Брати Капранови розповіли канівчанами як відкрили закон, що передрік війну на Донбасі

На вихідних у Каневі фінішував всеукраїнський тур відомих українських письменників Віталія і Дмитра Капранових, які починаючи з березня поточного року відвідували українські міста і містечка з презентацією своєї власної книги – «Забудь-річка».

Для багатьох небайдужих канівчан, зустріч із письменниками стала немов свіжий ковток із чаші неповторної сучасної української літератури, представниками якої і є брати Капранови. Журналісти Kanos також не могли пропустити такої знакової події, а тому пропонуємо до Вашої уваги основні акценти за підсумками зустрічі з письменниками у Каневі.

Про язичницьку назву роману

За словами письменників, назва роману «Забудь-річка» пов’язана із давнім язичницьким символом – водоймою, яка розділяє світ живих та мертвих. 

«Наші предки вірили, що душа, яка перелітає через річку, забуває про своє життя, яке у неї було у тому світі. Так, новонароджена душа не пам’ятає, що із нею було у потойбіччі, а людина, яка померла, не пам’ятає своє життя. Саме із таким процесом наразі пов’язане життя українців, адже більшість людей не пам’ятає і нічого не знає про своїх предків. На жаль, за часів СРСР, аби вберегти нащадків та й всю родину від наслідків «небажаного рідства», дітям нічого не розповідали про родину, адже в ті часи, наприклад, штамп «ворог народу» впливав на життя всієї родини. Тож саме на цьому ґрунті виникла певна звичка не цікавитися життям своїх предків», - розповідають брати.

Саме тому, наразі вони більш ніж впевнені, що мільйони українців так і не знають достеменно правди про історію свого роду. А тому найвищою похвалою для Дмитра та Віталія Капранових стають відгуки про книгу, коли читачі відразу після її прочитання, йдуть до своїх дідусів та бабусь і записують їхні спогади.

Про колорит місцевості та дослідження історії населеного пункту у романі «Забудь-річка»

Історичним тлом роману виступило село Бережани, що на Галичині. Під час одного із візитів до населеного пункту, письменникам подарували книгу, яку випустили до 200-річчя місцевої гімназії. 

Видання було досить об’ємним. У ньому описувався побут, а також містились спогади учнів та описи педагогів двохсотрічної давнини. Наприклад, як розповіли письменники, у гімназії викладав німецьку мову вчитель Іваг Зугаєвич, який під час написання контрольних робіт ставив стілець на кафедру, щоб краще було видно учнів, та змушував школярів тримати піднятою ліву руку. Завдяки таким жорстоким методам, у гімназії всі вихованці отримували відмінне знання німецької мови.

Згодом, під час наступних відвідин Бережан, письменникам розповіли, що наразі продовжується робота над черговим випуском книги, який буде присвячений ювілею гімназії. Відтак, учні 10-11-х класів кожного місяця звільняються від уроків і їдуть на весь день в архів, щоб створити реєстр випускників школи. Але, навіть, здавалось би монотонна робота в архіві, також не проходить без курйозів.

Зокрема, Капранови поділились розповіддю директора вище згаданої гімназії, який повідомив, що одна дівчинка, працюючи в архіві, раптом вигукнула: «Мій дідо пропустив за навчальний рік аж 83 дні, а на мене постійно свариться, коли я не відвідую школу».

І саме на основі таких простих історій, переконані брати, на дітей цієї місцевості ніколи не пошириться та добровільна втрата пам’яті, про яку вони пишуть, і що саме ця малеча забезпечить українцям якісно нове майбутнє.

Про ситуацію, яка наштовхнула на написання книги

На ідею написання цієї книги братів Капранових надихнула доля їх дідусів. Адже один був червоноармійцем, якого поранили при звільненні Севастополя, а інший – «ворог народу», який все життя гордився цим. За радянських часів їх родину також торкнулося явище «добровільної амнезії», коли не прийнято було згадувати про другого дідуся.

Тож письменники вирішили провести трьома різними долями героїв, які мають спільне життя. Однак, бідкаються брати, в певний момент їм забракло фантазії, щоб придумати, як цю ідею реалізувати. А коли не вистачає фантазії, на допомогу письменникам приходить реальність. 

Саме тоді в основу їх твору й лягла реальна історія ветерана Петра Галицького. 

