Дивний архімандрит Антоній. Нарис з церковної історії Черкаської єпархії

Стара мошнівськая земля

Сльозами й кров'ю вся полита.

На подив Світові дала

Свого архімандрита...

Про історію духовенства на Черкащині є багато записів в архівних матеріалах, та майже невідомою до цього часу залишалася історія про архімандрита Антонія, в миру Тимофія Максимовича Сусідка, який народився у Мошнах, в 1870-му році та був вихованцем Мошногірського Вознесенського монастиря. Тому, мабуть, буде справедливим донести до уваги нащадків деякі зібрані із розповідей родичів та документальні відомості про цю людину.

Батьком Тимофія був колишній житель Мошен, працьовитий чоловік Максим Сусідко, котрий не був п'яницею, але дуже любив побалакати з людьми. Місцем таких зборів завжди був шинок, що стояв на перехресті нинішніх вул. А. Оніщенка та Ветеринарної, (або колишньої Коновальної) на розі, в сторону колишньої волості (нині СЮТ). Якось він засидівся у товаристві ветлікаря, що працював у ветлікарні, але за сумісництвом лікував і людей, та мисливця, також жителя Мошен. Завелась під чарку мова, хто ж найгуманніший за фахом?

Лікар вже чекав бальзаму на душу та почув зовсім неприємні речі.

- Мисливець, - казав чоловік, - спочатку уб'є животину, а потім дере з неї шкуру, а лікар навпаки; спочатку здере шкуру, а потім може і вбити! То хто ж гуманніший?"

Дуже не сподобались ті слова гонористому коновалу, тож непомітно підсипав він Максимові якоїсь отрути в чарку, після якої той невдовзі і помер...

Так і було б все це невідомим, та полюбляв той лікар – поляк ходити до полячки в гості.

Її обійстя було на Медянці в колишній польській Слободі заснованій ще у п'ятисотих роках князем Олександром Вишневецьким біля свого замку в Мошнах. Саме туди і учащав той коновал на гостини (нині це обійстя де живуть Максименки).

Так було і того разу, але тоді в обійсті полячки була вдова померлого, що била коноплі у дворі панянки заробляючи цим собі на прожиття. Побачивши її у вікно, коновал (саме таким у той час був запис у дипломі ветлікаря) вихвалявся перед своєю коханкою, що то він зробив бідолашну вдовою і за що. Ту розмову випадково почула домашня прислуга, тож усе і випливло на люди. Та залишився непокараним коновал - душогуб, бо в бідної родини не було ні грошей ані можливості якось його покарати, а сиротами залишилося шестеро дітей...

Отак у 1874-му році трагічно загинув батько сімейства Сусідків - Максим. Вдова Мелашка була в розпачі, бо прогодувати одній велику сім'ю не було ніякої змоги, та ще чотирирічний Тимофійко, за яким потрібен догляд, а цього робити у родині було нікому. Старші діти пішли в найми, а мати з ранку до вечора теж була на роботах у людей. Тоді визріло єдине на той час рішення - повела вона хлопчину в монастир...

Настоятелем колишнього Мошногірського Вознесенського монастиря у той час був ігумен Антонін. Тож прийшла вона до нього з проханням, щоби приютили дитину, бо загине. Уважно вислухав настоятель матір і дозволив залишитися малому в обителі, доки все залагодиться. Отак із чотирирічного віку прилучився Тимофійко до монастирського життя: прислуговував у храмах та змалку співав у монастирському хорі.

В 1879-му році настоятелем монастиря був призначений ігумен Каліст, якому хлопчина дуже сподобався, тому прийняв він його як свого. Навчав грамоті, допускав до великої монастирської бібліотеки, що мала більше 300 томів книг та багато журналів релігійного спрямування, які виписувалися за кошт монастиря. Все це надбання періодично змінювалося завдяки обміну із іншими обителями. З того часу зробився Тимофій указним послушником монастиря. Коли хлопцеві виповнилося 16 років, приходила мати Мелашка, щоб забрати сина додому, але настоятель умовив її не робити цього, бо інакше жити він вже не зможе...

Так і залишився Тимофій у монастирі до 1893-го року, коли із послушника був висвячений в монахи, прийнявши ім'я Антоній. Турботою ігумена Каліста він тоді був відряджений на навчання до міста Петербурга, де здобув вищу духовну освіту. Довелося побувати йому у Києві та в інших містах тодішньої Росії. Маючи приємний голос та відмінне знання усіх секретів хору, співав Антоній у різних хорових колективах, тому вже з Петербурга послали його на науку до Італії, в славнозвісний театр Ла - Скала, - "шліфувати голос" та вміння диригента. За цей час побував він у також у Грлех - капеллі у м. Вестбадені, про що свідчить досить оригінальний скляний сувенір, який зберігся донині.

