Звенигородка – місто на перетині трьох доріг

«Звенигородка знаходиться в центрі свого повіту на перехресті трьох поштових доріг – на Таращу, Умань і Новомиргород. Від Києва 187 верст. Розташована при річці Гнилий Тікич, при впаданні двох струмків – Звенигородки та Погибної. За три версти від міста біля села Гузівки є конусоподібна гора, названа Звенигорою, висотою 65 сажнів й окружністю до 130. Кажуть, що ця гора насипана людськими руками.

Із трьох боків вона оточена болотом, а уздовж схилів зроблений штучний в’їзд на неї. Вершина вкрита цегельним сміттям, між яким трапляються уламки кам’яних плит. Кажуть, що древній Звенигород був розташований біля гори, а на самій вершині стояв укріплений палац. На одній з його башт висів дзвін, яким жителів міста скликали у потрібних випадках, тому і місто назване Звенигородом». Такі відомості про Звенигородку наводив Лаврентій Похилевич у книзі «Розповіді про населені місця Київської губернії» (1864 рік).

У статистичній (ревізійній) книзі 1765 року Звенигородка описується так: «Замок довкола обнесений дубовим частоколом. При воротах казарми для козаків та арештантів, покриті землею, а на них вежа для сторожі. Навпроти воріт будівля, вкрита лубом (корою дерева), дубова комора з балконом для оборони від гайдамаків, стайня і возівня, вкрита землею. В містечку євреїв немає, крім орендаря. Будинків 134. Дохід староства 30682 золотих, а з містечка 20089».

Привілеями 1792 року місту наданий герб, що зображує гору, оточену частоколом, а на ній вовна з мечем в одній руці і щитом в іншій. На щиті видніється хрест.

Книга Похилевича продовжує: «У древніх літописах часто згадується місто Звенигород. І не підлягає сумніву, що у багатьох випадках потрібно розуміти нинішню Звенигородку. Хоча дослідники польського спрямування намагаються довести, що місто виникло в часи польського володарювання. Місту були надані привілеї королем Станіславом Августом у 1792 році. Там згадується, що колись місто було знищене татарами і залишалося спустошеним до 1545 року, аж коли замок був відбудований, щоб могли зупинятися подорожні та щоб захищати місцевість. Оскільки тоді міста вважалися коронними маєтностями, прибутки мусили йти на утримання шляхетських родів.

Тому Звенигородка переходила згідно королівських грамот у тимчасове володіння багатьох польських прізвищ. Так у 1628 році король Сигизмунд Август віддав її в довічне користування каштеляну Галицькому Козаковському. Тоді місто входило до Корсунського староства і разом із ним у 1630 році відійшов у володіння Даниловича. У 1639 році Звенигородський ключ з містом затвердили за дружиною Богуславського старости Козаковського Анною, з Потоцьких.

Через двадцять літ, у 1659 році, Звенигородщина була пожалувана у спадкове володіння полковнику Виговському – сину гетьмана Івану Виговському, за прийняття литовської віри і за сприяння полкам під Києвом проти Московських військ. Виговський переуступив Звенигородський маєток коронному хорунжому Яблоновському, дружина якого Теофіля передала Феліксу Солтику. Від нього Звенигородка перейшла до Потоцького, родині якого Звенигородське староство належало до 16 серпня 853 року».

Станом на 1864 рік у Звенигородці налічувалося 5668 десятин землі, близько 600 будинків, із них лише 6 цегляних. Жителів: 4620 православних, 2341 євреїв, 271 римських католиків, 47 розкольників. Міський дохід сягав до 5 тис рублів, запасного капіталу 30 тисяч. Торгівля і промисловість перебували в руках євреїв. За національністю серед купців було 36 євреїв та 10 християн. У 1797 році заснувалося товариство розкольників (безпопівців), які трималися осібно.

