Маньківка – буцький ґрунт

Територія в околиці сучасної Маньківки та правобережжя річки Гірський Тікич колись називалася «Буцький ґрунт». Належала магнату Юрію Струсу. Як спадщина, у 1609 році досталася його дружині Малгожаті та доньці Гелені. Невдовзі тут з’явилося поселення. В історичних джерелах Маньківка вперше згадується на початку серпня 1622 року.

Уже у 1629 році Маньківка була чималим поселенням і нараховувала 649 дворів. На той час нею володіла вже каменецька старостина Ельжбета Калиновська. У 1638 році її син чернігівський воєвода Мартин Калиновський віддав Маньківську, Уманську, Буцьку та інші буди в оренду за 119 тисяч злотих з правом широкого виробництва поташу. В Маньківці проживало близько 3 тисяч чоловік. Із 1648 року Маньківка – сотенне містечко Уманського полку. Сотню складали 251 селян і козаків, командував Г. Бовдир.

У 1654 році дорогою до гетьмана Богдана Хмельцницького через Маньківку проїжджав патріарх Антіохійський Макарій у супроводі свого сина, який залишив спогади про подорож по цих місцях. У них він писав, що в Маньківці багато гарних будівель і крамниць, три цитаделі, чотири церкви, три ставки, палац Калиновського, а за містом – Троїцький монастир. На мандрівників сильне враження своїм багатством і красою справив Маньківський замок, обнесений ровами, валами, стінами, укріпленими баштами та гарматами. Стіни палацу були оздоблені полірованим дубом.

Богдан Хмельницький у своїх листах, датованих 16 травня 1654 року та 22 березня 1655 року, до російського царя Олексія Михайловича згадував про Маньківку. Місцеві жителі брали участь у повстанні 1664-1665 роках, що охопило всю Правобережну Україну. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Маньківка відійшла до Речі Посполитої. У 1672 році Маньківку зруйнували турецько-татарські війська. Тікаючи від неволі, більшість жителів містечка переселилася на Лівобережну Україну та Слобожанщину.

У 1726 році Маньківка стала власністю польського магната С.-Вл. Потоцького. Станом на 1775 рік на маньківській парафії було наявних 1105 дворів та хат.

Згідно з інвентарем 1768 року у Маньківці налічувалося 191 господарство, а 1783-го вже 284. Внаслідок другого поділу Польщі у 1793 році Правобережна Україна, в тому числі Маньківка, відійшла до складу Російської імперії. На той час тут проживали близько 2600 осіб. У 1830 в Маньківці проживало 2600 православних і 14 католиків.

У 1832 році, за участь О. Потоцького в польському повстанні, царський уряд конфіскував його маєтки. Селяни стали державними. У книзі Лаврентія Похилевича «Розповіді про населені місця Київської губернії» читаємо: «Маньківка – головне село в другому окрузі військових поселень Київської губернії (всього в губернії було три поселянські округи). Розсташоване при струмку тієї ж назви, що впадає в Тікич за містечком Іванькою. Маньківка дуже добре облаштована – вулиці прямі, всі будинки зведені по плану. Казенні будівлі з каменю. Жителів обох статей – православних 2550, іновірців до 40. За дві версти на північний схід від Маньківки помітне урочище, де нещодавно було невелике село Маньківочка або Монастирок. Село знищене у 1845 році з переведенням жителів в інші військові поселення. Там існував невеликий монастир з дерев’яними келіями і церквою. Спочатку він був православним й існував уже у XVII століття. В ньому деякий час перебував в числі монахів Гедеон – в миру Юрій Хмельницький, син Богдана. Згодом цей монастир, що залежав від уманського, був перетворений на уніатський, і скасований у 1832 році. Але монастирська церква стала православною приходською для жителів села Монастирок ще у 1895 році. Саме село Монастирок спершу належало базилянам. Церква в Маньківці кам’яна, в ім’я Преображення Господнього, побудована за рахунок казни у 1854 році на місці старої дерев’яної. Згідно штату при ній служать священик, причетники та диякон. Землі церква має 36 десятин. Жалування притчу призначене 308 руб. При чому на притч покладені обов’язки давати уроки у приходській школі».

Енциклопедія Брокгауза і Ефрона подає дуже скупі відомості: «Маньківка – село Київської губернії Уманського повіту. Жителів 3851, дворів 478, є школа».

Володимир Чос

Газета «Нова Доба»