Освітяни Черкащини (поети і письменники) – жертви радянського тоталітарного режиму

Всього репресовано (поки що розшукано) 808 освітян. Із них розстріляно 360. Справу припинено у зв’язку зі смертю обвинуваченого – 6, а решту – засуджено до різних термінів ув’язнення.

Серед них – відомі поети, письменники, літературознавці, історики (всього 23 особи). Із них 9 розстріляно, 4 загинуло в концтаборах.

м. Черкаси

Королевич Олександр Дмитрович (Лесь Гомін), уродженець і мешканець міста Черкаси, письменник, учитель, викладач української літератури, один із організаторів філії спілки пролетарських письменників “Гарт” у Черкасах. Написав ґрунтовні твори з теорії та історії української літератури, фольклористики, романи “Голгофа”, “Люди” 1975 р., 550 сторінок. Видані книги: «Українські народні пісні та історичні думи»(1959р.), «Визвільна війна 1648-1654 рр. у народній творчості» (1960 р.).

10.11.1935 р. ув’язнений і висланий за межі України, де перебував до липня 1939р. У 1957р. його звинувачено в послабленні пильності, сприянні нездоровим настроям і звільнено з роботи в інституті. Помер у Черкасах 11(16).01.1958р.

Красій-Пересада Олександра Матвіївна, письменниця, викладач біології, видала дві книжки: «Повернення» та «Соня», друкувалася в газетах та журналах «Радянська жінка», «Крестьянка», «Донбасс». Заарештована в 1937р., як дружина ворога народу. Покарання відбувала в Магадані. Померла і похована в Черкасах в 1985р.

Городищенський район

Труш-Коваль Василь Єлисєєвич, народився в м. Городище, поет від Бога. Його вірші світяться якимось магічним сяйвом. Українці у воркутинському таборі, говорили про нього, як про поета, що «коли він вийде (на волю), Україна носитиме його на руках». У 1941р. у концтаборі Василь Труш-Коваль, катований роздумами про трагічне буття свого народу, писав у вірші «Перша Заповідь»:

Як сонце, вічна, одна на всюди,

З усіх скрижалів одна оця:

Ні в ім ’я чого не цільте в груди

- Ні Бога-Сина, Бога-Вітця.

Не цільте в груди, ні в тім ’я Божі,

Ні в білі чола, ні в світ зіниць,

Бо кров же ваша на кожній ложі,

Де син Вкраїни – простертий ниць.

Бо кров же ваша і ваші руки,

І білий комір, і світлий вус

- Це ж ваші рани, і ваші муки,

І ваша пам ’ять, де слізьми б’юсь.

Єдине тіло, єдина мати...

О, світла радість, що в нас тече!

Хто кров Вкраїни надумав лляти,

Геть із очей!

Це пристрасний заклик до єдності українців, рідного народу. Найперша заповідь, яку ніяк не затямлять українці протягом багатьох віків. Поет закликає не піддаватися «ні в ім'я чого» суспільним розколом, бо саме в ті підступно розставлені ворогом тенета розколин одвічно й западається Україна і її воля.

Григорій Майфет, побратим по концтабору, зберіг 24 поезії, всі вони вже

опубліковані:

Труш-Коваль В. «Поезії. З облогом ночі. Зб. невільничої поезії України». Київ. 1993- с.437-444.

Труш-Коваль В. «Схвильована, як кров, поезія моя»: вірш://Холодний Яр. - Черкаси, 2003. Вип.. 1-е.92-107.

Петро Ротач. “І слово і доля, і пам´ять”. Полтава. 2000.- с.88-122.

Перший раз арештований 10.04.1922р. - 5р. ВТТ. Другий раз арештований 28.11.1934р. - 10р. ВТТ. Помер від фізичного виснаження 11 січня 1944р. Похований на території концтабору.

Звенигородський район

Кримський Агатангел Юхимович, житель м. Звенигородка, всесвітньовідомий вчений-філолог, академік, знавець шістдесяти мов, орієнталіст, україніст, славіст, етнограф, історик, поет, автор понад 1000 наукових праць. Видані його твори 5 томів. Київ, 1972р., «Вибрані твори». Київ, 1965р., 660 стор., «Пальмове гілля. Поезія», 1971р., 371стор., «Поезії», 1968р., с. 339., «Розвідки, статті та замітки». Київ, 1928. С.408, «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектелогічного». Черкаси, 2009. С.438. Арештований 19 липня 1941р. Помер у Кустанайській в’язниці №7 3 лютого 1942р.

