Книга черкащанина про полон зацікавила білорусів та португальців

Черкащанин Валерій Макеєв написав книгу про своє перебування в полоні. Книга ще у друці, офіційна її презентація відбудеться через місяць-півтора. Тим часом, деякі її розділи вже вільно пішли гуляти по світу.

Книгою Валерія Макеєва зацікавилися і вже віддрукували в кількох номерах уривки з неї ізраїльські друковані видання, не відстали від них білоруси, книга виявилася цікава і нашим закордонним діаспорах, її хочуть почитати в Португалії, пише Акцент.

Коли прийшла звістка, що Валерій Макєєв звільнений з полону, вже тоді на всі сто відсотків була впевнена — скоро ми неодмінно побачимо і прочитаємо його розповіді про пережите там, за межею нашої реальності, в пеклі війни. Тому що, як творча людина, яким і є Валерій, не зможе цього не зробити. Впевненість виходила ще з того, що раніше він вже мав успішний літературний досвід. Правда, писав тоді зовсім про інше — про мирне, світле і філософському. Зараз же — чесні, відверті, дивом збереглися тексти з “захалявного записничка”, написані в полоні у підвалах Луганщини. Книга Валерія Макеєва “Сто днів у полоні” — оголений нерв, одкровення з усіма пережитими почуттями та емоціями, це провокація, яка змушує мислити і виходити за рамки маніпуляцій ЗМІ, у пошуку відповідей на непрості питання.

- Як Ви самі б визначили жанр Вашої книги?

- Якщо моя книга і позиціонується редакторами, як жанр документальної публіцистики, то це так лише частково. Адже багато даних в ній (позивні та інше) я намагався не документувати, щоб не нашкодити комусь, адже війна ще не закінчена. Життя в зоні АТО триває. Швидше за все, я б написане позначив як есе про те, як там, де я був довгих 100 днів, виживають люди. Я не витримував якоїсь сюжетності і чіткої жанровості. У цьому немає необхідності. Моя книга більше схожа на картини Пікассо …

- Валерію, як Вам вдавалося в тих страшних умовах ще щось записувати?

- Я підтримував свого друга, харківського журналіста Ромку Черемського, з яким нас разом затримали, і для якого полонення психологічно давалося дуже важко. У мене була велика внутрішня потреба йому допомогти, знайти хоч щось позитивне в нашому становищі, як це не дивно звучить. Я його налаштовував так: “Ось повернемося додому, і ти все опишеш, що бачив, адже ти ж професійний журналіст”. В результаті і сам почав писати. Це виглядало спочатку як простий щоденник — події кожного дня, проведеного в полоні. Я добре пам’ятаю сороковий день полону, коли мені завдяки абсолютно унікальному збігу обставин вдалося подзвонити додому рідним і кілька хвилин чути їхні голоси. В камеру потрапив ополченець — колишній афганець, за якісь свої провини. Такі покарання “для своїх” там досить часто практикувалися і винних кидали в наш підвал. Їх телефонами ми ніколи не користувалися, бо це могло бути підставною вивертом, щоб у чомусь нас викрити і розстріляти.

У того афганця, практично мого однолітка, залишився після погано проведеного обшуку мобільний. Ми обмінялися поглядами і після мого коротко, тихо пророненого, але твердого прохання: “Дай подзвонити!”, він не відмовив. Як тільки я поговорив, звичайно, відразу ж стер всі дані — помилка могла дорого коштувати всім.

- А чисто технічно, звідки в полоні взялася папір і ручка?

- Знаходилися спочатку якісь клаптики паперу, які ховав у взуття, щоб не знайшли, і стрижень від ручки. Здатність викладати думки на папері не тільки в прозі, але й у віршах стала щоденною потребою і багато в чому допомагала не втрачати силу духу. З мене вірші тоді лилися буквально потоком! Напевно, половина Ровеньок знала, що в камері сидить полонений українець Валера, який пише вірші. Якось сталася дивна історія: в камеру завели одного з місцевих. Так от він відразу ж ошелешив: “Я — оракул, хочете скажу, хто з вас пише вірші?!”, і вказав на мене. У нашій камері в підвалі Ровеньок побувало на той момент досить багато місцевих, про яких я писав вірші. Причому, об’ємні. Вони були мало схожі на просте пафосне римоплетство, я намагався написати про людину, що в ньому побачив і що зумів відчути. На 90% це були шахтарі, вони-то мене і постачали папером і ручками.

