"Ми тут, аби не пустити далі", – Артем Чех

Артем Чех (справжнє ім'я – Артем Чередник) – сучасний український письменник. Народився у Черкасах. У 2007 році став переможцем другого конкурсу від видавництва «Фоліо» «Міський молодіжний роман». З травня цього року воює в зоні АТО в 9-му мотопіхотному батальоні. Автор книг «Цього ви не знайдете в Яндексі», «94 дні. Євромайдан очима ТСН», «Рожеві сиропи» та ін.

"Війна – це лернейська гідра з різними обличчями. Для когось вона означає можливість збагатитися, накрисятивши собі армійського барахла чи волонтерського майна, отримавши УБД або чергове підвищення у званні. Хтось інший мужньо тягне мобілізаційну лямку, виконуючи накази й особливо ні про що не замислюючись. Дехто не знаходить собі місця, проклинає перемир'я і тільки й чекає на команду "фас"; їм нічого не потрібно, лише – побільше б ВОГів та "мух". А є такі, що взагалі сумніваються у доцільності свого тутешнього перебування. Вони переважно мовчать, але, розговорившись, відкривають душу й зізнаються – відверто не розуміють, за що йде війна і хто проти кого воює.

Впродовж п'яти місяців служби я стрів стільки людей, скільки не зустрічав за останні п'ять років. Від постійних знайомств, пізнання характерів і доль, від облич та рукостискань у голові все змішалося; люди, немов фігурки апостолів у празькому астрономічному годиннику, пропливають у чорних віконцях, змінюючи одне одного і залишаючи в мені свої сліди та даруючи безцінний творчий матеріал на майбутнє. Військові, лікарі, волонтери. Вже діди і зовсім юні хлопці. Колишні зеки, шахтарі, вчителі, майданівці та регіонали. І серед усіх цих людей лише одиниці мають чітку позицію щодо цієї війни. І ще менше тих, хто може сказати, навіщо вони тут.

Особисто я не довго розмірковував над цим питанням і дав собі швидку й досить банальну відповідь. Виявилося, це зовсім не боляче. Навіщо ми тут? Тому що хтось має тут бути. Перемир'я чи гаряча фаза – справа не в цьому. Ми тут, аби не пустити далі. Не так важливо кого: місцевих трактористів чи спеців з РФ. Вони зі зброєю, а, значить, нічого, крім руйнування, не несуть. І нехай ці території будуть хоч тричі споконвічним Донбасом, вони однаково є і залишатимуться українськими. Тому всі ті, хто тут стоїть, – аватари, безхребетні мобілізовані, вмотивовані бійці, відчайдухи у пошуках втрачених можливостей чи нарвані ділки – всі вони стоять заради того, аби не пропустити. Зупинити, врешті-решт. Хоча, мабуть, багато хто усвідомлює, що далеко не все від нас залежить. А дехто, я впевнений, взагалі нічого не усвідомлює, навіть свого вкладу до цієї справи.

Ця війна дивна. Принаймні, теперішній її етап. Бувалі вояки розповідають, що на початку війни, попри тотальний безлад і фатальний бардак, вони бачили мету - звільнення територій від бойовиків, перемога умовного добра над умовним злом. А от нинішня війна не має цілі. Це Стіна. Сторожова вежа. Далі – холод і здичавілі, Манс Розбійник та "білі ходоки". За спиною – Вестерос. І хто б там не правив, які б підкилимні розбірки та престольні ігри не велися, їхня, тобто наша задача – втримати стіну.

Мало хто з бійців вірить у повернення Донбасу. Перемога – примарна. Розтяжка, що випадково вибухнула в зеленці, здатна схвилювати цілий підрозділ на годину, а то й на дві. Хаотична стрільба з того боку або з суміжних позицій бачиться як повноцінне бойове зіткнення. Особливо вночі. Тому новини про режим тиші сприймаються скептично, нерви не у всіх залізні, а домовленості у Мінську чи в Парижі – плексиглас, через який видно лише контури певних оптимістичних сподівань. Тут все ще підриваються на мінах, і ніхто не застрахований від дурного вогню з боку п'яних бойовків чи армійців.

Одне слово. Війна триватиме до тих пір, поки не розмінують останню посадку, а блокпости не заростуть диким виноградом чи молодим кленом. Наразі ж бійці Нічного Дозору стоять на стіні і вдивляються у холодну темінь. Вони ні на що не сподіваються і нічого не чекають. Хіба що зміни караулу, відпустки або демобілізації".

З блогу Артема Чеха