Пробув він за кордоном у православній місії 5 років, і повернувся на батьківщину фахівцем, якому довірили керувати хором знаменитої Свято - Троїцької Санкт - Петербурзької Олександро - Невської лаври. Про той час, що перебував Антоній за кордоном, нагадує невеличкий словничок італійської мови, віддрукований у 1912 році у типографії К.Ш.Круглянського у Києві, який колись був власністю Антонія. Він зберігся донині у хаті сестри Софії. Як видно, вже й після повернення із - за кордону Антоній продовжує вивчати іноземні мови. Про цей період з біографії Антонія нагадує старе Євангеліє, віддруковане у синодальній типографії в 1902 році у Москві. Воно було подароване Антонію невідомою Вірою Райко у 1913-му році. Є там ще запис добрих побажань написаних рукою якогось К. Р. (можливо теж Райко), але цінне те, що із запису стає відомим, що Антоній тоді ще був ієромонахом.

Приїжджав Антоній у відпустку в Мошни один раз в три роки, матеріально допомагав сестрі Софії та братові Петрові. Мати його Мелашка на той час вже померла. Із 1916-го (?) року Антоній стає намісником Олександро - Невської лаври та архімандритом.

За його кошт в Мошнах були збудовані дві хати, де жила сестра, та одну на двох із своїм братом Петром на Медянці. Ті хати, збудовані у 1912-му році, існують і понині: в одній проживає близька родичка архімандрита Антонія - Гальченко Софія, яка і розповіла багато про нього, та надала його фотокартки, а в іншій проживає невістка сестри Софії. За розповідями С.Гальченко, в будинку на Медянці (нині вул. А.Оніщенка) у відпустку, архімандрит проводив обряди хрещення дітей та приймав своїх гостей - високих релігійних сановників із Києва та інших міст України. А ще розповідають родичі про те, що архімандрит не маючи власної сім'ї майже всі свої статки витрачав на родину - допоміг збудувати рідні у Мошнах аж чотири хати. Три із них збереглися дотепер.

В 1917-му році, коли в Петрограді відбулася революція, архімандрит Антоній був зовсім відсторонений від справ та залишився у досить непевному стані, про що написав листа додому, тому сестра Софія поїхала туди щоби забрати його хворого до себе. Шлях додому виявився нелегким. По дорозі, ще в Петрограді, їх двічі затримували революційні матроси та патруль з погрозами розстріляти... Тому архімандрит був у безвиході та попросив аудієнції до В.І.Леніна. Але той його не прийняв, передавши справу Ф. Е. Дзержинському. Розуміючи, що звідти його дорога могла пролягти у табори на Соловки, попрощався Антоній із сестрою та й пішов на прийом у високий кабінет. Але все пройшло на диво добре. Одержав він тоді довідку, своєрідну "охоронну грамоту", з підписом самого Дзержинського (такі документи у той час скоріше були великим виключенням ).

Пізніше розповідав сам Антоній, що в той час йому допомогло знання іноземних мов, яких він досконало знав аж шість. Розмова із Ф.Е.Дзержинським була довгою, і тривала вона на його рідній, на польській мові. Мабуть, це і зіграло в його житті вирішальну роль...

Добралися до Мошен без проблем, сестра Софія залишила Антонія біля себе, в будинку у Крячиному, відокремивши йому частину оселі де прожив він до отаннього свого дня. В обох церквах Мошен: Спаській та Успенській, в той час були настоятелі, тому пішов він служити в сусіднє село Тубільці за 6 км., де на той час помер настоятель, та виїжджав на служби до села Конончі (біля 20 км.). Високий сан не став йому на заваді. Навпаки, є розповіді старожилів про те, як захистив він дерев'яну церкву в Тубільцях, що стоїть і понині, дещо знівечена та без дзвіниці. Принагідно не можна втриматись від того, щоби не згадати коротеньку історію цього храму. Збудований він у 1843 році на кошти князя М.С.Воронцова на місці колишньої Покровської церкви, що стояла там із 1702 року. Але новий храм вже називався Миколаївським, оскільки він був збудований із деяких матеріалів старої Миколаївської церкви, що була розібрана після удару блискавки у Мошнах. Новий храм отримав майже усі ікони із тієї розібраної церкви. Так от, у той час над цією церквою була нависла величезна загроза.