Тютюнник Юрій (Георгій) Йосипович, уродженець с.Будище, Звенигородського р-ну. Військовий і громадсько-політичний діяч, публіцист. Викладач, генерал-хорунжий Армії У HP. Автор праць з історії Визвольних змагань українського народу та сценаріїв кінофільмів, зокрема до кінофільму Олександра Довженка «Звенигора». У художньо-документальному фільмі «П.К.П.» («Пілсудський купив Петлюру»). Тютюнник зіграв самого себе. Автор книги «З поляками - проти Вкраїни», «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20р.р.: Спомини». Львів, 2004, с. 192.

17.05.1923 року. представники підпільної Вищої військової ради запропонували легендарному отаману повернутися в Україну для продовження боротьби.

В червні 1923 року внаслідок бездоганно проведеної операції, яка в розвідувальному управлінні мала назву “Синдикат-4”, чекістам вдалося виманити Тютюнника на радянську територію й відразу заарештувати, запустивши чутку про добровільний перехід генелара до більшевиків.

Останній засіб, щоб зламати генерала, чекісти влаштували побачення в казематі з дружиною з маленькою дочкою на руках.  Після побачення – новий ультиматум: “Або лист, або смерть і їй, і діткам”. Тютюнник не став ризикувати життям найрідніших – дружини та доньок, Олі та Галі (менша з'явилася на світ 1923 року), тому, перебуваючи під наглядом чекістів 15 серпня 1923 року оприлюднює листівку-звернення “До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції” та пише лист-покаяння Затонському. ГПУ УСРР дало висновок, щодо застосування амністії лише після отримання особистого архіву генерала. 28 грудня того ж року Президія ВУЦВК задовольнила клопотання про помилування, залишивши обмеження у правах на один рік.

Деякий час викладав у Харківській школі червоних командирів курс “Стратегія і тактика громадянської війни”. Друзям він з іронією говорив: “Даю лекції бандитизму”.

Політичні обставини у 1929 році склалися так, що село було готове до повстання. Влада побоювалася, що Тютюнник будь-якої миті міг знову стати бойовим генералом з величезним досвідом ведення партизанської війни.

Щоб запобігти небажаному Юрка Йосиповича Тютюнника 12 лютого 1929 року заарештували за статею 54-4 КК РРФСР .

Із перших хвилин перебування в казематі Тютюнник довів незламність духу, на допитах поводився гідно, не приховуючи своїх справжніх переконань, слідчим говорив те, що думав, за що боровся усе життя. Протоколи допитів примушують реально подивитися на вольову постать “приборканого” Юрка Тютюнника.

28 лютого 1929 року у в’язниці він пише вірша:

“Хіба ж можна засипати море?

Хоч би й гору кісток навернуть?

Не злякають ніякі нас гони, -

До мети пробиваємо путь!”

Із березня до грудня тривало “дорозлідування справи”. Тютюнник не видав жодного прізвища живих людей, причетних до повстанської діяльності. Не плямував і загиблих.

2 грудня 1929 року помічник уповноваженого 3-го відділу КРО ОГПУ Недзвяловська в присутності начальника 3-го відділу  КРО ОГПУ Наумакайтіса та помічника начальника ОО ОГПУ Стирне, розглянула справу і зробила висновок: 

“Тютюник после его вынужденного перехода на совсторону, умолчал о создании Партизанско-повстанческим штабом диверсионно-повстанческой сетки, которая была известна полякам, и теперь частично используеться, проявляя вновь свою активность (…). Тютюник, группируя вокруг себя своих сподвижников, возвратившихся с Польши, после его перехода на Украину, умолчал о скрывающихся и известных ему (…). Тютюник заявляет, что выдавать приходящих к нему – против его морали. Таким образом следствие поддерживает данные ГПУ о враждебной деятельности Тютюника. Настоящее дело поставить на рассмотрение судебного засеждание коллегии ОГПУ. ”

3 грудня колегія ОГПУ винесла вирок – розстріл, але з позначкою «приговор не приводить в исполнение до особого роспоряжения».

