На Городищині теж колись виробляли вино – краєзнавець

Вивчаючи вітчизняне законодавство, з цікавістю дізнався, що існує спеціальний Закон України «Про виноград та виноградне вино». Юридичною мовою, «Вино – це алкогольний напій, вироблений з винограду, міцність якого набувається внаслідок спиртового бродіння роздушених ягід або свіжовіджатого соку, а в разі виготовлення вин кріплених – підвищується шляхом додавання спирту етилового, або дистиляту виноградного спиртового. Міцність вин може становити від 9 до 20 відсотків об’ємних. Органолептичні якості вина повинні відповідати природному складу винограду або відтворювати особливості, набуті внаслідок купажування чи спеціальної технологічної обробки виноматеріалів», - пише краєзнавець Володимир Чос.

Вважається, що столицями виноробства є південь Франції та Італія. Проте Грузія та Молдова теж мають знамениті виноробні традиції. Прекрасні вина завжди виготовляв український Крим, Одещина та Закарпаття. Та й навіть у кліматичний умовах Городищенського району здавна вдавалося виготовляти непогані вина. Наприклад у радянські часи практично у кожному колгоспі була своя виноробка. Так що вино виготовлялося у значних загальних обсягах. Щоправда не виноградне, а плодоягідне. Кожне господарство мало свої сади. Урожайність садків була шонайменше 120 ц/га. А яблука-падалиця йшли на вино. Напевно, йому було далеко до знаменитого бургундського. Але точно було на 100 відсотків натуральним – без хімічних барвників і консервантів.

У 1950 році у Городищі три господарства об’єдналися у колгосп ім. Т.Г. Шевченка. Вийшли у передовики – за високі врожаї зернових та успіхи у тваринництві двома орденами Леніна був нагороджений голова колгоспу Іван Нечипорович Панасенко. От при ньому у колгоспі і створили виноробку – щоб яблука не пропадали. Існувала виноробка і в наступні десятиліття, коли колгосп очолювали Володимир Іванович Панасенко, Олександр Васильович Цимбал, Павло Іванович Хамаза. Технологія виробництва вина була нескладна. Яблука подрібнювали, закладали у мішковину, відтискали пресом, який приводився в дію електродвигуном. Сік розливали у 200-літрові дерев’яні діжки, додавали цукор (250 г на літр) та винні дріжджі. Закривали щільною кришкою з водяним затвором. І діжок таких було не менше сотні! Близько двох місяців тривало бродіння. Потім сусло фільтрували, переливали в інші діжки і ставили у підвал, де проходило тихе бродіння і вино дозрівало близько двох років. Завідував виноробкою Віктор Миколайович Волошин – дуже працьовитий чоловік. Діяла автоматична лінія розливу. Вино фасували по пляшках, закупорювали, клеїли етикетки. Вино називалося просто – «Плодоягідне». Це було одне з найбільш масових, невибагливих вин. Міцність була 14 градусів. Вино відповідало ГОСТу 17292-71. Його ціна була «90 коп без вартості посуду» – так вказувалося на етикетці. Ціна порожньої півлітрової пляшки – 12 коп. Щоб мати з виноробки більші прибутки, колгосп вагонами відправляв вино на далеку північ Росії, де ціна доходила до 1 руб 80 коп. Виготовляли в колгоспі ім. Т.Г. Шевченка і вино зі смородини. Але у невеликих обсягах – для начальства та дуже дорогих гостей. Навесні порожні діжки викочували надвір, мили, сірчаним димом проводили дезінфекцію.

Підкосила виноробну галузь вигадана в Кремлі антиалкогольна кампанія 1985-1987 років та загальна економічна криза.

– Коли у 1990 році мене обрали головою колгоспу ім. Т.Г. Шевченка, виноробка вже не працювала, – розповів Анатолій Дмитрович Гладкий. – У підвалах ще залишалася якась кількість вина, то його розливали у пляшки і продавали у Білорусь, невеликі містечка Київщини, реалізували у місцевому ларку… В приміщенні виноробки приватні підприємці виготовляли поліетиленову плівку. Потім ми створили колгоспний ковбасний цех. Колгоспна система доживала останні дні, настало таке безгрошів’я, що доводилося видавати людям зарплату ковбасою. Тепер у приміщенні колишньої виноробки працює пилорама. Цікаво, що нещодавно працівники натрапили на старі етикетки вина «Плодоягідне», на яких зазначено: «Городищенський винзавод». Загалом хочу сказати, що виноробки були у більшості колгоспів. Господарства шукали усі можливості, щоб працювало виробництво, щоб покращувати матеріальну базу, щоб забезпечити робочі місця. Боляче, що тепер це в минулому.

Про спустошеність сіл у мене написалися рядки:

А ще душа болить, як глянеш

На ті занедбані сади –

Старе гілля і листя в’яле,

А на землі гниють плоди.

Ніхто плодів тих не збирає,

Бо їх нема куди дівать.

Добро даремно пропадає,

А люди мусять бідувать.

В селі убогість скрізь панує.

І це реальність, а не сни.

Кого спитать і хто почує,

З чиєї сталось це вини…

Стосовно виноробок, то фахові рекомендації щодо дотримання технології надавала Мліївська садстанція, забезпечувала культурою винних дріжджів.

