Кохана Вільшана

Зі свідчень про минуле окремих населених пунктів пишеться велика історія країни. Як частинки яскравої мозаїки, вони створюють велику і різнопланову композицію. Тому знати історію свого рідного краю (села чи селища) – надзвичайно важливо.

У монументальній книзі Лаврентія Похилевича «Розповіді про населені місця Київської губернії» (1864 рік) знаходимо змістовну розповідь про історію Вільшани. Читаємо такий опис: «Містечко у 25-ти верстах від міста Звенигородки, при річці Вільшанці і впадаючому і неї струмку Мідянці; розташована в ложбині між двох підвищень. Маєтність графів Браницьких. Резиденція управителя Вільшанского ключа, в якому налічується 27009 десятин землі і 6676 ревізьких душ (тобто – платників податків). Жителів обох статей в містечку: православних 2851, римських католиків і розкольників 30, євреїв 850. В містечку поєднуються три головні дороги: із Корсуня, Шполи і Звенигородки. Помітні залишки древнього земляного укріплення і фундамент якоїсь старої будівлі. А навколо містечка багато урочищ із залишками печищ, садів, гребель, млинів, де колись процвітали багаті хутори, які належали Вільшанським міщанам. Вільшана була значним містом і славилася в окрузі щедрістю прекрасних земель і багатством жителів, так що склалася примовка: Вільшана-кохана».

В письмових документах Вільшана уперше згадується у 1598 році. Це було добре укріплене містечко. Із середини 15 століття на наш край насунулася велика небезпека – татарсько-турецька агресія з півдня. Кривавий «Чорний шлях», витікаючи з південних степів, підходив до Шполи, тулився до Козачанського лісу, минав Топильну, В'язівок, Вільшану, Городище і далі тягнувся у північно-західну Київщину. Не раз доводилося жителям при набігах неприятелів переховуватися в Корсунських лісах із своїм майном, яке не могло бути закопане у землю. Далі у Похилевича читаємо: «Літ за 50 перед цим випадково знайдено в землі два невеликі дзвони і уламки старовинного срібного хреста. А один великий дзвін, за переказом, старостою Успенської церкви був затоплений у воді поблизу греблі».

Також під час козацьких воєн біля Вільшани кілька разів проходили сутички українців з поляками. В часи козаччини Вільшана мала важливе військово-стратегічне значення.

Французький інженер Гійом Боплан у 1639 році створив перший варіант генеральної карти України. Там нанесена і Вільшана, як велике укріплене поселення. Вільшана славилася в окрузі щедрістю прекрасних земель і багатством жителів. Побутує версія, що назва Вільшана походить від словосполучення «вільним – шана». Вільшана була сотенним містечком Корсунського полку. Відомий персональний склад сотні станом на 1649 рік. Вільшанським сотником був Кіндрат Свиридович.

Вільшанські козаки мали землю, господарство, родину, займалися кожен своїм ремеслом. Але коли починалися військові дії – йшли у військові походи. Як свідчать «Звідні відомості з записових книг», у 1654 році у Вільшані нараховувалося 828 дворів. У козацькому містечку був 1 сотник, 1 отаман, 1 осавул, 626 козаків, 209 міщан, без урахування їх жінок, дітей, стариків. Окрім сотника ще був курінний отаман, як помічник сотника, а також наказний по призначенню та виборний військовий отаман, як представник Запорізької Січі. Вважається, що родом з Вільшани був Максим Кривоніс. Народна дума «Хмельницький та Барабаш» називає його Максимом Вільшанським. Він навіть підписувався – Максим Вільшанський.

Жителі Вільшани у складі гайдамацьких загонів робили напади на багаті маєтки. У 1742 році гайдамаки перестріли на шляху до Вільшани шляхтича Буяльського, відібрали гроші й заказного листа. У 1750 році загін Письменного відбирав у панів коней.

Для розправи з населенням 9 червня 1766 року до Вільшани прибуло кілька тисяч польських солдатів. Крім переслідування повстанців, вони зганяли людей на спорудження військових укріплень, де «чотири тижні в роботі мучили», грабували містечко. Відтак Вільшана втратила усі свої міські права, подібно багатьом іншим містам, за виявлену прихильність до своєї національності і православ’я. У 1766 році у Вільшані зібралася духовно-уніатська комісія, яка за допомогою війська люто розправилася з православними священиками та мирянами. Багатьох було взято на муки, 29 червня стратили Мліївського титаря Данила Кушніра. У 1767 році люди скаржилися переяславському єпископу, що за відмову приймати унію їх штрафують, у священиків і прихожан забирають майно.

У першій половині 18-го століття Вільшана належала до Смілянщини. До графів Браницьких вона відійшла внаслідок їхніх родинних зав’язків із князем Потьомкіним та його спадкоємцем дійсним таємним радником Василем Васильовичем Енгельгардтом, після якого успадкувала у 1830 році графиня Олександра Василівна Браницька.

Похилевич пише: «У даний час Вільшана найбільш прикметна своїм цукровим рафінадним заводом, одним із кращих в губернії. Через це довколишні ліси, раніше непрохідні, помітно зникають, води меншає, клімат робиться сухішим, земля виснажується, народ біднішає».

Діяли дві приходські дерев’яні церкви. Успенська – побудована 1778 року на місці давнішої, побудованої 1726 року біля старої. Колись церкві належав млин, але він був відібраний власницькою економією, а потім і судами переданий графам Браницьким.

Миколаївська церква була побудована у 1840 році на місці колишньої, що існувала з 1700 року. При кожній церкві налічувалося по 70 приходських дворів. За народним переказом, у більш давні часи у Вільшані ще були церкви в ім’я Воскресіння Христова, надпрестольний пам’ятник якої бачили ще на початку 19-го століття, та кілька інших, котрих ні місця існування, ні часу знищення, уже неможливо визначити.

Знаменитий енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона повідомляє, що на початку 20-го століття у Вільшані було понад 3 тис жителів, малися дві православні церкви, єврейська синагога, сільський банк, цукровий завод, поштове відділення.

Володимир Чос

Нова доба