Редакція вибачається за колег

1
1637

лист у редакцію

15 вересня сайт «Новини Черкас» передрукував повідомлення видання Прес-центр «Біля могили Сошенка поставили пам’ятник несмаку і амбіціям». Сьогодні до нас надійшов лист від Кириченка Бориса Йосиповича, ініціатора і організатора оновлення поховання Івана Максимовича Сошенка, доктора філософії, кандидата економічних наук, члена Національної спілки журналістів і члену Національної спілки письменників України.

Редакція вибачається, що не перевірила інформацію, а також і за колег з «Прес-центру».

Публікуємо лист Кириченка Б.Й. (всі виділення – автора, - РЕД.).

Шановні упорядники сайту Cherkasy24.info!

Я, Кириченко Борис Йосипович, ініціатор і організатор оновлення поховання Івана Максимовича Сошенка у Корсуні-Шевченківському, про яке 15 вересня 2015 року ви повідомили, як відкриття пам'ятника «несмаку і непомірним людським амбіціям з викарбуваними на ньому іменами спонсорів, за чиї кошти було придбано і покладено тротуарну плитку біля могили художника та з уривком вірша Ліни Костенко».

Найперше. Дякую вам й за таке повідомлення, бо жодний черкаський засіб масової інформації цієї небуденної події не помітив. Та ще, ваша небайдужість дає мені підстави сподіватися на співпрацю в допомозі людям орієнтуватися на істини і єднатися на добрі справи.

Коротко представлюсь. Земляк я ваш. Після закінчення Корсунської десятилітки і вузу працював на інженерних посадах на будовах Прикарпаття і Буковини. У владних структурах Києва, Праги і Москви. В грудні 1991 року повернувся до Києва. Очолював главк міністерства, був консультантом Президента України, радником двох голів Верховної Ради, економічним оглядачем газети.

Теперішній пенсійний статус і життєвий досвід дозволяють мені, доктору філософії, кандидату економічних наук, члену Національної спілки журналістів і члену Національної спілки письменників України, неспішно аналізувати витоки тих чи інших подій, оглядати горизонти, аргументувати раціональні шляхи в майбутнє.

Діалектика – вчення про закони розвитку і перетворення світу – стверджує, що кожний народ має відповідну його свідомості владу. Орієнтуючись на цей постулат, намагаюся доповнювати інформаційний простір, з якого живиться наша ментальність правдою і ясністю. Бо ж лише при підвищенні рівня культури наші нащадки обиратимуть владу, здатну перетворювати Україну в сильну і шановану світом державу.

Щодо звинувачення нас у «непомірних людських амбіціях». Знаю, що людина навіть з посередніми здібностями здатна реально оцінювати власні сили. Тому йти в шахтарі, горнові чи верхолази бажаючих небагато. Переконався, що до 78-го року (це мій вік) і помисли про будь-які посадові обов'язки затухають. Тіло обсідають болячки, розум зосереджується на пошуку ефективних ліків та дієтичних продуктів. Спокійно усвідомлюється неминучість недалекого фінішу.

Тільки дуже хочеться єдиного: щоб моїм нащадкам, і вам, колегам по перу, без нас жилося краще, ніж з нами.

Мої сподвижники також пенсійного віку. Віктор Олександрович Гриценко – відставний генерал, родом з Переможенців. Батько його, Олександр Сидорович, у війну потрапив у німецький полон. Уцілів у концтаборі Дахау і радянській тюрмі, похоронив двох синів. Майор Гриценко на Чорнобильську АС прибув в день вибуху реактора, 26 квітня 1986 року, в першій групі рятівників. Повернувся звідти через три доби. У його колись міцному організмі час від часу нуртують утаємничені цезії, стронції, плутонії, нептунії та інше казна-що. Дякуючи Богу, живе під охороною батьківських ген. Більшість офіцерів, його друзів по тій біді, відійшли у вічність.

Микола Сергійович Олійник – фермер із села Шевченкове. Батько його Сергій Фотійович, витримав німецький табір Бухенвальд, радянську тюрму, похоронив трьох дітей. Був працьовитим колгоспником і сільським умільцем. Сина змалечку навчав садівництву. Нині Микола Сергійович має 8 гектарів інтенсивного саду, модерне фруктосховище на 350 тонн плодів та щорічно вирощує по 20 тисяч саджанців для бажаючих йти його шляхом. А добірні яблука поставляє тільки в супермаркети. У своєму господарстві 67-річний фермер працює з дружиною, двома доньками і зятем. Родина не розраховує на милостиню суспільства, а ще й вагомо підтримує державну казну.

