Мирон Борисович Полякін - скрипаль із Черкас, який своєю грою підкорив світ

Він підкорив вибагливу Європу та розпещений Нью-Йорк, грав на старовинній скрипці Страдіварі, що колись належала князю Юсупову, став одним із найвидатніших та найзнаменитіших музикантів світу… Усе це про талановитого, непересічного й, на жаль, мало відомого у нас на батьківщині Мирона Полякіна, який народився… у Черкасах.

Перший виступ на сцені оперного театру в 5 років

Мирон Борисович Полякін народився 12 лютого 1895 року в місті Черкаси тоді ще Вінницької області, в сім'ї музикантів. Батько, обдарований диригент, скрипаль і педагог почав дуже рано навчати сина музиці. Мати мала від природи неабиякі музичні здібності. Вона самостійно, без допомоги педагогів, навчилася грати на скрипці і, майже не знаючи нот, на слух грала вдома концерти, повторюючи репертуар чоловіка. Тож хлопчик із раннього дитинства виховувався в музичній атмосфері.

До всього, сім'я Полякіних вирізнялася високим як для провінційних музикантів культурним рівнем. Мати майбутнього скрипаля була родичкою відомого єврейського письменника Шолом-Алейхема, який неодноразово бував у Полякіних. 

Батько часто брав маленького Мирона з собою в оперу і саджав в оркестр біля себе. Нерідко малюк, стомлений усім баченим і чутим, тут же засинав, і його, сонного, несли додому. Не обходилося і без курйозів, про один з яких, любив згодом розказувати сам Полякін. Музиканти оркестру помітили, наскільки добре засвоював він музику тих оперних вистав, на яких неодноразово бував. І ось одного разу литаврист посадив замість себе маленького Полякіна за литаври і попросив виконати його партію. Юний музикант упорався блискуче. Він був такий малий, що за пультом не було видно його обличчя і батько виявив «виконавця» вже після вистави. Полякіну тоді було трохи більше 5 років. 

На скрипці Мирон спершу займався неохоче. Але вже з другого року навчання він полюбив скрипку, пристрастився до занять і грав цілими днями. Скрипка підкорила його на все життя…

«Так, з тебе будуть люди!»

Коли Мирону виповнилося 7 років, померла мама. Батько вирішив відправити хлопчика до Києва. Мирона віддали в музичну школу, директором якої був видатний композитор, класик української музики Микола Лисенко.

Неймовірний талант хлопчика справив на Лисенка глибоке враження. Після чотирирічного навчання в Києві за наполяганням композитора Полякін вирушив до Петербурга, де продовжив навчання у відомого скрипаля Леопольда Ауера, який у ті роки знаходився в зеніті своєї педагогічної слави. До нього з'їжджалися учні буквально з усіх кінців світу. І навіть серед таких блискучих скрипалів Полякін зайняв одне з перших місць.

У Петербурзі Полякін жив один, далеко від сім'ї, і батько попросив наглядати за ним свого родича Давида Ямпільського. Велику участь у долі хлопчика приймав і сам Ауер. Полякін швидко стає одним з найулюбленіших його учнів, і зазвичай суворий до своїх вихованців, Ауер піклується про нього як тільки може. У родинному колі Полякін часто згадував, як Ауер вирішив перевірити, чи правильно він займається на скрипці вдома, і, з'явившись потайки, довго стояв за дверима, слухаючи, як грає його учень. «Так, з тебе будуть люди!» – сказав він, входячи в кімнату. 

Полякін з дитинства відрізнявся незалежним характером, сміливістю у висловлюваннях і вчинках. У тринадцять років, виступаючи в Зимовому палаці, він, наприклад, не посоромився припинити гру, коли хтось із вельмож увійшов із запізненням і шумно почав рухати стільці. 

Після першого ж сольного концерту кілька антрепренерів зробили Полякіну вигідні пропозиції організувати його виступи в столиці та інших містах Російської імперії. Однак Ауер категорично запротестував, вважаючи, що його вихованцеві ще рано ступати на артистичний шлях. Але все ж після другого концерту Ауер вирішив ризикнути і дозволив Полякіну зробити поїздку до Риги, Варшави і Києва. В архіві Полякіна збереглися відгуки столичної та провінційної преси про ці концерти, які свідчать про те, що вони пройшли з великим успіхом.

Підкорив Європу й Штати

Полякін пробув у консерваторії до початку 1918 року і, не отримавши атестата про її закінчення, виїхав за кордон. В архіві Петроградської консерваторії збереглася його особиста справа, останнім з документів якої є свідоцтво, датоване 19 січня 1918 року, дане «учневі консерваторії Мирону Полякіну в тому, що він звільнений у відпустку в усі міста Росії терміном до 10 лютого 1918 р.». Незадовго до того він отримав запрошення приїхати на гастролі до Норвегії, Данії і Швеції. Підписані контракти затримали його повернення на батьківщину, а потім концертна діяльність поступово затягнулася, і протягом 4 років він продовжував гастролі по скандинавським країнам і Німеччині. Концерти забезпечили Полякіну європейську популярність.

