність 5 загальноосвітніх шкіл, педа­гогічний технікум ім. Т. Г. Шевченка, училище механізації сільського господарства, курси медсестер та електромонтерів. Всіма навчальними закладами в 1944/45 навчаль­ному році було охоплено понад 2,5 тис. чоловік. Великою культурною подією стало відкриття в колишньому палаці князів Лопухіних музею Корсунь-Шевченківської битви — справжньої скарбниці народної пам'яті, експонати якої красномовно нага­дують про героїчні дні визволення міста.

1948 року відкрив двері будинок культури, при якому діяла бібліотека з фондом 15 тис. книг, працював хор у складі 185 чоловік, драматичний, хореографічний та інші гуртки художньої самодіяльності.

Як і в довоєнні роки, улюбленим місцем відпочинку корсунців став парк куль­тури (площею 97,2 га).

Вулиці міста прикрашалися новими багатоповерховими будинками, куди переселялися родини трудівників.

Піклування партії й уряду про умови праці і життя надихали корсунців на нові трудові звершення. 1962 року Корсунь-Шевченківська ГЕС розрослася в район електромережі, об’єднавши каскад гідроелектростанцій на Росі: Стеблівської, Богус- лавської, Дибенської та теплоелектростанції ім. Ватутіна, в м. Городище, закільцьо­ваних і підключених до ліній електропередач Кременчуцької ГЕС.

Верстатобудівний завод ім. Богдана Хмельницького, що виріс на місці механіч­них майстерень, дає продукцію (зубодовбальні верстати) для московських автомобіль­них заводів ім. Ліхачова та малолітражних машин, Кіровського заводу в Ленінграді, Горьковського та Мінського автомобільних, Волгоградського та Харківського тракторних. Верстати з маркою Корсунь-Шевченківського заводу працюють па під­приємствах Чехословаччини, Польщі, Болгарії, Угорщини, Монгольської Народної Республіки, Індії, Італії — всього в 19 зарубіжних країнах. Колектив, посідаючи першість у соціалістичному змаганні, у 1952, 1954, 1962 роках нагороджувався пере­хідним Червоним прапором, а 1967 р.— пам’ятним ювілейним Червоним прапором на честь 50-річчя Великого Жовтня. Токарі Є. Ф. Тернова та Г. А. Жарська (остання була депутатом Верховної Ради УРСР у 1958—1962 роках) нагороджені орденом Леніна. Делегат XXIV з’їзду КП України шліфувальник Л. Є. Пустовойт виконує щоденні завдання на 115—125 проц.

З особливим піднесенням йшли трудящі Корсунщини назустріч 100-річчю від дня народження В. І. Леніна. 1275 переможців соціалістичного змагання нагородже­но медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна» почесне звання ударників комуністичної Праці присвоєно 2798 робітникам, 124 бригадам. У переддень ЮВІЛЄЮ 35 кра­щих виробничників стали комуністами.

Борючись за достойну зустріч XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України, колективи промислових підприємств завершили план остан­нього року п’ятирічки, виконавши його достроково на 101,2 проц. Протягом 1953—1970 pp. вони до­помогли побудувати ями для силосу, устаткували 19 механізованих токів, виготовили й змонтували підвісні шляхи для 15 тваринницьких ферм. Зо­крема, Корсунь-ШевчЬщавське профтехучилище подає допомогу в обробітку грунту, догляду за посівами та в збиранні врожаю підшефному кол­госпу ім. Пархоменка с. Кичинці.

Верстатобудівний завод ім. Бог­дана Хмельницького забезпечив під­шефний колгосп ім. Карла Маркса с. Переможниці токарними, свердли­льними верстатами та іншим устатку­ванням, обладнав для-нюте-ремонтні майстерні. Районне об’єднання «Сіль­госптехніки», яке шефствує над міс­цевим колгоспом «Зоря», повністю механізувало птахоферму.

