Через революцію, війну й полон
- 12-06-2015, 12:02
- Черкаси та область / Суспільство
- опублікував Сергій Корнелюк
- 0
- 742
Ця історія починалась кількадесят років тому в Донецьку. Нинішній Голова черкаського осередку Спільноти біженців із Донецька та Сходу України (а тоді ще донецький бізнесмен) Олександр Лавриненко їхав у справах вічно заклопотаним містом. І, як сам стверджує, щось защеміло всередині, щойно опинився навпроти української греко-католицької церкви. Щось підштовхнуло зайти сюди в пошуках душевного спокою. А знайшов він тут не лише спокій, а й друга на все життя – греко-католицького священика Тихона (Сергія) Кульбаку. Проста й душевна проповідь отця Тихона, його безпосередність і відкритість зародила перші паростки дружби між чоловіками. Дружби, якій судилося пережити багато випробувань.
– Спочатку я допомагав отцю Тихону на службах у церкві, – розповідає Олександр Лавриненко. – Пізніше він хрестив мою дитину. Церква була осередком «українськості» в Донецьку в мирний час. А згодом, коли почалася революція Гідності, – і осередком свободи.
Розповідає власний кореспондент Нової Доби.
Із початком подій на Майдані саме отець Тихін та Олександр Лавриненко організували молитовний марафон у Донецьку та молитовний намет, у якому зверталися до Бога православні, католики, греко-католики, мусульмани, іудеї та буддисти. Потім були численні демонстрації та мітинги, з яких активісти поверталися побитими, а дехто й не повертався…
– Коли почалися революційні події в Києві, ми, зрозуміло, теж не могли залишатися осторонь. Влаштовували свої «майдани» в Донецьку. Збиралися на молитву за Україну, причому цей молитовний церковний рух захопив людей різних конфесій і віросповідань. Збиралися ми на площі Конституції, за 500 метрів від місця зборів сепаратистів – площі Леніна. Тоді це було єдине місце в Донецьку, де можна було вивісити український прапор, – пригадує отець Тихін. – Нам били машини, кидали каміння, обсипали грубою лайкою. Пізніше, коли в місті почали з’являтися «кримінальні елементи» з битами та зброєю, нас попереджали, що такі мітинги небезпечні для нашого життя. Але ми продовжували боротися. Особисто для мене війна почалася тоді, коли вбили священика в Краматорську. Але всім нам усе одно не вірилося, що це прийде в Донецьк.
Отець Тихін та Олександр Лавриненко підтримували один одного, як могли. І коли священник потрапив у 12-денний полон до терористів, друг усіма правдами й неправдами намагався його визволити. Згодом збирав кошти на складні операції в Ізраїлі (після полону о. Тихін перебував у стані «цукрової коми» і потребував складного і дороговартісного лікування). Отець Тихін у свою чергу «працевлаштував» Олександра Петровича, адже саме під егідою невгамовного священника, щойно він звільнився з полону, була створена громадська організація «Спільнота біженців із Донецька та Сходу України», а його вірний друг очолив черкаське «крило» цієї спілки.
Нині вони бачаться не так часто, як хотілося б. У перервах між лікуванням отець Тихін їздить у Грузію переймати досвід успішної адаптації переселенців та влаштовує численні благодійні заходи для «східняків», які тепер живуть у Львові (саме це місто стало домівкою для священника). А Олександр Лавриненко вже став відомою людиною в Черкасах, адже постійно «стукає в усі двері», щоб максимально полегшити життя тим, хто, як і він, лишився без усього, нажитого роками. Але для справжньої дружби відстань – не перепона. Є «Фейсбук», «Скайп», мобільний зв’язок, а найголовніше – вони відчувають один одного серцем. Навіть на відстані в тисячі кілометрів.