Забута святиня Чигиринського краю. Острівна Миколаївська обитель на Тясмині

Природа Чигиринського краю, мальовничий Тясмин більш ніж підходять для несення чернецьких подвигів. Острів на Тясмині, який із усіх сторін відрізаний від світу річними водами, з давніх часів був вибраний та облюбований пустельниками для звершення молитовних подвигів. У сивій давнині криється як період його заснування так і ченці які перші поселились на цьому місці. Перша документальна згадка про обитель датується 1663 роком. Говориться у ній що ігумен Миколаївської обителі Савватій супроводжував Богдана Хмельницького у Москву, куди настоятель зокрема їхав для збору пожертви на монастир.

Першим суттєвим ударом по життю обителі стала доба «руїни» у 1678 році, коли полчища татар осквернили та пограбували монастир. А у 1711 році обитель повністю прийшла в запустіння і тільки через двадцять років почала повставати з небуття. Але у 1768 році під час селянських повстань по наклепам на обитель повстанцями було вбито частину братії, а у 1789 році нові наклепники намовили польському уряду що готується нове селянське повстання під проводом духовенства. Звісно ж польський уряд видав указ яким православне духовенство зобов'язувалось принести присягу на вірність королю. Звичайно ж ігумен козацької славетної обителі відмовився це зробити за що і був заарештований та закований в кайдани і доставлений у Варшаву та ув'язнений. Три з половиною роки ігумен Віссаріон просидів у в'язниці і хто зна як склалася б його доля, але у 1792 році після взяття Суворовим Праги він був звільнений. Після другого поділу Польщі обитель почала потихеньку приходити в належний стан, а у 1797 році була оприділена до Київської єпархії.

Що ж стосується унікальності обителі, то окрім ченців які несли молитовні подвиги у цьому місці, звертає увагу на себе дерев'яний Миколаївський собор. Закладка собору відбулась у 1785, а освячення у 1795 р. Собор був збудований у вигляді рівностороннього хреста, та мав п'ять куполів. Головний Вівтар був освячений на честь Святителя Миколая, а бокові на честь архістратига Михаїла та Всіх святих. З часом Всіхсвятський приділ був перейменований на Різдво-Богородичний на честь колишнього трапезного храму. Ось що каже один із сучасників побудови собору: "По обширности своей и легкости архитектуры является единственной в своем роде, самой блестящей из малорусских деревянных церквей. Уже издалека собор является во всем своем великолепии; трудно себе представить, какую идею могущества выражают своим немым языком эти величе-ственные деревянные купола, поднимающиеся цельной массой к небу на 20-саженную высоту" Наближену копію монастирського собору можна побачити у місті Новомосковську Дніпропетровської області. Такий же дерев'яний, хрестовий храм тільки з більшою кількістю куполів.

Була в обителі також церква на честь Богоявлення Господнього, збудована у 1760-64 рр.

Головною святинею монастиря була чудотворна ікона святителя Миколая. Про неї саме як про чудотворну уже говориться у різних джерелах починаючи з 1773 року. Знаходився в обителі також мощевик із частинками молей Угодників Києво-Печерських – дар обителі митрополита Київського Філарета (Амфітеатрова) – нині прославленого у лику Святих почиваючого у тих же Київських Лаврських печерах. У 1913 році до обителі з великими торжествами була принесена Іверська ікона Богородиці. Також у храмі знаходились портрети Богдана Хмельницького, який був принесений із Суботова, та Івана Мазепи. У монастирській ризниці знаходилось старовинне рукописне Євангеліє яке зараз знаходиться у запасниках музею Софії Киїської. 1600-тими роками датувались книги: Тріодь, «Слова» прп. Єфрема Сиріна, «Літопис» Святителя Димитрія Ростовського, тощо.

Станом на 1914 рік у обителі проживало 14 чоловік братії, з них п'ять ієромонахів та чотири ієродиякони. Решту складали мантійні монахи та декілька послушників. У 1917 уже нараховувалось 33 чоловіка братії.

Так і жила Свята обитель тихим та розміреним чернецьким життям до подій 1917 року. Після встановлення різних влад у 1919 році встановилась радянська, яка і не оминула увагою острівну обитель в тому ж році пограбувавши монастир. У 1922 році були з монастиря вилучені гетьманські грамоти, та архів, загальна вага якого становила 220 кг. Звичайно багато цінних історичних речей та документів безслідно зникло у той час і навряд чи буде знайдено.

У 1923 році у Медведівку було переведено монахів із усіх обителей нинішньої Черкащини: Виноградського Успенського та Онуфріївського монастирів. Але залишивши існувати одну обитель більшовики по всякому притісняли монахів і через декілька років через арешти, висилки та інші міри по скороченню числа братії їх залишилось менше одного десятка. Таким чином у 1929 році була ліквідована остання чоловіча обитель Черкащини. Храм і усі споруди були безжалісно знищеними. У 1931 році дерев'яний собор який простояв 140 років було підірвано. Книги монастирської бібліотеки також були знищеними у вогнищах місцевими комсомольцями-активістами. Усі споруди та навіть фундаменти були вивезені з території колишнього монастиря, а наостанок шукачами скарбів було розкопано могили настоятелів та фундаторів кістки яких були викинуті на поверхню. Таким чином на початок 1950-их років славетна Медведівська обитель залишилась тільки у пам'яті віруючих.