На кінець восьмої п’ятирічки урожайність зернових доведено до 17 цнт з 1 га, в тому числі пшениці — по 23,6 цнт; цукрових буряків — по 264 цнт. Невпинно збільшується по­голів’я продуктивної худоби. На кі­нець восьмої п’ятирічки на фермах артілі налічувалося 1116 голів ве­ликої рогатої худоби. Порівняно з 1-948 роком поголів’я худоби майже потроїлося.

З 1966 року колгосп «Зоря» спеціалізується на вирощуванні птиці та виробництві яєць, щорічно даючи державі понад 6,5 млн. штук яєць. На честь 50-річчя Великого Жовтня колгосп нагороджено ювілейним Червоним прапором.

Ресторан «Вітряки, м. Корсунь-Шевченківський. 1971 р.

В останні роки восьмої п’ятирічки грошові прибутки колгоспників становили 1,102 тис. крб. на рік, а неподільні фонди майже 1 млн. крб. 1970 року машинно-трак­торний парк складався з 26 тракторів, 7 зернових, 8 бурякових та 1 кукурудзо­збирального комбайнів, 32 автомашин. За роки п’ятирічки тут збудовано механізо­вану птахоферму, 6 приміщень для великої рогатої худоби, в т. ч. 2 корівники, 2 від- годівельні майданчики.

Дбають у колгоспі і про добробут людей, про задоволення їх матеріальних і культурних потреб. Оплата людино-дня досягла 2 крб. 75 коп., понад 200 осіб за­безпечено пенсіями по старості й інвалідності, щорічно виділяються кошти для оздо­ровлення колгоспників у санаторіях та будинках відпочинку.

Для дітей у місті споруджено дитячий комбінат «Світлячок» на 150 місць, 4 дитячі садки, в тому числі «Орлятко» верстатобудівного заводу на 75 місць, «Берізка» швейної фабрики на 125 місць, 3 дитячих ясел.

Медичне обслуговування населення здійснює районна лікарня на 250 ліжок, протитубдиспансер, поліклініка, невропсихіатричний диспансер, 3 фельдшерсько- акушерські пункти, 3 пологові будинки, 2 аптеки, зубопротезна поліклініка, 6 мед­пунктів. На кінець восьмої п’ятирічки в лікувальних закладах працювало 86 лікарів і 206 працівників середнього медичного персоналу. На охорону здоров’я в місті дер­жава щорічно виділяє понад 800 тис. крб.

В районній лікарні працюють головний лікар Є. М. Клименко та педіатр Г. І. Гавросієнко, яким 1962 року присвоєно звання заслужений лікар Української РСР.

У Корсуні-Шевченківському створено всі необхідні умови для розвитку фізкуль­тури і спорту: тут діють 3 стадіони, 4 спортивні майданчики.

Росте і квітне Корсунь-Шевченківський. З’явились багатоповерхові будинки: районного вузла зв’язку, райкому партії, гуртожитку педагогічного училища, два 45-ти, один 75-ти й один 100-квартирний житлові будинки, готель на 70 місць. До 80 км збільшилась мережа водогону. За цей час заасфальтовано вулиць і тротуарів близько 45 км, замощено бутовим каменем більшість провулків міста.

До послуг населення міста — районний будинок культури на 600 місць, збудо­ваний на честь 25-річчя Корсунь-ІПевченківської битви, будинок культури верстато­будівного заводу на 450 місць, кінотеатри «Мир», «Комсомолець» та літній «Перемога», колгоспні та 7 відомчих клубів, 12 бібліотек з фондом 257 тис. книг, дендропарк площею 97,2 га., музей Корсунь-Шевченківської битви. В 47 ленінських кімнатах, червоних кут­ках та кутках революційної, бойової і трудової слави читаються лекції, демонструються кінофільми, влашто­вуються літературні вечори, диспу­ти, концерти, виставки. Велика увага приділяється творчим звітам колек­тивів художньої самодіяльності. Кожного тижня учасники сільської художньої самодіяльності виступа­ють перед трудящими міста, а з про­мислових підприємств, установ і ор­ганізацій — перед колгоспниками. Широкою популярністю користують­ся хори районного будинку культури, райлікарні, педагогічного і медичного училищ, 8-ої дистанції колії, естрадний ансамбль верстатобудівного заводу, оркестр народних інструментів музичної школи ім. Κ. Г. Стеценка, танцювальний колектив районного будинку культури, дівочий ансамбль фабрики плетених виробів. Всього в місті 25 колективів художньої самодіяльності, у яких 1275 учасників.

