Куди зникли пальчиківські церкви?

У кожному селі є якесь своє невеличке диво. У якомусь – церква, в іншому – руїни фортеці чи навіть сама фортеця, палац поміщика, що володів навколишніми землями, парк, ліс, водоспад. Пальчик своє диво втратив. Ним була церква в самісінькому центрі села. Зараз від неї залишились тільки скупі історичні та метричні записи, а ще спогади дуже небагатьох людей. З часом може і їх не залишитися. Тож спробуємо зберегти, що є.

Насамперед, можемо здивувати пальчиківців. У селі було дві церкви. По два боки кладовища. Принаймні, про це свідчить карта Федора Шуберта 1868 року. Перша (однокупольна на тому місці, що всі знають, біля колишньої школи), а інша – відповідно до картографічних позначок ─ як мінімум трикупольна (розміщена вліво від першої, за кладовищем). От про останню наразі у старожилів навіть згадок не збереглось. Ніби її й не було.

Тим часом, менша церква пережила очевидно кілька перебудов та добудов.

Лаврентій Похилевич у книзі 1864 року ("Сказания о населенных пунктах Киевской губернии") згадує її як невеличкий однокупольний дерев’яний храм святої великомучениці Варвари, побудований на місці старої церкви у 1855 році за рахунок казни. Він натякає також, що був у селян амбітний задум збудувати цегляну церкву, але через недбальство архітекторів, не отримав втілення. Дзвіниці церква 1855-го року не мала.

Деталі обвалу пальчиківської церкви дізнаємось із праці знаменитого вченого, земляка Сергія Єфремова "Про дні минулі". "Посередині села,─ пише він,─ як брати його в довжину, і перед самою цариною (околицею ─ НД), коли йти в ширину, на широкому вигоні в зеленому віночку з густих вишень стояла мала, з однією банею, церковка. Поруч була дзвіниця. Церква дуже простої, чотирикутної архітектури, була така мала, що тільки зелений дах її та баня з білою маківкою вершилися над густими вишнями, що буйно розрослись кругом за дощаним парканом […] Увесь вигін був рівний, як стіл, і тільки між церквою і цариною було ніби городище: велика яма, вал кругом і сила розкиданої кругом цегли. Походження цього "городища" не було "покрито мраком неизвестности". Літ сорок тому казна помагала будувати у Пальчику велику цегляну церкву. Вона була вже майже готова, але вночі перед самим посвяченням розкотився по селу страшненний гуркіт і вранці здивовані пальчиківці побачили замість пишної церкви – кучу цегли та каміння. Кажуть, що невдаха-архітектор, з яким вже не вперше була така історія, застрелився, а пальчиківці спромоглися потім тільки на малу дерев’яну церковцю".

Ця подія, за архівними даними, сталася 1847 року. Відшкодувати збитки мали ті, хто завинив у руйнуванні. Щоб знайти їх, весною 1848 року планували провести розслідування. "Але подальшого провадження у цій справі в архівах не виявлено", ─ зауважує Микола Жарких у книзі "Храми Поділля", опираючись на коментарі Володимира Плачинди до праці Єфремова.

Окрім того, Жарких зазначає, що храм у Пальчику було засновано 1795 року, а пізніше на місці старого, як писав Похилевич, збудовано новий (за різними даними) ─ у1855-му або 1861-му роках. Дослідник фіксує, що зник він у 1933-му. Однак це не зовсім так. Швидше за все – не зник, а перестав на якийсь час функціонувати.

Дерев’яну дзвіницю збудували 1876 року на кошти громади, до яких священик Олександр Єфремов (батько Сергія Єфремова) додав своїх сто рублів.

Цю ж церкву очевидно згадував Сергій Євремов у "Щоденниках".