Коли проходила кінна армія Будьонного, то селяни з навколишніх сіл вчинили їй немалий збройний опір, за що командарм наказав спалити їх оселі. Тоді згоріли Софіївка, Березняки та частина Тубілець. Така доля чекала і на дерев'яний храм, та показана Антонієм охоронна грамота із підписом самого Ф.Е.Дзержинського подіяла магічно - кінармійці умившись біля церкви невдовзі залишили село...

Та не все було таким добрим у житті священика, бо доводилося йому кожен день витримувати насмішки та відверті погрози атеїстів та працівників НКВС, у відомство яких були у той час передані діла релігії. Тисячі священиків були тоді знищені та репресовані. Сказане необережно слово ставало прямою перепусткою у виправні табори на Соловки та в інші далекі місця. Останній ігумен Мошногірського Вознесенського монастиря Досіфей (Дмитро Павлович Старов 1877 – 1964 р.р.) тоді був "удостоєний" десяти років перебування в тих таборах. Мошнівський батюшка Мирон Коцар уночі утік із села, залишивши все своє помешкання напризволяще, можна ще довго вести перелік вигнаних із своїх осель та заарештованих владою священиків. Тому і Антоній не був виключенням - кожного дня чекав свого арешту...

У колективізацію сестра Софія мусила вступати до колгоспу. "Індусів", або тих, хто не хотів вступати в колгосп традиційно висилали до Сибіру. Тоді б виселили і їх разом із братом, тож іншого виходу не було... Ще по поверненні з Петрограду додому, Антоній купив собі конячину із возом. Нею він їздив у село Тубільці та в далеку Конончу на відправи. Та разом із добром сестри до новоствореного колгоспу потягли і конячину Антонія, з упряжжю та возом.

Активісти на чолі із Х. Коваленко (Чмількою) реготали тоді та знущалися над священиком. Казали, що досить їздити на плечах у бідноти, настав час і пішки походити. Те, що довелося пережити у ті часи родині архімандрита та йому самому не входить у рамки здорового глузду.

Ніби хизуючись один перед одним активісти - атеїсти робили життя людей нестерпним. Архімандрит змирився із такою долею, бо жалітися на відверте пограбування, цькування та погрози було нікому і нікуди...

Добирався до віддалених церков чим міг, іноді доводилося йти пішки в сусідні Тубільці. Та це тривало недовго, бо рішенням Президії Мошенського РВК( протокол № 19, від 13.10.1929 р.) церкву в Тубільцях закрили, тому ще залишався прихід лише у с.Конончі. Свою останню пасхальну відправу відслужив архімандрит Антоній в згаданому селі Конончі у 1930-му році. Весна того року була ранньою та теплою. Відслуживши службу, полежав архімандрит на траві, застудив нирки, та тяжко захворів. А вже 23 червня 1930-го року, в понеділок об 11 годині він помер...

Та разом із смертю трагічна Доля не залишила архімандрита Антонія. Про цю трагедію,

що відбулася вже після його смерті розповіли родичі та старожили Мошен. Ось що розповідають його далека родичка Ольга Опаренко 1915 р.н. та невістка сестри Софії – Кода Тетяна Іванівна:

Сестра Софія звернулася до новоствореного колгоспу (членом якого вона і була) за допомогою. Треба було зробити труну та виділити підводу щоби відвезти небіжчика до цвинтаря (тоді всю худобу забрали у людей до колгоспу). Зважаючи на те, що проживали вони із братом у Крячиному, що було зовсім недалеко від правління колгоспу, то всі добре знали ким був покійний, в тому числі і атеїстично налаштоване керівництво нового колгоспу.

Тодішнє керівництво відмовило у наданні ритуальних послуг сім'ї "архіпопа", а колгоспний агроном Іларіон Слива, що був тоді головним антирелігійним активістом у селі Мошнах навіть виступив із промовою та погрозами до людей. Суть їх зводилася до того, що кожен, хто піде на похорони до попа " загримить на Соловки". Після насильно проведеної колективізації та розкуркулювання люди добре усвідомили, що ті погрози могли бути аж надто небезпечними. Тому і не прийшли на похорони, а у дворі Софії - сестри Антонія навіть дошки зайвої не було. Тож, про якусь труну для небіжчика не було й мови...