На промислових підприємствах, у колгоспах, в установах і навчальних закла­дах міста — 51 партійна організація, де на обліку понад 1750 членів і кандидатів у члени партії. їх активними помічниками у піднесенні господарського і громад­сько-політичного життя є 2950 комсомольців, об’єднаних у 42 комсомольських орга­нізаціях. Усі вони наполегливо працюють над виконанням рішень XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України.

Активно працює міська Рада депутатів трудящих. У її складі 75 депутатів. При Раді на громадських засадах діє 65 вуличних комітетів, до яких входить 325 акти­вістів міста, на промислових підприємствах і в колгоспі — депутатські групи і пости. Нову п’ятирічку трудящі Корсунь-Шевченківського розпочали по-ударному, до­строково виконавши завдання її першого року. В перших рядах по виконанню взятих соцзобов’язань делегат XXIV з’їзду КП України фрезерувальник верстатобудівного заводу ім. Богдана Хмельницького JI. Є. Пустовойт, лозомебльовик В. В. Ду- даренко з фабрики плетених виробів та багато інших, які виробничу програму і свої зобов’язання виконують на 115—125 процентів.

Для верстатобудівного заводу ім. Богдана Хмельницького дев’ята п’ятирічка буде роками створення й освоєння випуску нових верстатів. Уже 1971 року виготов­лено дослідний зразок верстата — 5123, протягом наступних 2 років буде освоєно випуск редуктора РЧУ-160. Для успішного виконання поставлених завдань партійна організація разом з адміністрацією заводу механізують ливарний цех, створили цех обробки корпусних деталей верстатів.

Колгосп «Зоря» достроково виконав на 115 проц. план 1971 року, продавши державі понад 6 млн. штук яєць. У першому році дев’ятої п’ятирічки зібрано з гек­тара 28,9 цнт зернових, 311,8 цнт цукрових буряків. На 100 га угідь вироблено м’яса по 62 цнт, молока—по 268,5 цнт. Доярка колгоспу В.П. Васильєва, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, надоює від фуражної корови по 3200— 3400 кг молока.

У дев’ятій п’ятирічці в місті передбачено побудувати туристську базу, будинок піонерів, лазню, комбікормовий завод, реконструювати верстатобудівний, механіч­ний і авторемонтний заводи, два дитячі садки та інше.

У Корсуні-Шевченківському народилися: Герой Радян­ського Союзу М. М. Кулаков — віце-адмірал; Герой Соціаліс­тичної Праці Ж. Д. Давиденко — майстер маслороб Корсунь-Шевченківського маслозаводу; кінорежисер В. 3. Довгаль; поетеса Т. О. Коломієць; заслужена вчителька УРСР, депутат Верховної Ради УРСР III і IV скликання Η. Г. Бантос.

В Корсунь-Шевченківському і на його околицях багато історичних пам’ятників і місць: могила-пам’ятник українському художнику І. М. Сошенку, який, ідучи із Сміли в Богуслав, зупинявся в Корсунь-Шевченківському і тут же помер 18 липня 1876 року. Урочище, де 1648 року війська Богдана Хмельницького перекопали дорогу, з метою перетнути шлях відступу польським військам; козацька могила — поховання воїнів Богдана Хмельницького; насип скіфського походження, що був спостережним пунктом часів козаччини; козацький дуб, каштан Т. Г. Шевченка в дендропарку, пам’ятник-погруддя Богдану Хмельницькому: залишки стародавніх городищ та укріплень XVI—XVII ст.; дендропарк та палац — архітек­турні пам’ятки XVIII ст.; стела на честь перебування тут Т. Г. Шевченка.