"Був сьогодні вночі, коли "паски святять" у церкві, ─ писав він 2-го травня 1926-го року, ─ слухав давніх співів ─ і перед очима у мене стояла Пальчиківська убога церковця, лунав батьків голос із вівтаря і кругом були півзабуті любі обличчя тоді знайомих людей (певно, нікого вже з них нема живого) і сам я малий хлопчина, гордий тим, що "вистояв таки в церкві", хоча очі під кінець служби злипалися від солодкої дрімоти. Як давно це було!.."

Однак "убога сільська церковця" має мало спільного з тим храмом, руїни якого згадують наші сучасники. Та й світлина, що висить у сільському краєзнавчому музеї свідчить про інше. Перед нами красується величезний 5-ти купольний храм з високим фундаментом і сходами, великим притвором і дзвіницею. Щоправда, під нею підпис ─ "Церква в с. Пальчик 1910 року. Знімок зроблено у день її відкриття 5 травня 1910 року".

Отже, очевидно, на 1910 рік "убогу церковцю" було кардинально перебудовано.

У дослідженні Аліни Латанської (під керівництвом Тамари Султані), колишньої учениці Пальчиківської школи, викладеному в інтернет-мережу, йдеться, що на місці церкви 1910 року пізніше було збудовано церкву Пресвятої Богородиці, яку зруйнували 1979 року. Однак, найімовірніше, це і була церква Різдва Пресвятої Богородиці. А церква святої Варвари була невеличкою, однокупольною, якою її описували Лаврентій Похилевич та Сергій Єфремов.

За метричними справами, що є в інтернеті, можна зробити висновок, що десь із 1796 по 1903 (а очевидно й – 1910) у Пальчику була Варваринська церква. А вже нова (1910), мабуть, була Різдва Богородиці.

─ Думаю, що саме нова церква в Пальчику звалася Різдва Богородиці, бо саме 21 вересня у селі відзначають храмове свято, на Другу Пречисту, ─ стверджує колишня мешканка Луківки, пенсіонерка Надія Тараненко.

─ Досить правдивим виглядає твердження, що пальчиківську церкву зруйнували 1979 року, ─ каже Василь Яковенко, катеринопільський краєзнавець. ─ За моїми даними, це й було десь у кінці 70-х на початку 80-х. А от що в Пальчику будували ще якусь церкву після 1910-го, дуже сумніваюсь. Совіти на таке не здатні були.

І справді. Якщо в 1910 збудували в селі 5-ти купольний храм, то навряд чи найближчим часом була потреба ще в одному. А з приходом радянської влади вже було не до будівництва нових церков. Отже, ймовірно, у 1933 храм тимчасово закрили, а в 1979 – остаточно розібрали.

─ У нас в Пальчику була величезна красива церква з височезним підмурівком і сходами. Мама казала, що коли в ній дзвонили, то було чутно по всіх навколишніх селах, такий гучний був дзвін. У 42-му році мене в тій церкві хрестили. (Отже, після 33-го вона ще функціонувала – НД.) А згодом німці там коней тримали. У 48-му, після війни, вона вже була недіючою, бо ми ходили паски святити в Луківку. Там теж церкви вже не було, священик відправляв службу у якійсь хаті. Десь у 50-х з Пальчиківської церкви зробили клуб. З одного входу, де відправа була – сцену поставили, там кіно крутили, танці влаштовували, концерти, а з іншого, де був вівтар, – зробили спортзал. У нас там уроки фізкультури проводили. Я ходила з братом на відкриття цього клубу, концерт дивилися. Ще під час виступів гроза почалася. Бахкало так, що я в житті такого не бачила, дощ лив, мов із відра. Мені тоді років 13 було. Як вертались додому, то вода по коліна стояла. Я ще тоді казала, що це не до добра, не треба було церкву зачіпати, ─ розповідає 75-річна Валентина Жуківська.