Авторитетна на Корсунщині особа Ірина Анатоліївна Трунцева – начальник відділу культури районної державної адміністрації – порадила доручити упорядкувати поховання Сошенка Корсунь-Шевченківському відділку Черкаського обласного об'єднання сільської комунальної служби, очолюваної Юрієм Івановичем Заболотнім. Перед погодженням вивчали хто цей Заболотній, і що він може. Прийшли до висновку: людина ділова і вміла.

Та й трудового стажу у нього тільки років на три менше від життя. Коли його ровесники капризували в дитячих садочках, він у Сотниках посильно допомагав господарювати обом бабусям. Там же успішно закінчив восьмирічку. Завжди з вдячністю згадує вчителів, найперше директора школи, Віктора Юрійовича Гриценка, який навчав математики, Анатолія Вікторовича Яковченка – вчителя фізики, Василину Тарасівну Воюцьку – вчительку української мови і літератури, Наталію Юрійовну Сопчугову – вчительку російської мови і літератури. Вони свої глибокі знання вміло і щедро переливали в дитячі голови. Наочно показували, як знання полегшують долю на мозолистим рукам.

З отриманим в Одеському морехідному училищі диплома інженера-гідротехніка працював майстром і начальником будівельної дільниці у системі «Волгодонгідробуду». В Корсунь-Шевченківський повернувся 1985 року. Очолив філію заводу залізобетонних виробів тресту «Черкасиагробуд». З 1995 року забезпечує діяльність, Черкаської обласної виробничої структури сільських комунальників, яка в більшості регіонів збанкрутіла і ліквідована.

У спільній роботі переконалися, що Юрій Іванович досконало знає свою справу і вміє слово перетворювати на діло. В суспільстві, де багато говорять й ті, що нічого корисного для суспільства робити не пробували і не вміють , він заслуговує на особливу повагу.

Так коротко про нас і наші «амбіції». А щодо «несмаку», то давно загально відомо: про смаки не спорять. Тільки пораджу вам, колеги, не фотографуйте і не друкуйте зігнуті жіночі постаті зі спини. Погодьтеся, Ольга Вікторівна Шевчук – заступник голови міста, дружина, мати – заслуговує зображення в анфас.

Тепер по-суті. Перед усім, нас цікавить Черкащина, бо добре знаємо нелегку долю батьківських родів, сусідів, учителів. Розуміємо причини їхніх бід та радимо людям, як минати негаразди і викорінювати їх витоки. Як вчергове не поранити ноги гострими зубками політичних й економічних граблів та не набивати на лобах гулі їхніми держаками.

Думки свої з цього приводу я виклав у 12 публіцистичних книжках. Назву вам три зовсім недавні: «Конспект для онуків», «Післязавтра почалося позавчора», «Прогноз назавжди за прикметами Надросся». В Прогнозі назавжди… йдеться про повернення в народну пам'ять знання про подвиг корсунського козака Микити Галагана, який ціною власного життя допоміг повстанцям Богдана Хмельницького розгромити польське військо. На об'єктивну інформацію про цю непересічну подію по-діловому відгукнувся Український інститут національної пам'яті. Заслужений художник України Леоніла Стебловська та її чоловік Едуард Ревенко ініціативно написали історичний портрет Микити Галагана, що став центром спорудженої у Виграєві на місці подвигу стели. До її відкриття поет, голова Національної спілки письменників України Віктор Баранов, (на жаль, покійний) написав оду «Монолог Микити Галагана».

Один із розділів згаданої книжки називається «Меморіал Івана Сошенка оновлено». До його написання мене спонукали дві обставини. Душу заполонив заклик Ліни Костенко «Лежи Іване. Світ же був немилий. Ще тут всілякі грози прогудуть. Тут Рось тобі камінчиків намила, з них добрі люди пам'ятник складуть». Та старанна учениця місцевої гімназії Таня Луценко, тепер студентка Львівського національного університету ім. Івана Франка, сказала, що цього вірша читав їм учитель української мови і літератури Василь Васильович Цимбалюк. А квіти до занедбаної могили Сошенка від школи не носили, бо в Корсуні це не практикується. Не було такого і в роки мого школярства.

