Як черкащани на Памірі шукали снігову людину

Влітку 1991 року ми вирушили на Памір.

У складі української експедиції «Гісар-91» я опинився цілком випадково. Так вже трапилося, що черкащани Валерій Чепурко, один з керівників експедиції, запропонував провести кілька тижнів в далеких горах, подихати свіжим повітрям та, заразом, зробити посильний внесок у науку. Спонсором експедиції виступила черкаська фірма «Екос» (директор – Валерій Макєєв).

В горах біля багаття (автор публікації – ліворуч), фото з особистого архіву автора

Протягом багатьох років група українських ентузіастів на чолі з видатним альпіністом колишнього Радянського Союзу Ігорем Францовичем Тацлом щороку вирушала на Памір, де проводила пошуки «снігової людини».

Керівник української експедиції Ігор Тацл, фото ufodos.org.ua

Скажу відверто, що в «літаючі тарілки», Лох-Несське чудовисько та подібні дивовижні речі я не вірив, але від можливості насолодитися екзотичними гірськими краєвидами відмовитися не зміг.

Фото з особистого архіву автора

Сказано – зроблено: нетривалі збори, 6 годин польоту рейсом Київ – Душанбе, день – на адаптацію до місцевих умов, і вже наступного ранку – вперед у гори. Орендована вантажівка, куди ми швиденько закидали потрібні припаси та спорядження, вирушила за маршрутом Душанбе – Шахрінау – Каратаг – Лебіджоу.

Фото з особистого архіву автора

Зупинилися ми на схилі гори у тінистому гаю.

Фото yandex.ua/collections/card/5b2e8e5860746d43997e3089/

Поруч протікав струмок, шелестіли листям дерева аличі, та вовтузилися під камінням дрібні памірські скорпіони.

Фото з особистого архіву автора

А ввечері ми пили чай та ляси точили.

А коли вже почали розходитися по наметам, Ігор Тацл, хитро посміхаючись, попередив новачків: «Якщо раптом щось трапиться дивного, незвичайного, то ви не лякайтеся». Усі дружно пореготали, але всерйоз попередження Тацла не сприйняв ніхто. А дарма…

Прокинувся я глибокої ночі від неприємного відчуття, що поряд з наметом щось знаходиться. Не звір, але й не людина. Крім стійкого відчуття присутності чужого, я раптом з жахом помітив незбагнені зміни в навколишньому середовищі. Ті ж комарі, то цілий вечір дзижчали, а тут хоча б один озвався. Принишкли всі.

Та і вся природа начебто завмерла: нічого не чути. А навколо – суцільна темрява, адже ночі в горах – темніше не буває. Назовні визирнути жах як не хочеться. І волосся дибки підіймається.

Правда, за кілька хвилин помічаю, що дивні почуття зникли, певне, незрозуміле «щось» пішло геть. А вранці виявилося, що таємнича істота ще деякий час блукала табором і встигла перелякати всіх, у кого чуйний сон.

Новачки (і я серед них) рішуче попрямували за поясненнями до Ігоря Тацла. Відповідь жвавого дідуся нас налякала ще більше.

Виявляється, вночі до нас у гості приходив сам «Гоша» – так називали «снігову людину», або по-науковому – реліктового гоміноїда – бувалі учасники експедиції.

На думку дослідників, «Гоша» був нащадком гігантопітеків – велетенських людиноподібних істот, які за всіма науковими теоріями повинні були давно вимерти разом з мамонтами, але мали нахабство вціліти у віддалених районах Паміру.

Фото з сайту "Криптозоологія"

Встановлено, що гоміноїди живуть окремими родинами, харчуються корінням рослин та вперто уникають зустрічей з людьми. Що і не дивно, адже від людей вони бачили переважно тільки зло. Наприклад, у середні віки таджикські беї розважалися диким полюванням на цих сумирних, в принципі, істот.

У недалекому минулому однією з ворожих по відношенню до «снігових людей» акцій стала експедиція, що її організувала газета «Комсомольська правда» на початку 1980-х років. Тоді на Памір відправили добре оснащену групу мисливців. Газетні боси навіть випросили у місцевої влади вертоліт. І все б нічого, але завершилася експедиція трагічно: «Гоша» жорстоко покарав незваних гостей. Однієї ночі на намет, де мирно дрімали ці «мисливці за головами», скотилася кам’яна брила. Не вцілів ніхто. Ще й досі на цьому місці збереглася табличка зі скромним написом «Пам’яті загиблих альпіністів».

Кам’яні брили, фото з особистого архіву автора

Помилка росіян полягала в тому, що вони сприймали полювання на велетенського «Гошу» таким собі безневинним сафарі. Даремно вони не дослухалися до розповідей місцевих про таємничу істоту.

Так от, самі таджики називають «Гошу» не інакше як «господар гір», котрого і зграї гірських вовків, і навіть люті ведмеді-хирзи обходять десятою дорогою. Незбагненний жах, що його навіює «Гоша», є найкращим захистом від будь-яких хижаків.

А ось приклади іншого ґатунку.

Якось із табірної «комори» української експедиції «Гісар-91» хтось поцупив банку згущеного молока. Зниклу річ, правда, добре почавлену міцними щелепами, знайшли неподалік.

За характерними відбитками запідозрили «Гошу» (у людей було просто залізне алібі – замалі зуби, щоб залишити такі сліди на банці).

Так воно, зрештою, і виявилося. Солодкі смаколики сподобалися таємничому створінню, і він зачастив у гості. А оскільки учасники експедиції жодної ворожості не виявляли, то «Гоша» не особливо і ховався. Одного разу він навіть припхався серед білого дня. Правда, у таборі тоді перебувала тільки чергова зміна (2 особи).

Рідкісне фото реліктового гоміноїда з публікації "Загадка бигфута. Учёные уверены: видео со снежным человеком - не подделка", www.aif.ru

За враженнями одного з очевидців, «Гоша» виявився волохатою істотою вище 2 метрів зростом. Мав сірі з маленькими зіницями очі. Той «візит ввічливості» тривав трохи більше хвилини. Потім «Гоша» м’яко розвернувся та бадьорим кроком, правда, трохи зігнувшись, як ходять борці, попрямував у гори…

Але це не всі таємниці, що й досі приховують у собі Памірські гори.

Далі буде…

Вадим Мишаков, спеціально для сайту «Новини Черкас»