Війна за свій рахунок або історія одного нацгвардійця

Він один із тих, кого не шукали військкомати. Не дочекавшись офіційного призову – записався у добровольчий батальйон, бо ще з Майдану вважав, що краще не критикувати, а власним прикладом показати, що повинен зробити кожен чоловік для захисту рідної Батьківщини.

Історія хлопця, який із державного службовця перетворився на воїна Першого добровольчого батальйону оперативного призначення Національної гвардії України ім. генерала Кульчицького. Олександр Гончаренко з позивним «Черкес» розповів, як готовий був підписати все що завгодно, щоб взяли до складу добровольчого батальйону, про жадібність до навчання, адже на самому початку зрозумів, що тепер тільки від його умінь залежить виживе він чи ні, та скільки коштувала йому війна, пише Вичерпно.

– Чому вирішив все покинути і піти в Нацгвардію? Все ж таки державна служба і військова справа речі далекі.

– Коли почалася війна, я знаходився у Києві на Майдані. Не довго думаючи, я поїхав у Черкаси й раненько, ще до роботи пішов у військкомат стати на облік. Але звідти мені ніхто так і не перетелефонував, тому я почав самостійно шукати добровольчі батальйони, до яких міг би записатися. У той час якраз створювалися добровольчі батальйони Національної гвардії.

Через деякий час я дізнався, що можна записатися через частину в Черкасах. Я пішов, заповнив анкету. Мені запропонували контракт на три роки. На той час я згоден був будь-що підписати, щоб мене взяли. Майору, у якого я заповнював анкету, я телефонував кожен день. Він уже, мабуть, боявся піднімати слухавку, коли я дзвонив (сміється).

І ось одного дня він мені зателефонував і сказав «збирайся!». Уже через пару днів ми попали у Другий резервний батальйон Національної гвардії України.

– Зрозуміло, ти був на Майдані, бачив всю ту несправедливість, яка коїлася в країні. Та все ж, що стало вирішальним поштовхом?

– Що змушувало мене кожен день телефонувати цьому майору? Шукати способи як попасти до добровольчого батальйону? Мабуть в першу чергу те, що на той час багато було інформації, що підрозділи внутрішніх справ здають зброю, не хочуть воювати, а військові частини ще на той момент не могли бути задіяні, тому що це була неоголошена війна.

Ми, звичайно, могли проклинати їх, лежачи на дивані, звинувачувати в чомусь, але, як на мене, найкраще було показати своїм прикладом: прийти в зону конфлікту і не здати зброю, не піти назад, не побігти. Не боятися, а боронити Батьківщину!

– Багато було таких як ти у вашому батальйоні?

– У нашому батальйоні людей, які служили в армії чи тим паче мають якісь офіцерські звання – було малувато. Більшість – це офісний планктон, продавці, будівельники і так далі, які до цього моменту взагалі не мали справи зі зброєю. Але тих, хто раніше мали відношення до армії, вистачило, щоб розставити їх командирами взводів і відділень. Вони навчали нас всьому, що знали самі. Проте головне – ми хотіли навчатися. У нас було дуже сильне бажання, бо ми знали, що після нього ми будемо брати безпосередню участь у прямих зіткненнях. Тому для того, щоб не просто вижити, а й бути ефективним у бою, ми намагалися робити навіть більше того, що від нас вимагали.

– По приїзді в зону АТО, з якими труднощами найперше зіткнулися? Те, що вони були, це вже всі знають. Адже поки механізм забезпечення тим же одягом, харчами налагодився, минув не один місяць.

– Перший раз, коли ми попали в зону АТО, ми зрозуміли, що не знаємо абсолютно нічого. Ми були не підготовлені матеріально – не було нормальних спальників, усього декілька палаток. І хоча волонтери почали нам допомагати ще під час навчання, але ні ми, ні вони тоді достеменно не знали, що потрібно. Тому ми брали все підряд.

З державного забезпечення у нас була форма, бушлати, зброя, боєприпаси і сухпайки, на яких ми, до речі, прожили дуже довго. Але вже через місяць-півтора ми налагодили якусь інфраструктуру на блокпості.

Уже під час другого заїзду, ми з собою вже не брали ніяких сухпайків, повністю забезпечувалися волонтерами. А ще, коли ми стояли під Слов’янськом, нам дуже допомагали місцеві. І навіть відношення було зовсім інше. Ми то розраховували що ми для них будемо «каратєлі». Проте насправді більше половини до нас ставилися дуже приязно.

