Звенигородка з міста підприємців поступово перетворюється в місто наркоманів
- 25-07-2016, 20:59
- Черкаси та область / Головне / Кримінал
- опублікував Віктор Мельник
- 1
- 1346
Наркоманія давно вже перетворилася з так званої медичної хвороби на соціальну. В масштабах південно-західного регіону Черкащини першість по наркоті тривалий час утримувала Умань, що зумовлюється передусім тим, що місто це знаходиться на велелюдній автомагістралі. Та схоже, що незабаром таку досить сумнівну славу з Умані зможе перейняти Звенигородка.
Наркотична хвиля буквально поглинула містечко й не бачити цього може лише сліпий. На сьогодні не потрібно проводити й соціального опитування, аби мати підстави твердити, що кожен третій звенигородчанин, починаючи вже з 13-14 –річних хлопчаків, знає, де можна придбати наркотичне зілля. І хоч так звану “боротьбу” з наркоманією в районі ведуть численні служби, якихось позитивних зрушень в цьому плані не відбувається. Лекції, інші профілактичні заходи, що проводяться планово передусім серед учнівської молоді, малоефективні – у молодого покоління свої устої, свої моральні цінності. Сьогодні наркотики на молодіжних дискотеках, різних вечоринках з успіхом конкурують з традиційним алкоголем. І це вважається цілком закономірним явищем. Через “кайф” – спочатку легкий, отриманий від викуреної “травки”, на думку багатьох старшокласників, потрібно пройти кожному, хто хоче, аби його мали за “нормального” хлопця. Й добре, коли на цьому отой “нормальний” й припинить бавитися небезпечним зіллям і не потрапить в наркотичну залежність. А якщо ні? Хто зупитить його? Компанія, в якій він й спробував того зілля? Старші друзі, батьки? Сумнівно. На сьогодні ще побутує думка, що шлях до наркотиків прокладають зайві гроші. Мовляв, у матеріально забезпечених сім’ях батьки, не маючи часу чи бажання спілкуватися зі своїми чадами, намагаються “відкупитись”, а чада “у курсі”, як можна весело провести час. Певна доля істини в цьому є.
Але ситуація не була б такою драматичною, аби проблема стосувалася лише заможних. Їх, врешті, в Звенигородці не так уже й багато. А на вулицях міста серед одурманених “ширкою” й марихуаною можна бачити в основному досить посередньо одягнених молодих людей. Чимало їх – з так званих “неблагополучних “ й “неповних” сімей. Де беруть вони гроші на цигарку марихуани чи на дозу “ширки”? А це вже, як хто зуміє… Характерно, що ті ж самі перехожі, бачучи на вулицях й на лавах міського скверу одурманену наркотою молодь, стараються обійти її стороною.
Нерідко знаючи, що в одній з сусідніх квартир збувають сировину, чи, можливо, готують зілля, жителі всього багатоквартирного будинку і не збираються застосувати якісь міри, вважаючи, що зайві проблеми їм не потрібні. Залишається, отже, надіятися на наших доблесних стражів правопорядку. Але… Поцікавтесь, скільки злочинів, пов’язаних з утриманням наркопритонів та з незаконним обігом наркотиків зареєстровано нинішнього року в райвідділі міліції: там “накрили” бабусю, котра висіяла на своєму городі мак, там затримали юнака з “планом” у кишені. А що ж справжні наркоділки та наркобарони? Вони недоторанні. Чи то вони надто спритні, чи то мають надійний “дах”? Може, навіть, міліцейський?
Принаймні, такі розмови можна почути в Звенигородці. Чи можуть спростувати їх тамтешні правохоронці? Коли послухати їх, то виходить, що вони з сил вибиваються, аби викоренити на батьківщині Кобзаря це соціальне зло, от лише сили, мовляв, нерівні: наркоманів – хоч греблю гати, а хлопців у пагонах, які “воюють” з ними, можна на пальцях перерахувати. Але ж йдеться не про наркоманів, якими мають опікуватися медики, а про тих, хто займається збутом зілля. То невже треба мати цілу дивізію, чи вводити у Звенигородку війська НАТО для того, щоб накрити хоч частину з добре відомих усім наркопритонів чи взяти “на гарячому” торговців наркотою, які ще з ранку ошиваються в міському парку та побіля міських шкіл, й вийти таким чином на їхніх “роботодавців”- наркоділків?
До речі, авторові цих рядків достеменно відомо, що останнім часом в Звенигородці приторговують не тільки наркотою домашнього виробництва – частина її завозиться зі сходу України.
А це означає, що справу тут поставлено на широку ногу і за всім цим стоять досить впливові особи, для яких збут наркоти приносить такі прибутки, які пересічному жителю міста й не снилися. Ось так Звенигородка з міста підприємців поступово перетворюється в місто наркоманів.
Бо наркотики – то теж бізнес, особливо, коли його можна вести під прикриттям, а, отже, й без особливого ризику. При цьому, зваживши на суми, якими оперують на наркоринку, можна легко зрозуміти, що заклики до моральності чи навіть залякування відповідними статтями Кримінального Кодексу ще довго не матимуть сенсу – Думаю, що наркоманії в нашому місті не побороти, бо нікому це не потрібне. Ви чули, щоб когось судили за продаж наркотиків? Чи може думаєте, що цих продавців міліція не знає? Еге… Тому й бояться люди з ними зв’язуватися.
А я так думаю: якщо є Бог на небі, він обов’язково їх покарає. Або ж їхніх дітей. Бо то гріх великий, – почули ми від однієї звенигородчанки, яка, однак, побачивши в моїй руці диктофон, відмовилася від подальшої розмови, хоч і обіцяла перед цим навести конкретні приклади бездіяльності правоохоронних органів. Хоч, заради об’єктивності, скажемо, що ще не всі жителі Звенигородки займають таку от нейтральну позицію.
Один з наших респондентів відразу ж назвав своє прізвище та вказав на основні “точки” збуту наркоти. Та повідомляти в райвідділ міліції про них, сказав він, немає ніякого резону – мовляв, допоки звідти хтось прибуде, наркотичне зілля кудись щезне. І кивнув при цьому на одного з “бариг”, який бавився “мобілкою”, та молодика з погонами старшого лейтенанта міліції.
Ось так і живемо. Бог далеко, а “бариги” і наркоділки – ось вони, поруч. Можна читати лекції, панове, школярикам, можна демонструвати фільми , влаштовувати всеможливі акції, тішачи себе, що боретеся з наркоманією. Можна час від часу й наводити “шмон” на наркоринку, закидаючи сітку на дрібну рибку й залишаючи в спокої більш крупну, що на сьогодні успішно робиться. Але ж можна й й по-іншому, почавши вже з об’єднання зусиль громадськості та силових структур. Та, як бачимо, не виходить. Чи не тому, що в громадськості свої інтереси, а в силовиків – свої?..