Унікальне депо в Цвітковому під загрозою ліквідації

— У 1980-х тут були більш як 100 паровозів. Тепер бач­те скільки. Одні забрали, другі на метал порізали, — каже 40-річний Валерій Полуєв, голова селища Цвіткове Городищенського району на Черкащині. Тут розташоване локомотивне депо “Цвіткове” — одне з п’яти в Україні, що обслуговують паротяги. Його майно хочуть перевезти до депо “Щорс” у Сновську Чернігівської області. Селяни бояться, що цвітковське депо — ліквідують. В Укрзалізниці заперечують наміри закрити підприємство.

У Цвітковому живуть 1042 людей. Тут працюють вісім підрозділів Одеської залізниці. Серед них — машинна з ремонту колії та залізнична станція. Сюди ходять на роботу з сусіднього хутора Чубівка.

— Наше депо — ізюмінка села. Тут кіна знімали. “Матч” із Сергієм Безруковим. Він у нас в барі сидів. Пивко пив. Дітям на салфєтках автографи ставив, — розповідає Валерій Полуєв. Чорнявий, одягнений у чорну куртку, класичні брюки. Зустрічає в кабінеті сільської ради за 100 м від залізничної станції. Під неї переобладнали хату. — А ще тут знімали фільм “Поводир” (історична стрічка Олеся Саніна. — ГПУ). 100 гривень людині в день за масовку платили. Сюди море кіношників з Києва приїжджають. Кажуть, у нас горілка дешева. І люди грають із первого ­дубля. Їх не треба вчити, грим їм робити.

Позаду сільського голови на стіні висить портрет президента в різьбленій дерев’яній рамці та герб. На сейфі стоїть радянський ламповий телевізор “Оризон”.

— За депо воюємо з жовтня, — говорить Валерій Анатолійович по дорозі до адміністрації депо. — Гройсману листа писали, Омеляну. Всі вищі начальники бояться сказати слово. Дзвонить до тих ідіотів, які сидять в Укрзалізниці, немає сенсу. Із шести чєловєк — одна фамілія українська. Зробили собі премії по 800 тисяч в год. Та щоб був нормальний керівник у державі та взяв би оцього гітариста (поляка Войцеха Бальчуна, директора Укрзалізниці. — ГПУ) та кинув головою об це зданіє.

Наше депо робить ремонт ходової частини паровозів — колеса. Це саме важне і сложне. Якщо забрати звідси паровози, то цвітковські жителі все розбомблять, витягнуть труби.

Проходимо повз колишнє приміщення депо заввишки 15 м, із великими вікнами та дверима. Колись у ньому ремонтували техніку. Тепер тут пошта.

— А оте зданіє — це дом графа Олексія Бобринського, — продовжує. Показує на великий рожевий будинок. — Він дав безплатно землю для залізниці. Зараз там бригадний дом.

Паровозна стоянка огороджена високим бетонним парканом. Минаємо оглядову яму для локомотивів і заходимо на ремонтну базу.

— Начальнику своєму подзвоню. Без його доз­волу не можу нічого предпрінімать, — говорить 29-річний Антон. Без погодження з керівництвом прізвища не говорить. У депо працює третій рік. До цього був приватним підприємцем. На роботу їздить за 30 км зі Сміли. На проїзд витрачає майже 700 грн у місяць.

У кабінеті Антона стоять радянські меблі — стіл, стільці, шафа з теками для документів. На столі лежать книжки по ремонту паровозів 1960 років.

— Дев’ять паровозів тут у власності Одеської залізниці. Четверо належать Асоціації збереження історії залізниць. Раніше було 96, — каже Антон. — Два локомотиви робочі. Решта — як котєльня зроблені. А випадки бувають різні. Наприклад, відключили електрічєство. Два паровози можуть обігрівати все Цвіткове.

Антон радиться із керівництвом айфоном. Після розмови просить не фотографувати нічого, окрім локомотивів. Із робітниками не спілкуватися. У депо не пускає. Туди мають приїхати активісти Асоціації збереження історії залізниці.

— Давлєніє звідти йде, — говорить активіст асоціації 47-річний Володимир Бердніков. Показує пальцем вгору. Має довге волосся. З кишені джинсової сорочки видніються документи. З колегами приїхали з Києва. Заходимо до ремонтного цеху. Там стоять паровози.

— Свої паровози придбали 2008 року після завершення їх експлуатації в комерційних цілях. Плануємо у Цвітковому зробити музей діючих зразків залізничної техніки. Шукали підприємство, де їх могли б відремонтувати. Раніше кожна залізниця мала депо по ремонту й обслуговуванню паровозів. Утримували зі стратегічних міркувань на випадок війни. Тепер залишилися лише п’ять подібних депо, — розповідає голова асоціації Олександр Гопкало, 59 років. Очолює організацію з 2008-го, від дня заснування. Він — у картузі, носить окуляри. Одягнений у дублянку та брюки. — Минулого року Укрзалізниця визначила локомотивне депо “Щорс” основним у ремонті, обслуговуванні та зберіганні паровозів в Україні. Це означає, що всі локомотиви мають бути доставлені туди.

Але в “Щорсі” немає фахівців. Коли до них зверталися 2008 року, нам відмовили в ремонті ходової частини паровоза. Схоже на схему по зароблянні грошей на металобрухті.

Олександр показує локомотив 1949-го — єдиний в Україні діючий пасажирський паровоз. Ним активісти з 2011 року возять людей у безкоштовні ретротури. Організували 20 поїздок. Паротяг купували за ціною брухту. Важить майже 80 т. На ремонт витратили три роки.

На зворотному шляху заходимо до колишнього працівника депо.

— Спочатку був машиністом, постійно їздив. Коли перейшов у депо, то удівлявся, що на обід можна додому ходить, — говорить 62-річний Микола Вигінний. Веде у вітальню. — Колектив одразу перевіряв мене: “Чи знаєш рєзьби? В яку сторону болти одкручуються?” Прийшлося за місяць перечитати все.

До 1998-го роботи було багато. Депо обслуговувало 11 станцій. На базі стояли 87 паровозів. Усі робочі. Потім багато порізали. Людей стали сокращать. Хто на базар пішов, хто на станцію Шевченко, а хто запив.

На шафі стоїть дерев’яний паровоз завдовжки до півметра з чарками по баках.

— Як ішов на пенсію, мені подарили колеги, — додає Микола Антонович. — Ще тисячу гривень премії дали. Думав і Почесного залізничника дадуть, але — ні. Було обідно.

Микола Антонович проводить нас до залізничної станції. Квиток до Черкас коштує в касі 16 грн. У приміський потяг сідаємо разом із машиністом Антоном Максим’яком, 33 роки. Чоловік зростом 2 м, усміхається. Їде після роботи додому у Смілу до дружини та дітей.

— Був машиністом паровоза для ретротурів. Як їхали мостом через Дніпро біля Черкас, машини сигналять — аж риба з Дніпра вилітає. Після поїздки тиждень відмивався, сажа виходить кругом, — каже Антон. Працює в депо 12 років. Їздить ремонтувати потяги до Львова, Харкова, Одеси. — Додому приходиш — вєни надуті. Впав у дев’ять вечора й заснув. Діти повзають по мені, а я не чую. Робота важка. У місяць отримую 3600 гривень. Дають молоко та 20 гривень надбавки до зарплати за шкідливі умови праці.

За матеріалами Газета.ua