- Та неждана розмова з рідними Вам допомогла?

- Мої рідні намагалися мені повідомити, хто займається нашим з Ромкою звільненням. Я ж хотів за відведені мені миті пояснити, що задіяних осіб насправді повинно бути якомога більше, тому що рахунок життя в полоні йде на секунди. Як сказав мій знайомий військовий, для якого це не перша війна: “Ось тепер і ти бачиш, що людське життя насправді нічого не варто”. У тих умовах, в яких ми перебували, вона реально коштувала дуже мало.

- Ви говорили, що ті свої записи, зроблені в полоні, Ви якось по-особливому оформляли?

- Спочатку писав російською, бо, не дай Бог, щоб у мене знайшли щось при обшуку українською мовою. Він там не тільки не звучить, але і переслідується. Як і всі його можливі носії. Я писав з таким розрахунком, що в будь-який момент запису можуть прочитати вороги. Тому писав майже езоповою мовою — фраза “похмурий ранок” позначала, наприклад, вікно у світ в луганській лікарні. Або “три труби щастя”. Ці три труби абсолютно чітко видно за Луганськом, там, де знаходиться ТЕЦ, недалеко від містечка Щастя. Ось я і спостерігав з вікна лікарні ці три труби.

Після повернення додому продовжив писати вже по-українськи. Тоді й виникло чітке відчуття, що це буде книга. Цікаво, що коли уривки з неї попросили до передруку білоруські журналісти (до речі, вони зацікавилися не менше, ніж ізраїльтяни), то, звичайно, переводити довелося назад на російську. Спеціально для Білорусії їх глянцевий журнал “Абажур” вирішив надрукувати в кількох номерах уривки з моєї книги. А ізраїльтяни вийшли на мене завдяки соціальній мережі Фейсбук і віддрукували цілих 6 розворотів у своїй газеті.

Для них тема війни, яку я піднімаю в книзі, дуже близька. Особливо — тема полону. Один чоловік, який потрапив у полон, у них — питання національного значення. У нас же з часів Великої Вітчизняної війни збереглося ще сталінське вираз про статус військовополоненого. Книга — мій перший досвід в спробі написати про це з дуже серйозних аспектів будь-якої війни. Полон — для всіх військових і тих, хто зіткнувся з війною, найважче, що тільки можна собі уявити. Як ми ставимося до полонених — це зріз того, як держава ставиться до своїх громадян взагалі. Підставлене до чола дуло зброї там — в порядку речей, як і буденна фраза: “пристрелити і закопаємо”. Про те, скільки наших людей, що потрапили в полон, пройшли через це, сказати важко. Адже інформація, яка йде з джерел в СБУ ЛНР і ДНР — одна, від козачків — інша, від наших — зовсім інша. Є, впевнений, ті, кого однозначно вивезли в Росію, або на Кавказ — для рабської праці … Мені говорили найманці, що, мовляв, мені сильно пощастило, що перебуваю в камері, а не де-небудь в горах, тому що журналісти влаштували великий шум навколо моєї персони. Якщо навколо зниклого тиша, коли не знаєш — шукають-не шукають, то вона може бути використана як засіб тиску на психіку полонених. Їм кажуть: ви нікому не потрібні, Україна про вас давно забула. І, якщо ти звідти “виліз” і вижив, значить, тобі просто пощастило — така от буденна і гірка філософія. Коли ми з Ромкою в підвалі ввечері тихо співали гімн України, то ми відчували свою причетність до Батьківщини. Коли повернулися додому, відчули щемливе почуття образи за державу. Там, на війні, державу любиш значно більше, ніж воно любить і думає про тебе.