– Своя прекрасна виноробка була і в Мліївському садінституті, – розповів колишній заввідділом захисту рослин Василь Олександрович Бабенко. – Існувала винотека на 2500 пляшок – колекція вин усіх попередніх років. Найстарішими були пляшки 1920-х років, залиті сургучем. Куди вони поділися і хто їх випив – невідомо. Виготовляли вина з яблук та різних ягід: порічок, смородини, аґрусу, малини, суниці, вишні, чорноплідної горобини… Виготовляли горіхову настойку, яку дуже любили наші космонавти, тож директор садінституту Микола Михайлович Артеменко завжди передавав їм гостинці у Зоряне містечко. Довгі роки завідував виноробкою Василь Павлович Кравченко. Він був інвалідом війни – без лівої руки. Але так вправно упаковував вина, що й здорова людина позаздрить. Шість пляшок вина загортав у цупкий папір, перев’язував шпагатом. Це називалося «букетом вин». Придбати такий можна було тільки по знайомству, це було дуже престижно. Почав Василь Павлович працювати у 1947 році – і аж до 1989-го, коли вийшов на пенсію. Він добре знався у виноробній справі, викладав виноробство у садовій школі, мав великий практичний досвід, уміло підбирав купажі. Садінститут продавав свої вина на далекий Урал, постачав до Києва у готель центрального комітету компартії України.

– Із 1989-го по 2003 рік я працював на виноробці садінституту, моя посада називалася завідуючий цехом технологічної переробки, – розповідає Олег Павлович Скрипка. – Виноробка почала діяти ще за Володимира Симиренка, активно розвивалася за директора садстанції Михайла Панасюка, набула розквіту за Миколи Артеменка. Ми виготовляли півтора десятки плодоягідних та десертних вин. В усьому світі готують переважно сухі вина, але у нашій країні були популярні десертні, тож ми робили солодкі і напівсолодкі. Садстанція вирощувала десятки чудових сортів яблук і ягід, тож була можливість робити хороший купаж і вино виходило дуже смачне. Якось нам привезли 30 тонн винограду, яке ми теж переробили на вино. Мали хорошу лабораторію, тож контролювали якість. Колектив був невеликий – 13 осіб, але всі ентузіасти виноробства. У сезон набирали додаткових працівників. Якось потрібно було переробити 120 тонн суниці, то працювали у три зміни. Виноробка знаходилося у великому напівпідвальному приміщені, куди сторонніх не пускали. Дубові діжки були на 500-600 літрів. Щороку ми виготовляли 180-200 тонн вина. Мінусом було, що вино розливали у простенькі півлітрові пляшки. А ось етикетки я замовляв у друкарнях Черкас та Києва – вони були красиві і яскраві. Ящиками з вином завантажували вагони і в усі краї відправляли залізницею на реалізацію. Якось приїздили французи, то поставили високу оцінку нашій продукції.

У Валяві в колгоспі «Перемога» був свій консервний завод. Також у них була не просто виноробка, а справжній винзавод. Займалася ним висококласний фахівець переробної галузі Ніна Іванівна Дзюбленко. Вона навіть проходила стажування в Німеччині. Обсяги виробництва були дуже великі, а ринок збуту широкий.

– Заввиробництвом я працювала з 1966 року – віддала справі 38 років, – розповідає Ніна Іванівна Дзюбленко. – В середньому на заводі працювали 50 осіб. За сезон ми збирали 450 тонн яблук – із нього виготовляли тисячу тонн вина. Це було натуральне вино міцністю 12 градусів. Бродіння тривало 4-5 місяців, а в лютому вже починали розливати по пляшках. Була автоматизована лінія розливу. Потрібно було звільнити обладнання до наступного урожаю. У нас стояли 112 ємностей, виготовлених на Смілянському машбуді, кожна на 5-10 тонн. Вони були металеві, зсередини покриті емаллю. Щомісяця ми відправляли споживачам по 5 вагонів вина – у кожному 25 тис пляшок. Ми приносили господарству мільйонні прибутки!

На жаль, нині місцеве промислове виноробство – лише спогад далеких часів. Хоча клімат став більш спекотним, так що тепер у Городищі добре достигає навіть виноград кримських сортів. Люди готують домашнє вино (у багатьох в бутлях булькає), але виключно для сімейного вжитку. Парламент прийняв закони щодо правового статусу малого виноробства та спрощення ліцензування, але особливого поштовху для розвитку галузі це не дало. У магазинах повно імпортного та вітчизняного вина – як дорогого, так і за помірними цінами. Але знаючі люди кажуть, що за смаком і якістю йому далеко до колишнього городищенського, мліївського, вільшанського, валявського, в’язівського, хлистунівського, старосільського, орловецького…

Нині в усіх дворах ростуть виноград, яблуні та ягідні культури, з яких умілі господарі виготовляють прекрасні вина. Кожна сім’я має свої оригінальні рецепти. Тому ніколи не сплутаєш яке вино «від Петровича», а яке «від Миколайовича». Так що у нас кожен сам собі сомельє. До речі, яблучне вино називається кальвадос. Популярними у нас є плодово-ягідні вина. Один городищанин похвалився, що в його погребі зберігається бутиль з вином, якому вже більше двадцяти років! За цей час колись темне вино стало абсолютно прозорим.

Нова доба