Соборна церква Преображення Господня, кам’яна, побудована у 1820 році стараннями протоієрея Іоанна Радзимовського, за допомогою прихожан та сторонніх благодійників. Попередня дерев’яна Преображенська церква була побудована у 1706 року. Успенська церква була дерев’яна, побудована у 1700 році. Обидва храми мали по 50 десятин землі. Священиками були Леонтій Микитович та Павло Григорович. Ще у XVIII столітті існувала і третя церква в ім’я Святого Духа. В місті є латинський костел, побудований близько 1766 року. При ньому діяла латинська семінарія. В костьолі знаходився чудотворний образ преподобного Антонія Падуанського.

Змістовний опис Звенигородки подає енциклопедії Брокгауза і Ефрона (Санкт-Петербург, 1890-1907): «Звенигородка – повітове місто Київської губернії, при річці Гнилий Тікич. Назва міста пояснюється тим, що раніше воно знаходилося на високій горі, за 7 верст від нинішнього місцезнаходження. Там стояв замок з дзвіницею, з якої дзвонили у випадку появи ворогів. Звенигородський замок був зруйнований татарами і відновлений у 1545 році. Звенигородка стала повітовим містом у 1796 році. Жителів 13127. Православних 6872, розкольників 151, римо-католиків 194, євреїв 6272 і т.д. Дворян 1010, духовних 36, купців 104, міщан 10347 і т. д. Міських витрат 37678 руб, зокрема на утримання міського управління 8063 руб, на народну освіту 1166 руб, на благодійництво 680 руб, на медицину 360 руб. Фабрик і заводів 7 (млинів 2, винокурно-дріжжовий завод 1, пивомедоварних 2 і цегельних 2). Торгівля незначна. Лікарня, чоловіче і жіноче 2-класні училища, бібліотека, друкарня, книжкова крамниця, єврейська богадільня.

Звенигородський повіт займає, за статистичними дослідженнями міністерства внутрішніх справ, 289381 десятин. Поверхня повіту хвиляста. Найвищі точка при с. Ріпки 799 ф. і при с. Федюкові 788 ф. Ґрунти чорнозем, але в північній частині трапляється пісок, місцями мішаний з чорноземом. Є гранітні копальні при с. Воронові і Василькові. У 1890 році добуто граніту 263 кв. саж. При с. Каєтановці добують жорновий піщаник. Біла глина трапляється по всьому повіті і йде для фарбування селянських хат. Краща глина біля с. Юрківки і Новоселиці. Кам’яне вугілля добують в с. Катеринополі – у 1890 році добули 693300 пудів.

Головна річка повіту Гнилий Тікич, з притоками Попівка, Шпола і Росоховатка. Згідно досліджень 1880 року, усіх лісів у власників 24901 дес, у селян 220 дес. Всіх жителів повіту 236280. Православних 213652, євреїв 17797, римо-католиків 1010. Селян 194806, дворян 798, духовних 1431, купців 159, міщан 16871, військового звання 18312. Селяни переважно займаються хліборобством. Сіють жито, ячмінь, гречку, овес, просо, рапс. Останнім часом почали вирощувати цукрові буряки. Урожай на деяких плантаціях сягає до 175 берковців з десятини (1 берковець складав 10 пудів або 163 кг).

У повіті працюють 6 цукрових заводів, з оборотом 2772280 руб. Великих садів небагато. Промисловий характер у 1885 році мали 4 сади площею від 5 до 8 дес. У 1892 році коней у поміщиків було 7379, у селян 16356, у містян 704. Було два конезаводи. Рогатої худоби 34907 голів, свиней 30520, овець 86021, кіз 1016. У 1884 році торгівлею займалися 1236 осіб, орендарів землі 267, ремісників 1566, продавали алкоголь 343, візників, чорноробів і тих що займалися поденною працею 10704, зайнятих розумовою працею 815. 3 дріжжових, винокурних і горілчаних заводів, 1 цегельно-кахельний, 1 механічний і т.д. Одне двокласне училище і 9 однокласних, не враховуючи церковно-приходських шкіл та шкіл грамоти. Лікарні були у 2 селах, при 4 цукрових заводах і 3 економіях, а приймальні покої ще у 4 місцях. Повіт ділиться на 3 стани і 4 благочинних округи. В повіті 7 містечок, в яких є міщанські управи. Багато курганів, городищ, валів та інших пам’яток старовини».

Володимир Чос

Газета «Нова Доба»