Генерал УНР Жупінас-Жупінідзе зі Сміли

Син генерала Армії Української Народної Республіки Дмитра Жупінаса, Богдан і у 86 років переповідав, що його мама полячка, а батько грузин Димітр Жупінадзе, який змінив прізвище, бо царат переслідував грузинів. Так малому розповідала мама, вочевидь, щоб уберегти сина від комуністичних репресій за те, що батько був одним із вищих командирів українського війська, яке впродовж чотирьох років боролося із російськими окупантами.

Насправді українець з діда-прадіда Дмитро Жупінас, народився 125 років тому – 24 травня 1892 року в містечку Сміла Черкаського повіту Київської губернії, де це прізвище поширене і донині.

Про родину, дитинство та юність майбутнього захисника державної незалежності України Дмитра Жупінаса певних відомостей віднайти не вдалося. Згідно запису у посмертній статті, він навчався у Білоцерківському сільськогосподарському училищі. За даними штабу Армії УНР, Дмитро Васильович першу світову закінчив поручиком піхоти. Мав поранення та нагороди за особисту хоробрість.

1917–го Дмитро Жупінас брав участь в українізації російського війська, а наступного року очолив 14-й Поморський стрілецький полк, що розташовувався у Одесі.

У перші дні антигетьманського повстання капітан Жупінас підтримав Директорію, яка вже у листопаді 1918 року доручила йому командування 1-им Одеським полком. 15 травня 1919 року цей полк було з’єднано із 2-им Чорноморським для подальшого переформування у 24-ий Запорозький імені гетьмана П.Сагайдачного полк. Так як сотник Дмитро Васильович Жупінас був одним із найактивніших організаторів полку, йому і доручили командування. Під час переформування війська, у червні 1919 року, очолюваний полковником за посадою (насправді – чотарем) Дмитром Жупінасом 24-ий Запорозький імені гетьмана П.Сагайдачного полк, ввійшов до складу 8-ї Запорозької дивізії, якою командував уродженець Уманщини полковник Гаврило Базильський.

Бої з численними ворогами сильно пошматували полк. Проте він не бажав коритися сильнішому ворогу. Із його козаків і старшин було сформовано кінну сотню імені П.Сагайдачного, яку очолив Дмитро Жупінас. 6 грудня 1919 року сотня вирушила у легендарний Перший Зимовий похід у складі Запорозької групи. Дмитро Жупінас брав участь у визволенні (хоч і на короткий час) рідного краю від численних ворогів. Воював за Жашків, Умань, Тальне, Звенигородку, Черкаси і звичайно ж, за рідну Смілу.

Полковник Олександр Доценко писав: «в с. Арсенівці 24 січня з частин окремої Гайдамацької сотні та кінних команд, що туди продерлися з штабом дивізії та 3-м полком, почали формувати 2-ий Кінно-Запорозький полк, до якого було додано ще сотню полку Костя Гордієнка, а командиром його призначено полк. Волощенка, доброго старшину гарматника».

Втім, майже відразу командування полком прийняв командир 6-го зведеного Запорозького загону, недавній начальник залоги м.Умані полковник Іван Литвиненко. Сотник Дмитро Жупінас, залишаючись командиром кінної сотні імені П.Сагайдачного, обійняв посаду помічника командира 2-го Кінно-Запорозького полку. На війні усе швидкоплинне. Невдовзі підполковник Жупінас очолив 2-ий Кінно-Запорозький полк, який ввійшов до щойно створеної Окремої Кінної дивізії Армії УНР.

Під час війни Жупінас неодноразово дивився смерті в очі – дістав декілька поранень. Останнє – під Галичем 26 серпня 1920 року.

Згадуючи про бій під Баром, де українській кінноті протистояли 3000 тисячі червоноармійців-татар, які займали вигідні позиції в окопах, підполковник Іван Калинович писав:

«Дві кінні атаки татари відбили, під Жупінасом убито коня. Але третьої атаки татари не витримали, вискочили з окопів, встромили багнети в землю, піднесли догори руки і кричали «Слава Україні!»

У листопаді 1920 року, зазнавши важких втрат, Армія УНР перетнула кордон із Польщею, і була інтернована. Окрему Кінну дивізію поляки розмістили у Вадовицях.

Таборове життя дуже гнітило українців.

“Відсутність контакту з урядом і нашим головним військовим командуванням, відсутність інформації щодо нашої політичної ситуації, брак білизни, взуття, одягу, неможливі харчі табору (конина і стручки гороху) та взагалі одноманітність безпросвітного сидіння в таборі негативно впливали на вояцтво”, - писав Дмитро Жупінас.

Попри це Дмитру Васильовичу вдалося втримати дисципліну і зберегти боєздатність довіреної йому частини. Поціновуючи заслуги у розбудові армії, наказом від 15 травня 1922 року, командира 2-го Кінно-Запорозького полку Д.Жупінаса підвищено у полковники.

Після інтернування полковник Жупінас одружився і жив на Волині. Колишня киянка Катерина Жупінас була молодша за чоловіка на 10 років.

Наприкінці червня 1941 року, працював комендантом Луцької сільськогосподарської школи на базі якої діяла підстаршинська школа ОУН. Тоді ж за відмову співпрацювати із німецьким командуванням, потрапив до концентраційного табору.

Згодом Богдан Жупінас-Жупінадзе, згадував:

— Батько «за перших совєтів» жодної ночі не спав вдома, він переховувався, бо боявся, що червоні його заарештують. У 1943 році батько втік, і тоді я бачив його останній раз. Пам’ятаю його в переповненій вантажівці, як він виїжджає.

Дмитро Жупінас жив у Німеччині. Він шукав у Луцьку дружину і сина, щоб забрати до себе, але їх вивезли до Сибіру.

1952 року Дмитро Жупінас виїхав до Сполучених Штатів Америки. Активно займався громадсько-політичним життям; був активістом Детройтського відділення Об’єднання бувших вояків-українців Америки (ОБВУА). У 60-х роках підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР.

1961 року Дмитро таки довідався, що сім’ю репатріювали до комуністичної Польщі. Після чого дружина переїхала до чоловіка у Детройт, а син залишився у Кракові.

Помер кавалер ордена Залізного Хреста Армії УНР Дмитро Васильович Жупінас за тисячі кілометрів від України 16 серпня 1968 року. Поховали генерал-хорунжого Армії УНР на православному цвинтарі в Бавнд - Бруку. Аж 1969-го Богдан Жупінас із матір’ю відвідав могилу батька.

Катерина Жупінас померла 11 травня 1970 року. Похоронили її поруч із чоловіком.

Олег Шатайло

Вісті Черкащини http://viche.ck.ua