Виконання вироку довелося чекати майже рік.  Але Юрко Тютюнник не зламався, не втратив самоконтролю. Адже вже втретє  йому довелося чекати виконання смертного вироку. Вперше присуд мали виконати з наказу Головнокомандувача військами Гетьманату князя Долгорукова. Але в ніч проти 14 грудня  1918 року разом із А. Вовком та М. Палієм підняли повстання в Лук'янівській в'язниці і, звільнившись, взяли активну участь у антигетьманському повстанні. Через місяць рішення про розсріл почув у штабі Чорноморської дивізії військ Директорії УНР. Проте, батальйон, що мав виконати вирок, вислухавши промову засудженного, як один перейшов до очолюваної ним Правобережної Червоної армії. І ось тепер Тютюнник втретє чекав на розстріл.

Ю. Тютюнник повністю архів не віддав. У даний час документи Партизансько- повстанського штабу Київської дивізії зберігається в архівах Києва, Львова, Москви та в бібліотеці народовій у Варшаві.

Розстріляний 20 жовтня 1930 року в застінках московського каземату.

Реабілітований 27.11.1997 року Генеральною прокуратурою України.

Золотоніський район

Грудницький Олександр Григорович, 1892 р.н., м.Полтава, мешканець м.Золотоноші, українець, освіта вища, вчителює у 1917-1918 рр. в м.Золотоноша. Політичний діяч, письменник, публіцист, активний учасник революційних подій і організатор українських повстанських загонів (псевдоніми Вернигора, Куниця), повстанський отаман (Ангел). Заарештований в серпні 1921 року за контрреволюційну діяльність. Розстріляний 28.08.1921 р., за постановою колегії Київського Губчека. Про О.Грудницького можна прочитати в книзі “Золотніський книгодрук (кін.19-поч.20 ст.) – історико-бібліографічне дослідження”. Грудницький є автором збірки новел «П’ять бризків пензля» (Золотоноша, 1919 р., 32 сторінки). (Т. 6, С. 266). Див. також: 1. О. Юрченко «Полтавська петлюріана». Полтава, 1999 р. Випуск 3-ій – стор.42-50 «За мандатом головного отамана О.Грудницький»; 2. Газета «Літературна Україна» 15.06.2000 р. О. Юрченко : «Олександр Грудницький: комуніст чи петлюрівець? Доля одного українського письменника».

Терещенко Микола  Іванович, 1898 р.н., уродженець с. Щербинівка Золотоніського р-ну. Після закінчення Золотоніської гімназії (1917 р.) навчався у Київському політехнічному інституті та одночасно слухав лекції на курсах іноземних мов. Працював у Наркоматі освіти України, у редакціях декількох республіканських газет та журналів, а також у видавництвах. Угрудні 1937 р. був незаконно репресований і перебував у таборах до 1939 р. Літературну діяльність розпочав у 1918 р. У його творчому доробку понад 20 поетичних ззбірок, книг.  Видані книги: «Ліричний літопис. Вірші та поеми», К., Держлітвидав РСР, 1958, «Крилате відлуння. Вибране», К., - Дніпро, 1966, «Твори. В 2х томах», К., - Дніпро, 1968, «Поезії», 1968, «Твори (1917 – 1965р.р.)», К., - Дніпро, 1988. Перекладав на українську твори Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Купали, Міцкевича, Турсун-Заде, Беранже, Гюго, Арагона, Потьє та ін. Упорядник двотомної антології «Сузір’я французької поезії». Лауреат премії ім. Рильського, член Спілки письменників України.

Помер 30 травня 1966 р. Дані про реабілітацію відсутні.

Катеринопільський район

Єфремов Сергій Олександрович, уродженець с. Пальчик, Катеринопільського району, літературознавець, публіцист, активний громадський діяч, академік Всеукраїнської АН, завідував історико-філологічним відділом академії, очолював ряд наукових підрозділів. Автор 3 тисяч публікацій: «Історія українського письменства», Київ, 1995, с.688, «Шевченкознавчі студії», Київ, 2008, с. 365, «Щоденники, 1923-1929», Київ, 1997, с. 848 (мемуари).

Заарештований у липні 1929р. у справі СВУ і засуджений до розстрілу, який замінено 10-річним ув’язненням. Помер 10 березня 1939р. у таборі ГУЛАГу за три місяці до закінчення строку покарання.

У рідному селі Єфремову засновано музей. Йому та його братові Петру, встановлено пам’ятний знак, одну з вулиць Львова названо його ім’ям.