Тоді й визріло рішення: переконувати земляків шанувати світлу пам'ять громадянина, який організацією викупу Тараса Шевченка з кріпацтва звершив національний подвиг. Олександр Якович Кониський – педагог, журналіст, видавець, адвокат, автор слів пісні «Молитва за Україну» та перекладу на українську мову «Щоденника», написаного Т.Г. Шевченком у десятирічному засланні, зробив логічний висновок: «Знайомство з Сошенком перевело Шевченка через той Рубікон, який межував людей із кріпаками, темряву зі світлом, волю з неволею. Не можна вгадати що сталося б з генієм нашого народу, коли б він не познайомився з Сошенком. Чи поталанило б йому вибитися з темного льоху на світ і «вийти в люди», чи може під густою корою Ширяєвських красок, кріпацького безправ'я та панського самовольства навіки зав'яли і засохли ті величезні духовні дари, якими природа наділила Тараса».

Без сумніву, Меморіал Сошенка у Корсуні-Шевченківському гідний пам'яті і шани всіх співвітчизників. Складання ескізного проекту упорядкування поховання консультували районний і обласний архітектори, погоджувався в обласному управлінні культури.

Крім ремонтно-оновлюваних робіт передбачається проводити заходи роз'яснювального і поминального змісту. Там має бути встановлений банер з копією портрета Жуковського і повідомленням, що міг купити Енгельгард на вторговані за кріпака Тараса гроші. Осучаснити насадження, що обрамовують поховання. Зробити заїзд для зупинки автобусів з туристами. Перейменувати вулицю Ювілейну, на якій знаходиться могила, на вулицю Сошенка.

А також щорічно 5 травня з залученням літераторів, учених, митців, учнівської молоді і громадськості урочисто відзначати день звільнення кріпака Тараса і з'явлення морального провідника українців Тараса Григоровича Шевченка. А щоліта, 3 серпня в день смерті Сошенка, проводити поминальні ритуали з молебнем та покладанням до Меморіалу квітів від владних установ, громадських організацій і навчальних закладів.

Підтримувати на оновленому Меморіалі належний порядок визвався колектив Корсунь-Шевченківського педагогічного коледжу імені Т.Г. Шевченка.

Для здійснення задуманого найперше треба було на збляклих слідах життєвого шляху Сошенка знайти чітку відповідь на два питання. Як саме проводився викуп Шевченка з кріпацтва? Та що, кого і чому забула історія? Для цього довелося систематизувати інформацію з великого літературного й історичного масиву.

Тарас Шевченко залишив власні свідчення про поворотний етап життя. Коли граф Енгельгард застав його за перемальовуванням при свічці зображення козака Платова, то «…з люттю видрав мене за вуха, надавав ляпасів… а наступного дня велів кучеру Сидорці відшмагати мене гарненько, що й було виконано з належним старанням».

І далі – про усмішку долі: «1837 року Сошенко представив мене конференц-секретареві Академії мистецтв В.І. Григоровичу з проханням звільнити мене від лихої долі. Григорович передав це прохання В.А. Жуковському. Той попередньо сторгувався з моїм поміщиком і попросив К.П. Брюллова намалювати з нього, Жуковського, портрет, щоб розіграти його в приватній лотереї. Великий Брюллов відразу погодився. І незабаром портрет Жуковського був у нього завершений.

Жуковський За участю графа М.Ю. Вієльгорського влаштував лотерею на 2 500 карбованців асигнаціями, і цією ціною була куплена моя воля1838-го року, квітня 22-го… З того ж дня я почав відвідувати класи Академії мистецтв і став одним із любимих учнів-товаришів Брюллова. 1844-го року удостоївся звання вільного художника». Невдовзі Тарас занотував: «Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога – велике щастя бути вільним чоловіком».

Першу біографію Сошенка наступного після його смерті року надрукував учитель російської словесності 2-ї Київської чоловічої гімназії Михайло Корнійович Чалий, з яким вони пропрацювали пліч-опліч майже 30 років. Про свого приятеля Чалий читачам повідомляє: «Трудівниче життя Івана Максимовича не багате зовнішніми видатними фактами, проте воно не позбавлене значення внутрішнього, а саме, у ставленні його правдивої та у найвищому ступені гуманної особистості до оточення його, яке зовсім не відзначалося такими самими моральними чеснотами… Працюючи все життя, покійний завжди був бідним, ніби виправдовуючи слушність французької приказки: бідний, наче художник».

Саме від щирості серця Іван Сошенко, помітивши неабиякі здібності Тараса Шевченка, почав дбати про вивільнення земляка з кріпацтва. Він, простолюдин суспільства, поділеного на князів, герцогів, графів, баронів, на височества, світлості, превосходительства, благородії, преподобія, задумав далекоглядну комбінацію, вирішальні ходи в якій відвів вище названим Шевченком благодійникам і наставникам. А справу вів так переконливо й елегантно, що до неї по-діловому пристали не лише відомі діячі, а навіть імператриця Олександра Федорівна і сам імператор Микола І.

