Канів - «місто-ображене»

Екс-міністр культури України, канівчанин Ігор Ліховий переконаний, що Канів в певній мірі - «місто-ображене».

Таку думку він висловив під час презентації брошури щодо переваг і небезпек будівництва Канівської ГАЕС, яка відбулася вчора у Каневі, пише Kanos.

Зокрема, під час свого виступу Ігор Дмитрович подякував авторам брошури за те, що знайшли в собі сили і натхнення зібрати всі конструктивні аргументи щодо небезпек будівництва ГАЕС в єдиному буклеті та відзначив важливість задокументованості будь-яких фактів чи позицій в сучасній історії.

«Ще древні римляни свого часу говорили: «Що не написано, того не було». І це дійсно так. Що не дійшло до нас у письмовій формі з давніх часів, ми не можемо стверджувати, що воно було. Ми можемо знайти якісь артефакти: кістки, написи на каменях... Але це все не те. Тому не дарма Канів - «місто ображене» однією такою випливаючою із цієї тези позицією. Канів - місто дуже давнє, але ми не можемо говорити про його історію, поки не представлено першу письмову згадку. Так у світі прийнято. Є письмо згадка, значить Ви були. Немає письмової згадки, значить вас не було», - зауважив він, очевидно маючи на увазі той факт, що історія Канева сягає набагато глибше, аніж про це свідчить перша письмова згадка про місто.

Нагадаємо, що офіційною датою утворення міста (згідно постанови Кабінету Міністрів України) вважається 1078 рік.

Довідка:

Ігор Дмитрович Ліховий (12 червня 1957, с. Врублівка, Романівський район, Житомирська область, Українська РСР, СРСР) — український державний та громадський діяч, дипломат, музеєзнавець, краєзнавець, культуролог, історик української культури. Міністр культури та туризму України (2005–2006), Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь (2007–2010). З 17 грудня 2014 по квітень 2016 — перший заступник міністра культури України.
1974–1979 — навчався у Одеському політехнічному інституті, спеціальність — інженер-електромеханік.
1979–1985 — Канівський електромеханічний завод «Магніт» (енергетик цеху, інженер-конструктор).
З 1987 по 1989 рік — перший заступник голови Канівського міськвиконкому. За розподілом обов'язків займався розвитком міста, організацією роботи гуманітарної сфери — освіти, культури, туризму, зарубіжних зв'язків, сприянням діяльності громадських пам'яткоохоронних та природоохоронних організацій, краєзнавчого руху. Очолював міський штаб підготовки до відзначення 175-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
У ці роки Канів став одним із центрів руху за перебудову в країні завдяки активному протистоянню вітчизняної та зарубіжної громадськості державним планам промислової забудови заповідних Шевченківських територій, що згодом спонукало патріотів до здобуття незалежності України. Брав активну участь у створенні українського обличчя міста, увічненні пам'яті видатних діячів історії та культури у назвах вулиць, відкритті меморіальних дощок і знаків на честь пам'ятних подій та історичних постатей, пов'язаних з краєм, розвитку музейної інфраструктури.
Неодноразово обирався депутатом Канівської міської (1987–2002) та Черкаської обласної рад народних депутатів (1990–1994).
У 1989–2005 рр. — директор Канівського державного ордена Дружби народів музею-заповідника Т. Г. Шевченка, директор та генеральний директор-науковий керівник Шевченківського національного заповідника, науковий співробітник Інституту історії НАНУ (2004–2005), заступник генерального директора Національного художнього музею України (2011–2013).
Відповідно до Указу Президента України від 5 жовтня 2005 року № 1415/2005 був призначений міністром культури і туризму України до Уряду Юрія Єханурова.
Листопад 2006 — лютий 2007 — керівник Служби з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України.
З 6 лютого 2007 по 24 лютого 2010 року — посол України в Республіці Білорусь.
З 17 грудня 2014 року — перший заступник Міністра культури України.
Один із засновників та перший голова товариства дружби «Канів — Сонома (США)» (1987), багатолітній голова Канівського міського відділення Товариства «Україна-Світ».
Обирався до Ради засновників Радянського фонду культури (1989–1991), правління Українського фонду культури, Всеукраїнської спілки краєзнавців, президії Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Дійсний член Міжнародної ради з питань пам'яток визначних місць (ICOMOS). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців. Член Національної спілки журналістів України.
Організатор ряду шевченківських та краєзнавчих наукових конференцій, куратор літературно-мистецьких виставок і пошукових експедицій в Україні та за кордоном — у Білорусі, Казахстані, Молдові, Росії, США, Франції з метою популяризації української культури, в результаті яких ШНЗ набув широких контактів та цінних експонатів для поповнення музейної колекції. Віднайшов у США та повернув до України архів і мистецьку збірку художників з родини В. Г. Кричевського, автора державного герба України та будинку музею Т. Г. Шевченка у Каневі. Науковий консультант проекту реставрації музею Тараса Шевченка у Каневі (2002) та розробки генерального плану Шевченківського національного заповідника (2003). Послідовно відстоював цілісність та недоторканість історичних і природних пам'яток Шевченкового краю, розширення території заповідника і формування його структури як наукової та культурно-освітньої інституції. Сприяв формуванню системи музейного комплексу Канева, надання статусу національного шевченківським заповідникам Черкащини.
Організовував роботу з реставрації та відтворення визначних пам'яток — будинку музею Т. Г. Шевченка, першого музею «Тарасова світлиця», храму Покрови Богородиці (Тарасової церкви), встановлення пам'ятного знаку козацькому гетьману Івану Підкові, шевченківської меморіальної дошки на Успенському соборі у Каневі, а також співучасник заходів із встановлення меморіальних знаків Пилипу Орлику, Тарасу Шевченку та Едварду Желіговському (Андрію Сові) у Білорусі і Владіміру Короткевічу у Києві.
Автор ідеї та редактор періодичного музейного видання — вісник Шевченківського національного заповідника «Чернеча Гора» (1993–2005).
До пріоритетних наукових уподобань І. Д. Ліхового належить дослідження історії меморіалу Тараса Шевченка у Каневі та становлення музейного шевченкознавства, повернення імен незаслужено забутих та репресованих діячів української культури.