Єфремов Петро Олександрович, уродженець с. Пальчик, Катеринопільського району, літературознавець. Критик, філолог, перекладач, професор. Брат С.О. Єфремова, навчався в Черкаському духовному училищі. Закінчив Київський університет. Викладав у гімназіях українську мову і літературу, професор Інституту народної освіти Катеринослава. Досліджував проблеми натуралізму, розвиток історичної повісті в українській літературі. Автор пердмови до видання «Слова о полку Ігоревім». Прочитати про нього можна: «Старожитності - 1993. - чис. 9/10. Чабан, М.. Дослідник історичного повістарства (П.Єфремов).

У 1929р. заарештований - 5р., позбавлення волі і 2-річна поразка у правах. 1937р. вдруге заарештований. Подальша доля невідома.

Филипович Павло Петрович, народився у с. Кайтанівка, Катеринопільського району, професор, поет і літературознавець. Видані книги: «Поезії: Переклади». Черкаси. 2007р., 256стор., «Поезії» Київ, 1989р., 196стор., «Літературно-критичні статті» Київ, 1991р., 268стор., «Поезії», Мюнхен, 1957р., 151 стор. Вийшли дві книжки віршів: «Земля і вітер» (1922 р.), «Простір» (1925 р.). Окремими виданнями вийшли літературознавчі праці: «Шевченко і декабристи» (1926 р.), «Українське літературознавство за 10 років революції» (1928 р.), «З новітнього українського письменництва» (1929 р.).

Заарештований 05.09.1935р. – 10 років ВТТ з конфіскацією майна. 09.10.1937р. Особлива трійка УНКВС Ленінградської обл., в Соловецькій в’язниці, постановила: Филиповича П.П., серед 134 українських «буржуазних націоналістів», розстріляти. Вирок виконано 03.11.1937р. на честь 20-ї річниці Жовтневої революції: в Карельській АРСР (Сандармох). Рішенням військової колегії Верховного суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок ВТ КВО 1-4 лютого 1936 р. і постанова «особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. скасовані за відсутністю складу злочину».

Реабілітований посмертно.

Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися.

Монастирищенський район

Гуцало Роман Андрійович, уродженець 1.10.1894 р. у селі Ситківці Вінницької осласті, мешкав у м. Монастирище. Українець, безпартійний, освіта вища. Учитель Монастирищенської районної школи. Вчителював також у с. Коритня та Угловата, викладав українську мову та літературу. Член письменницької організації «Плуг», був літ працівником у редакції Монастирищенської газети «Шлях колгоспника». Автор книжок «Хліб», «На цілині», оповіданя «Зрада першого дня», «Золоті гузики», «У глухому селі», «Не зеленіти стерні».

Заарештований по доносу 14 грудня 1937 р. За ст. 54-10 КК УРСР. Утримувався під вартою у Вінницькій в’язниці. Трійка УНКВС по вінницькій області 7.04.1938 р. винесла постанову розстріляти. Вирок виконано 11.04.1938 р. Звинувачувався в тому, що був учасником антирадянської військово-повстаньської організації.

Водночас репресовано його старшого сина.

Реабілітований Черкаським обл. судом 12.11.1959 р.

Липківський Василь Костянтинович, народився у с. Попудня, Монастирищенського району, Митрополит УАПЦ, педагог. Служив законовчителем у Шполянському однокласному і двокласному міністерських училищах, Черкаському двокласному міському училищі, Черкаській чоловічій гімназії, інспектором церковних шкіл Липовецького повіту, завідувачем Київської церковно-вчительської школи.

В своїх проповідях він говорив:‘«Прийде час і Господь запитає українців: «А на якій мові славив ти Мене? Я чув молитви на всіх мовах, а от молитва на твоїй рідній мові не доходила до Мене». Що це таке? Що ми на це відповімо? Ми скажемо, молились до Тебе, Господи, на слав’янській мові. «А чому ж не молився на своїй, - запитає Господь. Хіба я дав тобі свій найкращий дар - твою рідну мову, щоб ти тільки сварився на ній з сусідами чи лаявся на базарах, а не для того, щоб ти Мене на ній славив? Чого ж ти цей дар в землю закопував, а не віддавав на служіння Мені?».