Тоді поховали родичі архімандрита Антонія у садку біля хати, біля груші. Завернули його у знайдене полотно та ряднину і поховали без труни. Стояла та могила біля хати у Крячиному ще досить довго, аж до 1936 року. Трагедія голодомору, що розігралася у ті тридцяті роки та шалений спротив партійців не дозволили похоронити покійного за належним обрядом. До цвинтаря від хати було зовсім недалеко, якихось 500 метрів, та вони стали величезною та далекою дорогою Небіжчика, яку він здолав за цілих шість років. Знесилені голодом люди фізично не змогли зробити належне. До того ж, залякані репресіями односельчани навіть і не намагалися щось вдіяти. Лише у 1936-му році, коли трохи стихло насилля ( мов затишшя перед бурею), такі похорони таки зробили ще уцілілі на той час у репресіях священики. На зібрані ними ж кошти. Тоді покійного перепоховали на цвинтарі, що по вул. Кірова. Несли його на ношах на руках. Людей було мало, бо і в ті часи воїнствуючі атеїсти не дозволяли виконувати релігійні обряди нікому, а така акція була величезним ризиком потрапити у немилість до власть імущих. Поставлений тоді на могилі дубовий дерев'яний хрест стояв ще довгі роки. Нового металевого хреста на могилі архімандрита встановив за свій кошт отець Герасим, священик який у 1980-ті роки проживав у Мошнах.

Про ті похорони розповіла нині вже покійна Ольга Опаренко – родичка архімандрита. Вона була однією із небагатьох присутніх на похороні людей, що провели архімандрита Антонія в останню дорогу.

Похований архімандрит Антоній на сільському цвинтарі в Мошнах у самому його центрі, де колись стояла цвинтарна церковка (її спалили атеїсти ще в 1919-му році). Поруч знайшла вічний спокій у голодному 1947-му році його рідна сестра Софія. Стоять там на могилі хрести, як у всіх. Символічно те, що зовсім недалеко від тих могилок нині встановили хреста жертвам голодомору тридцятих... Нині вже покійний настоятель Спасо - Преображенської церкви А.Г.Сидоренко знав те місце, кожного року проводив там відправу у поминальні дні.

Завдяки небайдужій позиції односельчан, моїм публікаціям у ЗМІ та книзі "Мошни. Шлях через віки", доля архімандрита Антонія потроху стала відомою широкому загалові. Зацікавилась нею і влада і Церква. Та все ж, якихось робіт по благоустрою могили архімандрита не було. І ось, до великодніх поминок 2009 року, на цвинтарі було встановлено великий пам'ятник мошнівському архімандритові. Гранітний канонічний хрест. На ньому надпис:

Архімандрит Антоній.

В миру Сусідко Тимофій Максимович

(1870 – 1930 р.р.)

Для жителів це було загадкою: хто ж ті люди, що зайнялися такою роботою? Вірогідно, що їхня скромність не дозволила широко розрекламувати зроблене. Та немає нічого таємного, яке колись не стає відомим. Сталася зустріч із людиною, котра була ініціатором та виконавцем цієї дуже благородної справи. Гегельська Надія Володимирівна 1952 р.н., що народилася у с. Будо - Макіївці Смілянського району. Вона приватний підприємець з Черкас, інвалід першої групи, пенсіонер. Віднедавна Гегельські придбали собі житло у Мошнах. За провидінням Долі пані Надія особисто знайома з нинішнім намісником Санкт - Петербурзької Свято - Троїцької, Олександро - Невської лаври архімандритом Назарієм (у миру Лавриненко Микола Олексійович 1952 р.н.). Цей чоловік - наш земляк, уродженець Черкащини із села Івківці Чигиринського району. Саме пані Надія і донесла вість про архімандрита Антонія у далекий Петербург... Намісник лаври виділив на цю справу немалі кошти, а вона стала безпосереднім виконавцем непростої роботи, пройшовши усі традиційні церковні ритуали. Отримала дозвіл на роботу від Черкаського Владики Софронія та настоятеля мошнівської церкви отця Олега Мархалевича. Слід зауважити, що це не перша добра справа Надії Гегельської, вона вже давно допомагає у облаштуванні не одної церкви, тож людина просто не змогла закрити очі на гірку та несправедливу долю мошнівського архімандрита.

На пам'ятникові є запис, що він споруджений на кошти Санкт - Петербурзької Олександро - Невської лаври. Що ж, мабуть, так воно і має бути, але слід знати, що є ще такі люди, як Надія Володимирівна. Уклін їй та вдячність, адже це - добра справа. Таким чином встановлена історична та чисто людська справедливість, а мошнівці краще знатимуть про свого архімандрита. Сьогодні, на жаль, знають про нього дуже мало мошнівських жителів, а для широкого загалу він так і лишився майже невідомим. Тож, воістину, краще пізно, ніж ніколи...

