Сьогодні у Каневі відзначають річницю від дня народження Андрія Лівицького

Тематичний вечір та зустріч із краєзнавцями запланована у Каневі з нагоди річниці від дня народження Андрія Лівицького.

Про це онлайн-газеті Новини Черкас повідомили у відділі культури виконавчого комітету Канівської міської ради.

Так, з нагоди 138-ї річниці від дня народження видатного українського громадсько-політичного діяча, уродженця Ліплявого Андрія Лівицького та подій Української Революції 1917-1921 років у Каневі заплановано провести тематичний вечір, виставки літератури та зустрічі з краєзнавцями дослідниками його біографії.

Захід відбудеться  9-го квітня у Канівській міській бібліотеці ім. Т.Г. Шевченка. Початок о 12.00.

Довідково:

Лівицький Андрі́й Миколайович (9 квітня 1879, хутір Красний Кут поблизу с. Ліпляве, Золотоніський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 17 січня 1954, Карлсруе, Баден-Вюртемберг, ФРН) — український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (1926–1954).

Походив із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Ґалаґана в Києві. У 1896 pоці вступив до Київського університету. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі ув'язнювався у Лук'янівській тюрмі (1897, 1899) та висланий на Полтавщину «під гласний нагляд». Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (1903–1905), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905–1913), мировим суддею Золотоніського повіту (1913–1917).

Як один із засновників РУП протягом 1902–1903 років належав до ядра київського комітету партії. У 1903–1906 роках очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 pоку — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 pоку був головою «Лубенської республіки», а також очолював загін громадської самооборони, котрий складався із шести бойових дружин. На початку січня 1906 pоку був заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 pоку був заарештований удруге під час перебування в Лубнах і півтора року відбував ув'язнення. 1909 засуджений у Києві військовим окружним судом до тюремного ув'язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією.

У березні 1917 pоку призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом УЦР. Від серпня 1917 по травень 1918 року був гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП. Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.

Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 року, працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Входив до складу Українського національного союзу, опозиційного владі гетьмана Скоропадського. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

За доби Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Бориса Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті Ісаака Мазепи. У жовтні 1919 року, як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави.

11 лютого 1920 року був арештований в Кам'янці-Подільському разом з представниками уряду УНР Ісааком Мазепою, Іваном Огієнком, Осипом Безпалком відповідно до наказу польського головного комісара Волині й Подільського фронту А. Мінкевича. Офіційне вибачення за «прикрий випадок» арешту було надано польським МЗС 11 березня українській дипломатичній місії в Варшаві[1]. 22 квітня 1920 р. підписав союзний договір з Польщею. У уряді УНР на чолі з В. Прокоповичем з травня 1920 року залишився на посаді заступника голови Ради народних міністрів і міністра юстиції. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 року відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі.

Разом із Симоном Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920–1921 років в. о. голови уряду, в 1922–1926 роках — голова уряду УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції; став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. По загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.

Протягом 1926–1954 років очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. Під кінець Другої світової війни переїхав з Варшави до Німеччини. Під його керівництвом уряд в еміграції з травня 1945 року активізував діяльність і обновив свій склад. У 1948 році ініціював створення Української Національної Ради — з метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Центру УНР в екзилі — у співпраці з Ісааком Мазепою.

Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.