Він говорив, що доля народу глибоко трагічна: «Не будемо забувати й того, що ми діти бідолашного українського народу, який мабуть, найбільше може похвалитися своїми могилами. Вся матір наша Україна як намистом обгорнена могилами найкращих синів своїх, що за волю, віру й життя її своє поклали», тому він нагадує, що «ми, українці, будуємо своє рідне українське життя... на праці, на боротьбі, на могилах, на кістках тих, хто раніше нас працювали, раніше нас і Богові душу віддали».

Зінченко А.Л. «Визволитися вірою. Життя і діяльність метрополита Василя Липківського. Київ: Дніпро. 1997р.

Заарештований 22.10.1937р. Розстріляний о 24 годині 27.11. 1937р.

Смілянський район

Осьмачка Тодосій Степанович, народився і вчителював в с. Куцівка, Смілянського району, поет, прозаїк, перекладач. Поетичні збірки поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929), «Сучасникам» (1943), «Китиці часу» (1953). Видані книги: «Вибрані поезії», Черкаси, 1994р., 63 стор., «Із під світу. Поетичні твори», Нью-Йорк, 1954р., 317стор., «Поезія. Оповідання. Ротонда душогубців», Київ, 2008р., 287стор., «Поезії. Повісті», Київ, 2002р., 421 стор. .(Бібліотека школяра), «Старший боярин. План до двору»; «Романи», Київ, 1998р., 239стор.

Тодось Осьмачка, вигнанець, наш український Данте, зі своїм «Старшим боярином» та «Ротондою душогубців» претендував свого часу на лауреата Нобелевської премії. Але треба було мати незалежність, треба мати державу.

 У 1930-х роках неодноразово піддавався репресіям. Перший арешт 1930р., знищено всі його книжки в бібліотеках та в продажу. Перед війною був ув’язнений у психіатричній лікарні. З 1944р.- в еміграції у США і Канаді. Помер 7 вересня 1962р. поблизу Нью-Йорка. Там же і похований.

Отамановський Валентин Дмитрович, уродженець с. Яблунівка, Смілянського району, громадсько-політичний діяч, історик, перекладач, доктор історичних наук, професор. Автор багатьох наукових .праць, так тільки протягом повоєнного часу вчений написав понад 30 наукових праць. Одна із них «Вінниця в XIV – ХVІІ століттях: Історичне дослідження», 1993р., 464 сторінок. Брав участь у бою під Крутами. Засуджений у 1029р. - 5р., позбавлення волі з обмеженням у правах на 2 роки. Вдруге заарештований у 1934р. Відбував заслання у Казані. Весь час перебував під наглядом НКВС. Помер у 1964р. у Харкові.

Котова Олена Костівна (Олена Журлива), в дівоцтві Пашківська, 1898 р.н., уродженка м.Сміла, українка, освіта вища – кандидат філологічних наук. Дитячі роки проминули в селах: Паланка, Громи, Синиця, Кузьмина Гребля. Саме в Паланці, коли юній поетесі виповнилось лише 11 років був написаний перший вірш «Чогось нема, чогось не знаю».

Екстерном склала іспити в Уманській жіночій гімназії і вступила на філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві. Вчителювала у школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Кіровограда – викладала українську мову та літературу. Поетеса.

Вона чудово співала і гастролювала по Україні з концертами, як відома поетеса – співачка. На тексти її поезії композитори Козицький і Касенко створюють пісні.

Заарештована 1938р., в Москві. Кілька місяців тривало слідство і лише 26 квітня 1939 року Особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у ВТТ Алтаю на три роки. Заслання тривало до 1944 р. З концтаборів повернулась із вкрай підірваним здоров’ям і останнє десятиліття була прикована до ліжка тяжкою недугою.

Видані твори: збірка поезій «Металом горно» (1926 р.), «Вибрані поезії» (1998р.), «Вибране» (1974р.) , «Поезії» (1958р.), «Червоне листя» (1966 р.).

Побачили світ її книжки віршів: «Багряний світ» (1930 р.), «Земля в цвіту» (1964 р.), «Емігранти». Для дітей: «Хто знає як рік минає» (1959 р.), «Голуби» (1962 р.), «Ой літечко, літо» (1964 р.), «У нашої Наталі» (1969 р.), «На зеленому городі» (1974 р.). Більшість із них укладені з давно написаних поезій.

Судимість зняли 1946 р., повна реабілітація знялася у 1950-х.