Перший крок за покликом серця зробив Василь Іванович Григорович, академік Російської академії наук, конференц-секретар і професор Академії мистецтв, секретар Товариства підтримки художників тому, що Господь наділив його тонким відчуттям талановитих душ та поваги до земляків-українців. Родом він із Полтавщини, із Пирятина. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. За його рекомендацією і Сошенко, і Шевченко навчалися в Академії мистецтв.

Це йому в поемі «Гайдамаки» Тарас доземно вклонився: «Єсть у мене щирий батько (рідного немає) – Дасть він мені раду з вами, бо сам здоров знає, як то тяжко блукать в світі сироті без роду; … Якби не він спіткав мене при лихій годині, давно б досі заховали в снігу на чужині. Заховали б тай сказали: «Так…якесь ледащо…»

Карл Павлович Брюллов, один із кращих живописців Європи, на прохання шанованого студента Сошенка, спершу взявся переконувати Енгельгарда відпустити здібного хлопчину на волю. А повернувшись ні з чим, про графа сказав: «Це сама крупна свиня в торжківських (розшитих золотом – Б.К.) пантофлях» і почав писати отой історичний портрет Жуковського.

Михайло Юрійович Вієльгорський, композитор, граф-царедворець з маєтностями на Поділлі, сторгувався з Енгельгардом за ціну на Тараса у 2500 карбованців асигнаціями та організовував серед членів царської родини аукціон на придбання портрета шановного поета, читця для цариці-матері, вчителя російської мови цариці та наставника юного царевича. Сума обумовлювалася вимогою Енгельгарда взамін Шевченка купити фізично міцного хлопця, здатного працювати на пана не менше 30 років.

Василь Андрійович Жуковський, видатний поет своєї епохи, учитель російської мови цариці-німкені Олександри Федорівни і наставник юного царевича, майбутнього імператора Олександра ІІ. Сам ріс на черствому сирітському хлібові. Його маму юну турчанку Сальхі взяли в полон рекрутовані навійну кріпаки і подарували своєму панові тульському поміщику Афанасію Буніну. А той охрестив її Єлизаветою Турчаніновою, а народженого з нею малюка велів назвати Василем і записати на свого приятеля, збіднілого дворянина Андрія Жуковського. Василь Андрійович своєрідно симпатизував Брюллову за картину-шедевр «Турчанка».

Тарас, поет-провидець, мов би на крилах здіймався над людом. Тепер усвідомлюють всі, що він: «…духовна брила, згусток слова, духу, волі, вміщеній в одній людині від імені всього людства. Жодному поетові у світі не встановлено стільки пам'ятників на різних материках, як Тарасові Шевченку» – влучно визначив голова Національної спілки письменників України Віктор Баранов.

Іван Сошенко, талановитий вчитель малювання, немеркнучий слід залишив в учнях. Його вихованці досконало орієнтувалися в основах живопису і культури. А Гуйський прославився, як художник-портретист, Сташинський – авторитетний архітектор; Орловський, академік Петербурзької академії мистецтв, створив новітню школу українського пейзажу. В музеях полотен Сошенка зберігається небагато.

Вірогідно, подвижництво Сошенка у долі Шевченка історія належно не зафіксувала з таких причин. Перша. Звільненням якогось кріпака з Керелівки, що зазвичай було справою дворян, переймалася сама імператриця, – рівень, апріорі недосяжний для пересуд. Друга. Творчий злет Шевченка був настільки стрімким, ним зачитувалося неймовірна маса грамотних і заслуховувалися чи не всі неписьменні, навколо його особи згущалася легендарна аура небесного посланця Справедливості. Не вірилося, що він нуждався у чиїхось послугах, чи підтримці. Третя. Шевченко із 23 років вільного життя 10 років відбував у засланні з отим власноручним вироком імператора, «с запрещением…». Інстинкт самозбереження застерігав і друзів не афішувати знайомство з політичним арештантом.

А четверта – найвірогідніший і липкий гомін: парубки не поділили юну красуню. От які спогади самого Сошенка записав Михайло Корнійович Чалий у виданій 1882 році книжці «Жизнь и произведения Тараса Шевченка»: «У Марії Іванівни жила її племінниця. Сирота, дочка виборзького бургомістра – Марія Яківна, вродлива «німочка». Я полюбив її від душі і навіть, «грішна людина», подумував було з нею одружитися. Але Тарас зламав усі мої плани. Довго я приховував невдоволення їхніми близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його. Та цим не зарадив своєму горю: Маша почала ходити до нього на квартиру».

