Сільський голова Байбузів: «А доводиться і сварку брати, і косу, і сокиру»

Кожен ранок в Петра Лисенка починається із занурення у Вільшанку та робочі справи. Його складно піймати за горнятком кави – забувши про домашню роботу, чоловік від світанку до смеркання вирішує нагальні проблеми своєї громади.

А їх накопичується чимало. Так самовіддано працювати звик з юнацьких літ – служба в армії, робота в сільському господарстві, де все крутилося-вертілося. Потім працював водієм. П’ять років був помічником нардепа на громадських засадах, а згодом і його обрали депутатом районної ради.

Пригадує, як визріла думка стати сільським головою:

– Я досить добре запам’ятав слова Василя Івановича Крота, який якось сказав, що «працювати треба не лише до виборів та в період виборів, а все життя». Мені захотілося змінити життєвий уклад тогочасних Байбуз, інфраструктуру села. Щоб там усе «крутилося», працювало, щоб видно було роботу сільського голови, місцевих депутатів. Аби люди знали, що коли прийдуть у сільську раду, то зможуть вирішити свої проблеми. Тоді й надумав, що маю стати сільським головою.

Родина підтримала рішення Петра Івановича, бо знали, що все одно не відступиться. Перед виборами не ходив по-під хатами, бо знав. що все життя працював для людей і мав авансом довіру від громади. на посаді голови став змінювати життя в селі на краще. Хтось підтримує ентузіазм чоловіка, а дехто апатично ставиться до змін.

– Перебороти повністю їх іще не вдалося. Але тут справа не лише в одному бажанні. Люди звикли скаржитися на життя. А треба вже давно зрозуміти і зізнатися собі в тому, що ми буваємо ледачі, інколи й сусідам заздримо, не завжди гостинні, і що нам слід багато працювати над собою. Треба змінюватися самим. Тоді ми будемо успішні, тоді ми будемо інші, і зможемо збудувати нове життя, нову країну, – переконаний сільський голова.

Петро Лисенко звик починати все із себе. Коли прийшов на посаду, а грошей, як завжди, у місцевому бюджеті катма, звернувся до знайомих: «Хлопці, давайте робити те, що можна, без великих грошей». Наприклад, суботник. Можна і траву покосити біля пам’ятників, у центрі села, біля закладів соцсфери, підмурувати фундаменти чи вбиральню, що скоро до землі схилиться, в решті решт відремонтувати. Вирішили траву косити.

– Охочих немає. Обіцяю й гроші заплатити за день роботи. Не хочуть. А штату, щоб давати цінні вказівки з ранку до вечора немає. Тому зсукую рукави і беруся до роботи, – розповідає сільський голова. – Чомусь більшість вважає, що сільський голова – це дядько в костюмі з краваткою. Ця «уніформа» не для мене. Специфіка сільської роботи – це постійний рух, а не сидіння з столом. Коли я підписав папірець чи поставив штамп, це, вважай, нічого за день не зробив. Моя форма – джинси і футболка. Бо так зручніше по пісках та бур’янах ходити і роботу робити. А доводиться і сварку брати, і косу, і сокиру. Та будь-що.

За непосидючим сільським головою «біжить» і колектив, підтягується потроху громада.

– Недавно повертався додому через Мошни. Бачу там біля зупинок встановлені саморобні контейнери для сміття зі звичайних пластикових каністр. Але доладно зроблені. Загорівся, як сірник, і собі такі в селі поробити. Пробігся по знайомих. відшукав підходящі каністри. Одні взялися підставки з металу варити, інші – каністри розмальовувати. Гуртом працювали. Встановили. Гарно вийшло. Трохи заспокоївся. А тепер ще більше наробимо, – запевняє сільський керманич. – Відколи точаться бойові дії на сході країни, наша громада не лишається осторонь волонтерської допомоги українським бійцям. Щойно мошнівські волонтери починають збирати гуманітарну допомогу, ми теж підхоплюємо ініціативу. Нещодавно передали продукти харчування, які збирали працівники дошкільної установи, прихожани місцевої церкви. Депутати сільської ради пройшлися по вулицях та зробили оголошення серед жителів села. Попри складний нині час люди відгукуються на загальне горе.

Нещодавно в селі стартував централізований збір сміття. Для людей – безкоштовно. Місцеве господарство виділяє машину. Сільський голова не натішиться – порядку більше і в селі, і за селом. Хоча ще не в усіх сільчан зникла звичка «ховатися», аби викинути побутові відходи десь у лісі чи на узбіччі дороги.

– Будівля сільської ради вже «відзначила» столітній ювілей, – розповідає сільський голова. – Ми там гуртом із працівниками зробили ремонт, облаштували свердловину, побутові приміщення. Приємно людей запросити.

На жаль, зізнається сільський голова, не все можна зробити власноруч. На масштабніші плани треба гроші:

– А надходження в бюджет незначні. Немає організацій чи підприємств, де створені робочі місця. За перше півріччя скарбниця громади поповнилася на 96 тисяч гривень. Це крапля в морі.

Нещодавно ТОВ «Райспоживспілка» відкрила в селі міні-маркет. А сесією сільської ради виділили земельну ділянку, де планують збудувати розважальний комплекс для молоді. А ще вирішили одну з нагальних проблем для сільчан – відсутність аптеки.

– Прийшли молоді люди, які запропонували відкрити у нас аптеку. У приміщенні місцевого господарства знайшли вільну площу. Вони там зробили косметичний ремонт. Люди задоволені, бо не треба за ліками їздити в Яснозір’я чи Мошни. Працюватимуть без вихідних. Ціни прийнятні. Діє система знижок, – ділиться сільський голова.

Через постійну зайнятість Петра Івановича страждає все його домашнє господарство. Каже, що нічого не встигає там робити.

– Найбільша цінність для мене – це довіра людей, але це забирає багато часу. Людина в мене на першому місці. Завжди говорю всім правду, хоч якою гіркою вона б не була. Основне – бути щирим і відвертим. А ще мені подобається те, що я роблю, – зізнається керівник.

У вихідний день – зазвичай, це неділя, – Петро Іванович разом із друзями, знайомими, сусідами чи й гостями з інших сіл та районів зустрічається на березі Вільшанки, аби зіграти у волейбол.

– Волейбольний м’яч та річка – це моя віддушина. Поєднавши це, забуваєш про вік, втому, проблеми. А ще, коли збираються друзі та знайомі, то кращого відпочинку й не треба, – каже Петро Лисенко.

До речі, він – «морж» із десятирічним стажем. Ходить на річку регулярно, незалежно від пори року та примх погоди.

– Вода не буває холодною чи теплою, вона лише мокра, – віджартовується Петро Іванович. – У мене «моржує» практично вся родина. Хто більше, хто менше. Потрібне лише бажання та віра в користь цієї процедури.

Газета «Сільські обрії»