Померла 10 червня 1971р. в Кіровограді.

Тальнівський район

Штангей Володимир Фокович, 1895 р.н., уродженець села Мошурів, Тальнівського району Черкаської обл., українець, незакінчена вища освіта, член КП(б)У із 1925 р. Виключений з партії 1933 р. за контрреволюційні переконання.

Письменник, окремими вийшли його книжки оповідань: «Батрачка» (1927 р.), «Злочин у степу», «Образа» (1929 р.), «Золотий», «Межа» (1930 р.), «У друге народжені» (1931 р.), «На землі», «Том новел» (1932 р.), «Один день» (1933 р.).

Входив до письменницької організації «Плуг», заступник редактора однойменного журналу. Редагував педагогічний журнал «Радянська школа».

Арештований 6 грудня 1934 р. Засуджений на 10 років позбавлення волі. Відбував заслання на Соловках.

9 жовтня 1937 року Особливою трійкою НКВД засуджений до розстрілу, 3 листопада 1937 року вирок виконано: в Карельській АРСР (Сандармох).

Реабілітований посмертно.

Коханський Іван Тимофійович, уродженець с.Вишнопіль тодішнього Уманського повіту (тепер – Тальнівський р-н), українець, учитель. Навчався в Тальнівській учительській семінарії. Вчителював у с.с. Вишнополі, Зеленькові,  м. Тальному. Заочно навчався в Київському інституті народної освіти. Автор віршів та нарисів. Відповідальний секретар газети «Шлях кооперації» (Київ). Заарештований 29 липня 1935 року. Загинув у таборах поблизу Магадана в 1941р. Реабілітований 1959 р.

Уманський район

Карась-Галинський (Юрій) Георгій Тимофійович (літературний псевдонім Віталій Юрченко), уродженець і мешканець с. Текуча, Уманського району, українець, із селян, освіта вища, вчитель, інспектор відділу освіти Уманського та Первомайського округів. 31.10.1929 р. заарештований за відгук , який надала очолювана ним комісія про стан вивчення української мови, в окружній організації ДПУ. Засланий в Усть-Сисольськ (нині Сиктивкар) – З роки концтаборів. 28 червня, 1930р. втік із заслання і, подолавши більш як 5 тис. кілометрів, наприкінці 1930р. опинився у Львові. У 1931р. видав книгу про Соловки «Пекло на землі», а у 1934р. - триптих «Червоний чад», в яких описав події - «Шлях на Соловки», «Усевлон», «Зі Соловецького пекла на волю». Він першим підняв завісу над архіпелагом ГУЛАГ. Світова громадськість не повірила у реальність існування такого пекла на планеті. Відкрив ГУЛАГ не Солженіцин з його повістю «Один день Івана Денисовича» (1962) і документальним твором «Архіпелаг ГУЛАГ» (1970) і навіть не Іван Багряний зі своїми романами «Тигролови» (1946) та «Сад Гетсиманський» (1950), а вчитель із с. Текуча Уманського району.

У своїй книзі Юрій Карась-Галинський першим у світі описав беззатратну технологію знищення тоталітарним режимом людей в концтаборах. Якщо у Німеччині витрачалися величезні кошти для спорудження бараків, газових камер, трималися спеціальні загони охоронців, то в країні, яка будувала безкласове суспільство все робилося надзвичайно просто... Із в’язнів колишніх чекістів формувався “руководящий состав”, із колишніх крадіїв – «техсклад» і «конвоїри». Концтабори зводили власними руками, охороняли їх в’язні. Від холоду, голоду, непосильної праці щодня гинули каторжани, а на місце загиблих – щодня прибували нові партії. А мертвих присипали снігом на поталу рисям, песцям, вовкам.

Ніхто точно не знає, що сталося з Віталієм Юрченком і що він іще написав після виходу в світ Соловецької голгофи. Відомо лише, що в 1944-1945 р.р. він іще жив і припускають, що перед закінченням війни потрапив у руки смершівців. За іншою версією на початку 1944р.(ймовірно 12 або 13 лютого) вбитий партизанами Медведєва у  м. Корець, Рівненської області, за звинуваченням «у написанні пасквілів на радянську владу».