А що ж то за «німочка» Марія Яківна? За документами вона Амалія Клопер, розбещена легкої поваги панночка, безприданниця-приживалка. Її батько, будучи бургомістром, пропив, прогуляв і програв у карти всю маєтність. Рятуючись від кредиторів, застрелився.

Ця звичайна для парубоцтва колізія гнітила і чутливу Тарасову душу. Тому у повісті «Художник» він повернувся до подій юнацтва і розповів , якої фатальної помилки міг допусти засліплений почуттям кохання талановитий хлопець. Цитую за оригіналом: «И часто так случается, что истинному самому восторженному поклоннику красоты выпадает на долю такой нравственно безобразный идол, что только дым кухонного очага ему впору. А он, простота, курит перед ним чистейший фимиам».

З роками емоції охолонули, Сошенко усвідомив від якого родинного «щастя» уберіг його Тарас і в листах до поета звертався «Мій іскрений друже».

Всевишній фінішну на життєвому шляху Івана Сошенка чорну фінішну стрічку виставив на корсунській землі. Два місяці його, приятеля Шевченка, за честь поважали безоплатно лікувати два корсунських лікарі і сиділка – Тарасова племінниця. Хтось організовував гідне цієї особистості велелюдне поховання, хтось соборував, хтось встановлював пам'ятний надгробок, хтось майже 140 років оберігає могилу національного подвижника. Хтось…???

Чомусь в, українців, не прийнято пам'ятати і шанувати людей, на добрих справах і благородних вчинках яких слід виховувати нащадків. За великим рахунком, у нас соціальним балом з-під тиха заправляє нахрапистий заздрісник-анонімник. Якщо не знатимете засновника Корсунського ливарного заводу Густава Дизерона, то не будете запам'ятовувати імені й того, хто ліквідував верстато-будівний завод, у який він з роками переріс.

Колись у Сидорівці, на Корсунщині, Василь Федорович Симиренко, випускник Паризького політехнічного інституту, побудував наймодерніший для того часу цукровар і першу в Російській імперії мармеладну фабрику, школу і лікарню. Все знищене і розтягнуте. У селі свого роботодавця і благодійника майже ніхто не пам'ятає. То навіщо знати якогось руйнівника?

Анонімники спроваджували до допру мого діда Матвія і його сина Михайла. Під пресом нашіптувачів не раз побував і я. На роботу в Прагу і Москву їздив не з власної волі.

Викарбувати прізвища ініціаторів реконструкції поховання Сошенка мені наполегливо порадив, вихідець із Вільшани Володимир Федорович Шевченко – доктор історичних наук, професор.

Він сім років пробивав байдужість і бюрократичні мури, переконуючи владу і суспільство в необхідності шанувати пам'ять уродженця Косенівки Уманського району генерала К.М. Дерев'янка, який від імені СРСР 2 вересня 1945 року підписав Акт про капітуляцію Японії. Та одним із перших у світі обстежив і описав наслідки атомного бомбардування Херосіми і Нагасакі. Від передозування опромінюванням Кузьма Миколайович помер 1954 року. Невдовзі пішли з життя його дружина і два сини. У травні 2007 року генералу Дерев'янку присвоєно звання Героя України.

Професор Шевченко вважає, генералу віку вкоротили радіація й анонімники. В архівах він натрапив на стоси сигналів «доброзичливців», особливо після вручення йому, ще молодому капітану, який вільно володів японською і англійською мовами, найвищої державної нагороди – ордена Леніна. «Друзі» із села та по службі зламали долю Кузьминим працьовитим дядькам Іову, Матвію, Савві та братові Степану. На жаль, прізвища цих писак так і залишилися невідомими.

Цьогоріч широко відзначалося 70-річчя закінчення Другої світової війни, капітуляції Японії та утворення КНР. На урочистості влада КНР запрошувала нащадків підписантів Акту про капітуляцію Японії. Л.М. Трохименко, племінниця покійного генерала К.А. Дерев'янка, щиро вітала учасників українською мовою та привезла поштові марки і конверти з портретом свого дядька, видані китайцями до ювілею.

Вірогідно, генерал Дерев'янко є першим українцем, так велично офіційно вшанованим китайцями. У київських ЗМІ повідомлення про таку небуденну подію мені не зустрічалося. А про черкаські – вам видніше.

Важко в українську ментальність вживається оце повчання безсмертного Тараса Григоровича:

Такі, бачте, люди:

Все письменні, друковані,

Сонце навіть гудять,

«Не відтіля, – каже, – сходить

Та не так і світить;

Отак, – каже, – було б треба…»

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справді

Не так сонце сходить,

Як письменні начитали…

Розумні, та й годі!