Зауважимо, що більшість сільських церков мало менше куполів. Уже те, що остання пальчиківська церква була 5-купольною, свідчить, що грошей на її будівництво не шкодували. Про сенс і значення куполів читаємо у статті Івана Киризюка "Храм як будівля": "Наші Церкви увінчуються одним або декількома куполами. А він, у свою чергу, символізує небо, яке в Ісусі Христі з'єдналося із землею. Якщо їх три, що є особливістю українського стилю у будівництві церков, то це вказує на найбільше таїнство віри ─ таїнство Бога в Тройці. Інколи Церква має 5 куполів ─ один центральний і чотири з боків ─ це символ Христа і 4 євангелистів. У семи куполах Церква пригадує 7 святих Тайн, які встановив Ісус Христос. Дев'ять куполів символізують 9 плодів Св. Духа, і тринадцять ─ Христа і 12 апостолів. Кожна баня завершена святим хрестом, який вказує на перемогу над дияволом".

Ще одна пам’ятна світлина, що збереглась у музеї, ─ знімання хреста і встановлення на куполі зірки. На жаль, прізвища трьох "сміливців" не збереглися (та й фото не високої якості). Цікаво було б дізнатися про їхню долю.

Всі, хто ходив до Пальчиківської школи, бачили цю занедбану (а колись величну) церковну споруду.

─ Я ще пам’ятаю її "живою", ─ каже 50-річний пальчиківський сільський голова Микола Бобров. ─ Це була величезна будівля з чотирма входами. Звичайно, на час мого навчання в школі ─ сімдесяті роки ─ як церква уже недіюча. Там був клуб. Центральний вхід виходив до обеліска Слави. Десь у вісімдесятих її розібрали. Котрі кращі балки пішли на будівництво колгоспних гаражів.

─ Ми часто виступали в цій церкві, проводили там вечори, концерти ─ розповідає Галина Брунь. ─ Але випуск у 1978 році вже святкували у новозбудованому Будинку культури.

Пальчиківський поет Яків Івашкевич, 1926 року народження, згадував:

─ Мене хрестили в тій церкві. Туди ж мама водила на причастя. Пам’ятаю, священик дуже смачні проскурки давав. Потім там склад, клуб був. Аж якось приїхала комісія з Києва, оглянули її й наказали терміново відновлювати, оскільки вона становила культурно-історичну цінність. На жаль, цього не сталося. Святиню невдовзі розібрали. Щось пішло на будівництво, щось на розпал. А така красуня була!

Окремі селяни стверджували, що храм було споруджено без єдиного цвяха, але інші цю інформацію заперечують. Ходили про нього й легенди.

─ Люди розповідали, що ті, хто особливо відзначився при руйнуванні церкви, скоро померли насильницькою смертю – когось грім убив, когось бандити, а чи є між цими подіями зв’язок, один Бог знає, ─ каже 70-річна Галина Коріненко.

Наразі від пальчиківського дива і сліду не залишилось. На місці п’ятикупольного храму стоїть хрест, встановлений уже нашими сучасниками, із написом: "На цьому місці на початку ХХ століття була збудована православна церква. В часи більшого режиму її було зруйновано". Пальчиківці кажуть, що в сиру погоду на ґрунті проглядають обриси фундаменту. От і все.

Ще від пальчиківських старожилів можна почути перекази, буцімто тут, біля церкви, були поховані батьки Сергія Єфремова. З’ясувалося, що це тільки домисли.

─ Там можуть бути поховані його родичі, може брати або сестри, але в жодному разі не батьки, ─ каже відомий земляк-літератор Михайло Наєнко, ─ оскільки батько-священик ще у 1896 році був переведений до Вознесенської церкви села Ситкивці Липовецького повіту теперішньої Вінницької області. У Пальчику він прослужив 36 років, починаючи з 1860.

На сьогодні у Пальчику нема жодної церкви. На свята люди їздять у сусідні, інколи досить далекі села ─ Лоташеве, П’яту Роту, Гуляйполе, Катеринопіль, Скаливатку. Був задум відновити богослужіння у колишній шкільній їдальні, але так і не втілився.

Тетяна Івашкевич

Вісті Черкащини