Любовно доглядають корсунці два пам’ятники і два по­груддя В. І. Леніну. Завжди уквітчані братські могили та пам’ятники воїнам, які полягли в боях з німецько-фашистськими загарбниками, меморіальна стела на честь визволення міста.

У сиву давнину сягає історія Корсуня-Шевченківського. Але протягом віків залишався він провінційним містечком. І тільки за Радянської влади по справ­жньому розквітнув, перетворився на сучасне місто. Люблять корсунці своє гарне місто і з наснагою працюють, щоб зробити його ще прекраснішим.

М.Д. Гупало, І.О. Костенко, Д.І. Прудченко

Із видання «Історія міст і сіл Української РСР», том 24 – «Черкаська область»

Інститут Історії Академії Наук УРСР, Київ, 1972

^[1] Архив Юго-Западной России, ч. 8, т. 5. Κ., 1907, стор. 346—350.

^[2] Μ. А. А л е к б е ρ л и. Хотинская война (1621 г.), Черновцы, 1957, стор. 32.

^[3] Воссоединение Украины с Россией, т. 1, стор. 129.

^[4] Воссоединение Украины с Россией, т. 1, стор. 183, 206.

^[5] В. А. Г о л о б у ц к и й. Запорожское казачество, стор. 268.

^[6] I. П. К р и п’я к е в и ч. Богдан Хмельницький, стор. 129, 130, 307.

^[7] М. А. М а к с и м о в и ч. Собрание сочинений, т. 1, стор. 737, 738.

^[8] Воссоединение Украины с Россией, т. 3, стор. 536.

^[9] Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 3, стор. 33—42.

^[10] Там ж(‘, ч. 1, т. 2, стор. 162—170, 271—297.

^[11] ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 788, спр. 102, арк. 1—4.

² Там же, спр. 100, арк. 81, 82.

^[13] Там же, ф. 223, оп. 1, спр. 583, арк. 1, 8; ф. 4, оп. 99, спр. 608, арк. 12.

^[14] П. Ж у р. Третя зустріч. Κ., 1970, стор. 108.

^[15] Київський облдержархів, ф. 4, оп. 99, спр. 608, арк. 2, 20, 41.

^[16] H. Н. Лещенко. Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы

1861 года (60-е годы XIX ст.), стор. 153, 154.

^[17] ЦДІА УРСР у Києві, ф. 707, оп. 209, спр. 60, арк. 1—4.

^[18] Там же, ф. 574, on. 1, спр. 1194, арк. 7, 8.

^[19] Київський облдержархів, ф. 321, оп. 1, спр. 279, арк. 18, 110.

^[20] ЦДІА УРСР у Києві, ф. 274, on. 1, спр. 2287, арк. 13, 14.

^[21] Черкаський облдержархів, ф. 18, on. 1, спр. 361, арк. 82; спр. 469, арк. 7.

^[22] Київський облдержархів, ф. 813, оп. 1, спр. 33, арк. 32.

^[23] Черкаський облдержархів, ф. Р-497, оп. 1, спр. 2, арк. 80.

^[24] Там же, ф. Р-104, оп. 1, спр. 6, арк. 8, спр. 22, арк. 34.

^[25] ЦДАРА, ф. 1446, оп. 2, спр. 22, арк. 32.

[26] Черкаський облдержархів, ф. Р-104, оп. 1, спр. 5, арк. 190—196.

[27] Там же, ф. Р-70, оп. 1, спр. 4, арк. 37—39; ф. Р-104, оп. 1, спр. 6-1, арк, 109.

^[28] Газ. «Леніновим шляхом» (Кор­сунь), 21 грудня 1934 р.

^[29] История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941—1945. В 6-ти т., т. 4. М., 1962, стор. 58—69.   -