Довгожителю з Лисянки Олександру Даценку – 100 років!

“Добре їсти, довго спати — Бог здоров’я мусить дати”, — напівжартома полюбляють казати наші дідусі й бабусі. Та їм у житті дотримуватися цього правила не випадало. Більшість довгожителів пережили війну, голод, бідність. І вирізняє їх одна спільна риса — всі вони вели активний спосіб життя, ніколи не ремствували на долю і були щедрими на доброту людьми.

30 травня найстаршому чоловіку Лисянки Олександру Микитовичу Даценку виповнюється 100 років, інформує Лисянщина.

Чи відчуває він, що пройдено такий довгий шлях? “Зовсім ні!”

— навіть не задумуючись відповів ювіляр, і показавши ковінькою на ноги, зауважив: “Якби не підкачав оцей “регулятор руху”, то дома мене навряд чи застали б,.. І цьому не можна не вірити: ли-сяни звикли часто бачити на вулицях селища цього поважного підтягнутого чоловіка з благородною сивиною, який ще недавно самостійно долав пішки не менше п’яти кілометрів у день.

— Впевнений, що до свого століття я дійшов саме пішки, бо якби їхав на автомобілі чи просиджував на лавочці, ви б зі мною вже не говорили, — каже Олександр Микитович. — Я з дитинства постійно на ногах, постійно в русі. Бігав до початкової школи у Писарівці, потім бив ноги у сусідню Боярку, де була семирічка, далі “намотував кілометри” з Корсуня додому, навчаючись там у педагогічному технікумі. А що вже казати про воєнні роки… Скільки сходжено доріг у далекій Карелії, де нашому артдивізіону довелося стримувати ворога на найдовшому Карельському фронті протяжністю до 1600 кілометрів. Тільки там основним транспортним засобом були оленячі і собачі упряжки.

Закінчення війни майор Даценко зустрів у Норвегії, а звідти пролягла дорога на рідну Лисянщину, де відразу взявся навчатися сам і навчати спраглих за знаннями діток. В інституті здобув фах історика, викладав предмет і разом з тим директорував у Погибляцькій, Писарівській, Лисянській школах. Загальний педагогічний стаж Олександра Микитовича складає 31 рік. Довелося якийсь час попрацювати і в райкомі, що додало його характеру принциповості, зваженості, наполегливості у відстоюванні своїх переконань.

Робота, на якій би посаді він не був, завжди становила основну частину його житія. Серйозність, відповідальність, помножені на педагогічний талант, здобули Олександру Даценку славу одного з кращих у районі вчителів і керівників навчальних закладів. За справами не завжди знаходив час навіть на особисте життя. Можливо, тому й одружився в 34 роки, але це було кохання на все життя. Варвара Яківна народила йому двох чудових синів, Валерія і Сергія, вже має і внуків, і правнуків. Лише жаль бере за душу, що дружина рано покинула цей світ, і доводиться доживати віку одному. Сини, правда, не покидають батька одного. Піклуються про нього і гордяться, що він, не зважаючи на роки, ще має порох у порохівницях, і не кожен молодий може позмагатися з ним у запам’ятовуванні десятизначних чисел, номерів телефонів, не кожен такий оптиміст і життєлюб, за плечима якого стільки добрих справ, про які з вдячністю говорять щоразу при зустрічах його чисельні учні

Сто років життя Бог дає тим, хто ніколи не таїв зла на інших, хто вставав з першими променями сонця і думками, умитими росою, хто свідомо відмовився від шкідливих звичок. І це теж — про нашого ювіляра Олександра Микитовича Даценка. Справжнього, сильного і мудрого чоловіка, люблячого батька, ветерана війни і праці, полковника, а за віком і досвідом

— Генерала, з незаперечним авторитетом, здобутим довгим і праведним життям.

Олександр Щербатюк