Це він написав: «Я вірю, що весь Захід збагнувши грізну небезпеку (мова іде про більшовизм) схаменеться і на вівтар рятунку культури людства кине хатню гризню за матеріальні добро-посідання, вірю, що він сконсолідується і знищить ще неопірене (бо йдеться про 30-і роки) царство-пекло червоної орди».

Автор опісля зізнався, що Захід «не схаменувся»; був страшеннй голодомор 33-го, були розстріли, катування  1937-1941р.р.

«Україна вмирала на хресті чи чула Європа її стогін?»

Юрченко Віталій «Пекло на землі». Черкаси. 2010, с.575 (Пам’ятаймо браття).

м. Умань

Суровцова Надія Віталіївна, мешканка м.Умань, доктор філософії, займалась науковою і публіцистичною діяльністю. 29.12.1927р. ув’язнена на 5 років. 16.10.1932р. колегія ОДПУ продовжила термін ув’язнення на 3 роки. 03.09.1937р. – новий вирок - 5р. Колими.

12.06.1950р. – отримала безстрокове  заслання. Повернулася в Умань із заслання лише після смерті Сталіна. Написала «Спогади», Київ, 1996р., с. 432, ”Листи”: Кн.1, Київ, 2001, 693 с. Про неї: Хорунжий Юрій Михайлович «Шляхетні українки: Есеі-парсуни», Київ, 2004, 208 с.

Померла в Умані 13.04.1985 р.

Чигиринський район

Грушевський Марко Федорович, уродженець с.Худоліївка. вчителював у сс. Суботів, Худоліївка, Чернявка, Мордва, Головківка. З 1922р. єпископ УАПЦ. Після ліквідації УАПЦ в 1930р. до 1937р. працював сторожем артілі інвалідів. Відомий етнограф, краєзнавець, автор праці про народну педагогіку «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу», Київ, 2006, 256стор.

Заарештований 11.06.1938р. Розстріляно 02.09.1938р.

Кримський Андрій Іванович, 1905 р.н., уродженець с. Триліси Кіровоградської обл., українець, б/п. Проживав у м. Чигирині. Працював учителем середньої школи №1, викладав українську мову та літературу. Автор віршів та оповідань, надрукованих в журналах «Нова громада», «Глобус», «Всесвіт» т. ін. Нині відомі близько двох десятків віршів та оповідань, які вдалось зібрати. Трійкою УНКВС по Київській обл. 20 листопада 1937 р. засуджений до 10 р. позбавлення волі. Помер в ув’язненні  в 1942 р., реабілітований у 1963 р.

Чорнобаївський район

Драй-Хмара Михайло Опанасович (власне прізвище Драй), уродженець с. Малі Канівці, Чорнобаїського району. Закінчив Черкаську гімназію, колегію Павла Галагана, історико-філологічний факультет Київського університету, поет, учений-мовознавець, володів 19 мовами, викладач. Видано книги: збірка поезій «Проростень» (1926), «Вибране (поезії та переклади)», Київ, 1969, с. 278, «Вибране», Київ, 1989р., с. 542, «Поезії»,Черкаси, 2004р., с. 168.

Уперше заарештований 21.03.1935р. В травні випущений з-за грат. Повторно заарештований 05.09.1935р., ув’язнений на 5 років. 29.05.1938р. додано ще 10 років. Помер М. Драй-Хмара 19.01.1939р. в концтаборі від загального виснаження і серцевого нападу. Похований нам правому березі р.Паутової, могила №3 за триста метрів від ріки. Існує ще одна версія смерті Михайла Драй-Хмари. За спогадами П. Василевського, письменник у квітні 1939 р. став на місце смертника під час одного з чергових розстрілів кожного 5-го в ширензі, врятувавши цим невідому молоду людину.

Шполянський район

Бендюженко (Бен) Степан Федорович, уродженець с. Лозоватка, Шполянського району. Вчитель української мови і літератури в сс.. Лозоватка, Княжа. Видано книгу: Бен С. «Поезії» Черкаси, 1997, с.70, Бен Степан «Солодкий світ» (1929 р.). Заарештований у 1929р. Черкаським ДПУ у зв’язку зі справою СВУ-2р. заслання на Крайню Північ. Повторно заарештований 2 серпня 1937р., звинувачувався в участі у «шпигунсько-повстанській організації». Розстріляний 1 листопада 1937р. опівночі.

Реабілітований посмертно в 1958 році.

Зібрав член Всеукраїнського об’єднання ветеранів Валерій Романов