– Ти кардинально змінив життя. Тепер ти уже маєш справу не з комп’ютером, а з набагато небезпечнішими речами? Якими новими спеціальностями оволодів на Сході?

– Насправді багатьма. Я уже мав справу із зброєю, тому мене вирішили спробувати у ролі снайпера. У мене батько професійний мисливець, який в подальшому допомагав дістати мені тепловізор, прилад нічного бачення, оптику нічного бачення і денну, навушники і так далі. Більше року я був снайпером, але зараз ми оволодіваємо й іншими спеціальностями.

– Якими саме?

– Наприклад, уже в навчальному центрі в Золочеві (Львівська обл. – ред.) нас вчили на БТРщіків. Тобто ми там вчилися всьому, що має вміти екіпаж БТР, оскільки спеціалісти в ньому мають бути взаємозаміняємими: якщо виключили водія, то на його місце сідає командир, навідника – він сідає туди і так далі.

Окрім того зараз у нас проходять спільні з американцями навчання у Яворові (Львівська обл. – ред.) – «Безстрашний захисник». Ми вчимося у них новому, беремо з їхніх знань все необхідне. Що не потрібне – не беремо. Тому що війна у нас зовсім інша. У них більшість боїв безконтактні. Вони несуть втрати безпосередньо на зачистках. Під «градами» вони не сидять…

Що мені подобається, так це те, що ми вчимо загальновійськову підготовку. Там ми і корегувальники, і санітари і хто завгодно. І все дуже насичено, кожен день щось нове. Теорія перемежовується обов’язково з практикою. Сильна фізична підготовка.

– У зоні АТО я так розумію ти пробув навіть більше ніж рік. Якісь соціальні гарантії обіцяні державою вже отримав? Статус учасника бойових дій?

– Ну ось мені пообіцяли, що на початку серпня, через 15 місяців після першого виїзду, я таки отримаю посвідчення учасника бойових дій. А до цього, у мене не було часу, щоб цим впритул зайнятися. Коли був наїздами, то казали, то одного, то іншого немає. Остання «отмазка» – закінчилися бланки. Отак, в Україні закінчився папір. А так отримував одноразову матеріальну допомогу в розмірі щось близько півтори тисячі гривень, здається.

Розумієте, коли ми туди попали, ми не запитували, чи будуть нам платити, не бігли бігом отримувати статус учасника АТО. У нас зовсім інша мета була… і вона ще не досягнута…

– Знаю, що кожен раз, коли ти приїздив у Черкаси на коротку відпустку, назад ти повертався до своїх хлопців з «подарунками». Чим збагатився за цей час?

– Перед кожним заїздом в зону я щось купую. Перша така значна покупка – це був тепловізор: гроші на нього збирали друзі, свої вкладав… В принципі за рік, я з тих грошей, що заробляв, майже нічого не витратив на себе, все віддавав на «іграшки». Перед другим заїздом ми вже купили денну оптику, перископ, активні навушники. З одягу нічого не купував, ходив у тому, що було. Тому що рятує не стільки каска і бронежилет, а скільки тепловізор і «нічник».

Десь так виходить за один приїзд ми збирали близько 50 тисяч гривень. Десь третину збирав я особисто, третину – родичі і волонтери, третину – друзі.

Коли збирали кошти на нічну оптику, то так вийшло, що я з друзями зміг назбирати тільки 30 тисяч гривень. У родичів на той момент уже гроші закінчилися, а потрібно було тоді ще 15 тисяч гривень. Я тоді звертався і до Коваленко (голова облради – ред.) і до заступників Ткаченка (голова ОДА – ред.) й Одарича (міський голова Черкас – ред.), спілкувався по телефону з депутатами і головою комісії по допомозі АТОвцям. Але оскільки ці всі прилади вважаються товаром подвійного призначення, мені, наприклад, з бюджету не змогли виділити гроші.

Я довго «бився головою об стіну», зрештою позичив ці 15 тисяч, купив «нічник» і поїхав на Схід. Ось тільки зараз розрахувався із цим боргом (задоволено посміхається).

Про наш батальйон навіть зняли документальний фільм «Війна за свій рахунок». Бо так воно і вийшло…

– Тож які плани на майбутнє?

– Найближчі – повертаюся назад на навчання у Яворів. Наразі я старший солдат. Далі мені можна йти або по сержантській лінії, або по офіцерській. Мене приваблює другий варіант. Тому зараз я думаю про те, щоб здобути освіту по цьому напрямку. А далі подивимося. Війна ще триває…