Крім того, щоб достовірно описати відповідну епоху та настрій в історичному романі, письменникам довелось дослідити мемуари і спогади бійців УПА, німецької та червоної армій, в’язнів радянських таборів. Адже, за словами авторів, кожна правдива деталь стимулює розуміння тодішньої психології.

Що ж до жанрового різновиду, то автори зауважують, ця книга – любовний роман на тлі історичного детективу чи родинна сага, яка через мелодраму подає історичний пласт.

Про адаптацію книги до особливостей читацької аудиторії

Для того, щоб забезпечити прочитання такого значного за обсягом роману жінками, автори, звичайно ж, ввели до нього любовну лінію. Бо як переконані самі брати Капранови, жінки люблять читати книги, написані на дві основні теми – кохання та любов.

Більше того, під час написання, письменники були змушені звернутися до жіночої аудиторії за допомогою у рецензуванні частин тексту, в яких виступала їх героїня. Перш за все, це було пов'язано із тим, щоб максимально достовірно і переконливо здійснити опис жіночих роздумів та передати психологію.

І, як не дивно, але зауваження до письменників із досвідом все ж таки були. Для прикладу, жіноча аудиторія порадила описати у чому був одягнений герой під час першої зустрічі, а також замінити взуття героїні у певних сценах.

Про книгу, робота над якою змусила досконально дослідити історію України

На презентацію нової книги брати Капранови завітали з уже раніше випущеними виданнями, зокрема – «Мальованою історією незалежності України».  Поштовхом до написання цієї книги стало прохання сина одного із письменників допомогти розібратися в історії перед підготовкою до здачі ЗНО. Тоді брати Капранови вирішили, що мають допомогти розібратися в історії й іншим дітям, які цього потребують.

За їх словами, «Мальована історія незалежності України» - напевно одне із найбільш унікальних видань про історію, оскільки книга із 80-ти сторінок охоплює відомості про Україну із часів трипільців, містить комікси та ілюстрації. Особливістю видання також стало те, що на кожній сторінці в одному й тому ж місці розміщена карта України із сучасними та тодішніми кордонами, що дозволяє проколоти шилом на першій сторінці місто Канів та бачити, де воно знаходилося у кожному періоді.

Також брати Капранови розповідають, що підлаштували книгу під сучасні читацькі звички, адже наразі читачі звикли сприймати візуальну інформацію. Врахований у виданні й екранний спосіб сприйняття. Тож на кожному розвороті, як на екрані, відображається вичерпна інформація про період.

До речі, під час розповіді про це видання, брати Капранови поділилися однією із власних історичних істин, яка на їх думку звучить так, що коли певна епоха немає свого історичного героя, то вона забувається. 

Про закон братів Капранових, який передрікав війну на Донбасі та анексію Криму

Працюючи на видавничому полі, останніми роками брати Капранови зайнялися дослідженням кількості бібліотек.  За їх даними, наразі в Україні 27 тисяч великих міст та містечок, на які припадає  лише 15 тисяч бібліотек. Тобто більшість українських міст немає жодної бібліотеки.

Продовжуючи свої дослідження, письменники відкрили цікавий збіг – «чим менше бібліотек у регіоні припадає на душу населення, тим більше людей віддавало свої голоси на виборах за Януковича». 

Саме тому, за їх словами, ще задовго до анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі, Капранови визначили, що саме у Автономній Республіці Крим, Луганській та Донецькій областях найменша в Україні кількість міських бібліотек. А висновки від цього напрошуються самі собою.

Адже як відзначають письменники, книга – це щоденна духовна практика, великий комунікатор, який вчить читача розуміти іншу людину. 

Стосовно ж української культури, то, на жаль, зі слів Капранових, вона наразі не вписується у формат сучасних ЗМІ і, як жартома підмітили письменники, частіше передається лише повітряно-крапельним шляхом.

Ред.: наприкінці презентації у Каневі, присутній у залі екс-заступник міністра культури України Ігор Ліховий жартома зауважив, що брати Капранови завжди були великими провокаторами, а чиновники, завідомо передбачуючи це, завжди на подібного роду заходах дивилися, де вихід із приміщення.

Крім того, він наголосив на тому, що кожен із нас є свого роду творцем культурної самобутності власного міста, села чи селища та закликав братів Капранових, на ряду з усіма попередніми історіями з власних книг, написати якусь із книг і про Канів.

Спеціально для «Kanos», Єлизавета Капітан.