«80% луганчан підтримують ЛНР», - «айдарівець» із Золотоноші

Золотонісці в дорогу на передову споряджали розвідника з батальйону «Айдар», місцевого жителя Андрія Нора, котрому випала нагода на декілька днів потрапити додому.

Андрій потрапив додому вперше за три місяці, зовсім випадково: випало кількаденне відрядження до Черкас. Діти та дружина, яка з розумінням поставилася до добровільного вибору чоловіка бути там, на фронті, дуже зраділи його раптовому приїзду. Він не гнався за заробітком, просто не давала спокою думка, що гинуть молоді хлопці. Тривожні новини з екрана телевізора підштовхнули піти до військомату, пише Золотоноша.

Будучи у мирні часи будівельником, звикнувши створювати щось нове, Нор, за іронією долі, стоячи на варті нашого спокою і миру, з болем у серці змушений спостерігати за тим, як частина країни перетворюється на руїну. Тих, хто ухиляється від мобілізації «айдарівець» не засуджує. Вважає, що кожен має право на вибір.

У місті Щастя, де дислокується «Айдар» та перебуває герой публікації транслюється тільки російське телебачення, формуючи світогляд місцевих жителів на свій лад. Українські військові для них – «карателі», «хунта», «нелюди», «фашисти» тощо. Більш-менш адекватно оцінюють ситуацію лише ті, в кого є супутникові тарілки.

Менша частина мирного населення Луганщини все-таки підтримує українців: дозволяє набрати води у дворі, пече пиріжки, готує гарячі обіди.

- Так приємно посмакувати домашніми стравами у далекому краю! – ділиться враженнями Андрій. – Буває, підходять старенькі і просять копійчину на хліб, бо давно не отримували пенсію. Тому, коли маємо можливість, обов’язково ділимося з ними продуктами. Є й такі, що з презирством заявляють: «Не потрібна мені твоя гуманітарка!».

«Айдарівець» на питання про терміни закінчення війни жодної відповідає не дає, проте непохитний в одному – разом з бойовими побратимами він готовий утримувати оборону до останніх можливостей та подихів.

Тим, хто на передовій, за словами Андрія, категорично не можна боятися чи помилятися, адже ціна помилки – життя.

- Страшно бачити смерть. До цього не можна звикнути. У перший день троє побратимів підірвалися на фугасній міні, – пригадує Нор. – Один з них помер від великої втрати крові, бо були перебиті обидві артерії на ногах…

Додому чоловік телефонує часто, як тільки видається нагода. Цікаво, чим там, у тилу, живе рідне місто, які зміни відбулися, який настрій у земляків, як зустрічали Новий рік. Там, на передовій, свят і вихідних не існує. У новорічну ніч Андрій стояв на посту, охороняв міст та позиції. Ворожі розвідники та коригувальники підходять дуже близько, тому весь час варто бути напоготові.

У вільний від чергувань та завдань час «айдарівці» займаються укріпленням своїх позицій, зрізують дерева для облаштування окопів та бліндажів, тягнуть їх на плечах з лісу, адже техніка туди не доїжджає. Тому й доречною стала бензопила, привезена напередодні Нового року активістами золотоніського Комітету сприяння обороні.

Цього разу Андрій передав волонтерам список необхідних продуктів, запасних частин і речей. А у приміщенні Комітету відправлення на Схід очікували послання школярів-гімназистів, які принесла туди Світлана Драч. Ці листи на передову повіз з собою 61-річний житель Вільхів Віктор Олефір, котрий поїхав добровольцем туди, де воює його молодший син.