Ось декілька спогадів (збережено мовою оригіналу) про колишню велич монастиря:

Селезень Семен Антонович 1918 р. н., село Медведівка. Записано 16 квітня 2012 року.

Помню: садок, гребля, лодки. А їздить - лодками їздили. Дівчата, хлопці їздили на лодках, каталися. Як який празник, то ми туди виїжджали, каталися. Хата там була, де жили манахи. Люди як люди були манахи. Там зданіє було таке... Скот був. Здалека приїзжало багато людей, було зданіє спеціальне, і там жили люди, що приїзжали до церкви. Коли його і як розбирали, то помню, бо і батько мій їздив кіньми, возили... Построїли конюшню, поставили воловню. Матеріал там був з манастиря. Ікони з монастиря люди порозбирали. Дуже багато розумних стало і манастирь розібрали... Помню карусєль, дуже помню. Мельничанський Оверко, оце в дворі де Гуляш там у нього була його собственна карусєль. Оверко виїзжав із своєю каруселлю.

Руденко (Мазур) Марія Філонівна, 1912 р.н., село Медведівка. Записано 16 квітня 2012 року.

Синочку, такий був... Красота! Бо я сто год прожила, а такого не бачила! Так, моя дитино, красіво було! Усе! І келії були, й манахи, й цвєти садили. І оце, як Миколаївський празник, так зійдеться туди ж раньше ж було миру - страхіття стільки! Манахи оті! У каждого келія, у каждого цвєти коло келії. Як сильно красіво було, моя дитино! Але перевели, перевели! Ей!!! Там в монастирь, було, йдемо говіть. Часто я відвідувала манастирь. А як уже на Миколая, мамочко, і карусєль, і попи правлять! Церква одна була літня, одна зімня. Ах, красіво ж було, синочку! Не можу тобі передать, як було браво. А тепер шо? Бур'ян росте? А не будуть строїть манастиря? Ах, красівий був...Ламали бандіти, воно - не люди. Наварили куті батюшки, а вони, такі, ніщо, сіли, ту кутю поїли, а батюшок порозганяли. Вони пішли, хто куди влучив. Ах, красота була! Там була красота, я тобі не можу передать! Там колодязь був. Кухня одна літня, одна зімня. Батюшки ж ті, як вийдуть співать, та як заспівають! А потом, синочку, після того, як розламали, а Палажка і її батько (вони там жили при березі, він усігда було лодкою катає людей), та й у 12 часов ночі та каже: "Бабо, ти спиш, чи ні? Ти слухай, яка одправа!" Уже поламали, а воно правилось на тім місці, правилось пеніе. В мене й мороз... Отак було, сину! Боже милий! А було отак: оце з цього боку очерет, посередині дорожка і дорога вистелена брава ж, брава. І оце було йдемо туди говіть туди, у манастирь. Боже милий, Боже... Красота ж була! Знаходилися ж такі, що в комуну писалися. Вони поламали оцей манастирь. Розібрали, розтягли, та й усьо. Бандіти воно - нелюди. Дом оддиха б там зробили! Щоб оддихали там, то корови...Я й сама там коров доїла. Ой, сину, красота була, не можу тобі передать, а шо ти зробиш!. Дуже нехарашо було. Було, баба Бондарька мене і Гашку із бубликами йде туди і нас туди веде говіть.Це, було, наварять супу такого з рибою і нам дають вечерять. А як висповідаємось, то вже ж ми не вечеряємо. А тепер уже немає тих батюшок. Бідні! І судили їх, і засуджували, і в тюрмі були! Боже милий, Боже! Манахів тих розігнали...Іван Новосільський, врождьонний. Як став він балакать. Отут містечко було, все жиди жили. А він: "Отут, буде, гарбузи ростуть!" А вони, шо він дурне! Мишигіне! А в нас містечко було, лавки! Все пропало! А він урождьонний і все на світі казав. А за монастир сказав "Пусто буде!" А потом уже, як....

У наш час колишні монастирські землі розпайовані між селянами Трушівець та використовуються для сінокосу та випасу худоби. Старожили згадують що на початку ХХ сторіччя жив у селі Христа ради юродивий Іоанн Новосільський, який одного дня, не за довго до революційних подій під час літургії в одне з великих свят узяв віника та почав демонстративно замітати навколо храму. На докори прихожан юродивий відповів: «Оце як я замів чисто і гладко, так скоро і тут буде чисто і пусто»...так і по сьогоднішній день на території колись славетної обителі пусто, але кажуть що святе місце пустим не буває. Віримо що молитвами тих подвижників які на протязі сторіч несли подвиги посту та молитви на цьому місці обитель повстане із руїн та відновить свою колишню духовну велич.

Протодиякон Іоанн Поліщук

При написанні статті були використані матеріали із «Київських єпархіальних відомостей» за 1870 р. №1-2. Та відомості з книги Назара Лавриненка «Гетьманський Медведівський Пустинно-Миколаївський монастир»