...Отаким був життєвий шлях уродженця села Мошен, вихованця Мошногірського Свято Вознесенського монастиря, одного із великої когорти духовенства, що вийшли з його стін. Великий вклад у висвітлення тернистого життєвого шляху Архімандрита Антонія внесли жителі Мошен.

Із розповідей старожилів про колишніх мошнівських атеїстів, про їхні "подвиги" тхне відвертим дикунством. По суті, таким воно і було в ті роки комуністичного правління. А як же інакше, адже тоді вчила людей уму - розуму газета "Безбожник" та навіть видавався журнал "Антирелігійник", що випускалися аж до 1940-го року (Черкаський краєзнавчий музей зала №17). Звичайні настоятелі невеличких церков піддавалися гонінням та ув'язненням, то що вже говорити про їхнє відношення до людини, яка була у колишній царській Росії на верхніх щаблях релігійної верхівки. Адже їх усіх більшовицька пропаганда зробивши опіумом та ворогами народу роками намагалася знищити фізично та духовно...

Багато в чому допоміг житель с. Мошен Руденко Іван Іванович, що проживає по сусідству із хатою, де колись проживав та помер архімандрит. Його розповіді почуті від батьків доповнили загальну розповідь. У старій хаті тепер проживає з мамою внука сестри архімандрита Софії – Кода Ніна Олександрівна, яка надала для фото особисті речі архімандрита Антонія. Вона показала донині огороджене місце у садку, де колись тимчасово був похований небіжчик.

З дня смерті архімандрита Антонія пролетіло 79 років, і лише тепер вдалося по частинках зібрати деякі відомості про його тернисту долю, та і то не усі. Ще залишається майже невідомим його петербурзький період життя. Нині це вже закордон, та й узнати все непросто, бо відомості про служителів культу старанно знищувалися НКВС - КДБ СРСР, адже серед них було немало невинно репресованих та закатованих. Тож і заміталися сліди...

Таким закатованим можна вважати і архімандрита Антонія, але катували його витончено, здебільше психічно. Не кожен чоловік міг таке витримати не зігнувшись...

Усі свої відпущені Богом 60 років служив він йому не вагаючись, мабуть тому і зазнав за це таких жорстоких гонінь навіть після своєї смерті. На жаль, він був не єдиним. Отаким життям прожили тисячі постреволюційних священиків. Частина їх була знищена та закатована в сталінських таборах, частина пронесла свій важкий хрест в умовах тоталітарної ночі як архімандрит Антоній, а частину, особливо поствоєнних служителів культу, методом "викручування рук" змушували ставати кегебістськими стукачами. Іноді безуспішно. Ця тема чомусь до нинішніх днів непопулярна у засобах масової інформації та оминається істориками. Чому? Адже духовенство, щоб там не говорили "фахівці" з колишньої партійної еліти, завжди було і залишається немалою частиною найграмотнішого та найрозумнішого стрижня суспільства, тобто, його справжньою елітою. Тому ця розповідь, сподіваюсь, стане цікавою несподіванкою як для мошнівців, так і для жителів Черкащини. Особисто мною зібрано немало розповідей та спогадів односельців про мошнівського архімандрита, є його особисті речі, але показати їх людям ніде. На сором владі, Мошни до цього часу не відродили колись зруйнований краєзнавчий музей. Та як видно із життя, справедливість є, а з нею є і надія, що колись у Мошнах в колишній канцелярії князя М.С.Воронцова як жителі Мошен, так і туристи з усього світу зможуть побачити справжній краєзнавчий музей старого міста чи містечка Мошен.

А показати людям у нас є що...

10 травня 2009 року у Мошнах з'явилася досить цікава новина. Ніхто і гадки не мав, що у цій землі можуть народитися аж два архімандрити. І обидва вони мають церковне ім'я Антоній.

Архімандритом Антонієм - молодшим став уродженець Мошен Царенко Олександр Михайлович, 1944 р.н. При постригу у монахи він одержав ім'я Антоній. Довгий час він прослужив Богу у різних місцях, останнім був храм у селі Кривошиївці Сквирського району Київської області. При виході на заслужений відпочинок ієромонах Антоній отримав сан архімандрита. Нині архімандрит Антоній переїжджає на проживання у Мошни. Отже, так склалося, що Мошни тепер мають аж двох архімандритів. Що це, закономірність, чи звичайна випадковість?

Гречуха Сергій Іванович

Джерело