А на початку 1922 року Полякін перетнув океан і прибув до Нью-Йорка. Конкуренція була великою, і виступ перед розпещеною нью-йоркською публікою ставали особливо відповідальними. Однак Полякін блискуче витримав іспит. Успішно пройшли концерти в Мексиці, куди він попрямував після Нью-Йорка. Звідси Мирон знову їде в США, де в 1925 році отримує першу премію на «Конкурсі всесвітніх скрипалів», за виконання концерту Чайковського. І все ж, незважаючи на успіх, Полякіна тягне на батьківщину. У 1926 році він повертається в уже створений Радянський Союз.

Радянський період життя Полякіна почався в Ленінграді, де йому надали місце професора в консерваторії. Молодий, повний енергії і творчого горіння, видатний художник і артист відразу привернув до себе увагу радянської музичної громадськості і швидко завоював популярність. Кожен його концерт стає визначною подією музичного життя в Москві, Ленінграді або в містах «периферії», як називали в 20-ті роки віддалені від центру області Радянського Союзу. 

Зліва від Полякіна - Ліза Гілельс, праворуч Марина Козолупова, позаду зліва Борис Феліціант, праворуч Михайло Фихтенгольц. Кінець 1930-х

Приїхавши в Радянський Союз, Полякін опинився перед абсолютно новою аудиторією. Концертні зали відвідувала тепер не лише інтелігенція, а й робітники. У 1928 році Полякін ще один раз виїжджав за кордон, відвідавши Естонію, а в подальшому обмежувався тільки концертними поїздками по містах Радянського Союзу. Після повернення на батьківщину життя Полякіна з зовнішньої сторони проходило без будь-яких екстраординарних подій. Це було звичайне життя радянського артиста, без права закордонних подорожей та гастролей.

На його уроки до класу завжди набивалася «публіка», стояли навіть за дверима

У 1935 році він одружився з Вірою Еммануїлівною Лур'є. А в 1936 році родина переїхала в Москву, де Полякін став професором і керівником класу скрипки у Школі вищої майстерності при Московській консерваторії. У 1936 році в родині відбулася «революція» – народилася дочка Фріда. Полякін отримує квартиру в новому будинку на Пушкінській площі. У сусідньому будинку отримав квартиру також професор консерваторії Абрам Ілліч Ямпільський – один із засновників радянської скрипкової школи. 

Полякін був педагогом-артистом. Його заняття були уроками артистизму і вищої виконавської майстерності. Вони «заражали» учнів неймовірним ентузіазмом і давали незабутні уроки інтерпретації та краси звуку, любові до найбільших творів великих композиторів – Мендельсона, Брамса, Баха, Бетховена, Глазунова, Чайковського. Він передавав своїм учням краще, що було у спадщині професора Леопольда Ауера. 

Грав він у класі божественно. Рідко на концертній естраді його майстерність досягало таких же висот, глибини і закінченості висловлювання. У день уроку Полякіна в консерваторії панувало збудження. В клас набивалися «публіка»: крім його учнів, туди намагалися потрапити і вихованці інших викладачів, студенти інших спеціальностей, педагоги, професори і просто «гості» з артистичного світу. Ті, кому не вдавалося проникнути в клас, слухали через напівприкриті двері. 

Сам же Мирон Полякін щоденно проводив репетиції, які тривали по п’ять-шість годин. Зі спогадів дружини Віри Еммануїлівни:

«Мирон Борисович часто бував дуже недовірливим щодо свого інструменту – він грав останні роки на колекційному інструменті Страдіварі, що в минулому належав князю Юсупову. Скрипку так і називали – «Юсуповська Страдіварі». Зазвичай вранці, після сніданку, Мирон Борисович займався три-чотири години, після ранкових занять він закривав скрипку у футляр і замикав її в шафу, після чого вирушав погуляти по вулиці Горького на годину. Після обіду він відпочивав і потім знову починав працювати, займався дві-три години ввечері. Іноді він питав мене, чи не відкривав хтось шафу? Я йому говорила, що, звичайно, ніхто, тим паче що ключ від шафи був лише в нього. А він відказував: «Дивно! Скрипка звучить не так, як вранці, як ніби на ній грав хтось чужий за цей час!».

Остання прижиттєва фотографія Полякіна з його акомпаніатором і племінником Вл. Ямпольським. Травень 1941 року. Сочі

На жаль, Мирон Полякін помер у розквіті сил. Повертаючись 21 травня 1941 року з гастрольної поїздки, він ще в поїзді відчув себе погано. Кінець наступив швидко – серце відмовилося працювати, обірвавши його життя в зеніті творчого розквіту. Полякіна любили всі, його відхід переживався як важка втрата. Для цілого покоління скрипалів він був високим ідеалом артиста, художника і виконавця.

Газета "Нова Доба"