Міфи черкаських вулиць: екскурсія без таємниць. Частина 1

Вуличний простір наповнений усіляким добром, як важливим, так і непомітним водночас. То все такі невеличкі або й чималі прилабуди, які полегшують нам життя, але вони настільки звичні, що не впадають в око. Не знаю їхньої спеціальної назви, а може її такої й немає. Тому назвав таке технічне надбання «малими інженерними формами». Звісно, кожен зразу ж проведе паралель з їхніми скандальними родичами, але у цих і абревіатура симпатичніша, і користі від них більше. Тож – МІФи: екскурсія без міфічного.

Від ліхтаря

В тому розумінні, що почнемо з них. Теперішні будні так нагинають, що без конкретної мети угору не часто дивишся. А тут довелося і до стовпів присіпуватися, і гав ловити. Але попри короткочасність такого дивного заняття, виявлено цікавий факт: Черкаси – місто ліхтарів! Ну розбитих чи ні – то окрема аналітика, але насправді у нас можна легко офонаріти від їх розмаїття. Ті що на пришляхових опорах – ще якось ніби однотипні, а ось пішохідні – тут тобі всякого. Особливо на прилеглій до фірм та установ території. Бо чи не в  кожного начальника власні естетичні вподобання.

Не те, що колись. Та, на жаль, запізно кинувся. Ледве знайшов сині кулі, схожі на акваріуми, якимось дивом вони вціліли біля зупинки Пушкіна. А ще були такі білі. Власне – просто безбарвні, прозорі. Ті та інші майже безальтернативно освітлювали тротуари та площі міста десь від середини 1980-х, увесь час спокушаючи до вандалізму місцевих неповнолітніх шибеників  і вже дорослих телепнів. Але для початку нам років на 100 назад.

У добу «недобру царську» тут, як і скрізь, міська комуналка утримувалася коштом місцевих заможників. Тоді бізнес і влада теж являли собою єдиний організм, але функціонував він достоту навпаки. Коли одним реченням по суті – тоді грошовиті добродії заробляли на своїх підприємствах та вкладали кошти в місто, а тепер такі міську казну розтягують на власні потреби. Нє, ну не без того, аби на дрібняки парканчик там чи плиточку на прибудинкову для вдячних гречкоборів.

Точної дати появи громадських ліхтарів у Черкасах вже ніхто не пам’ятає. Як настінні, на найважливіших будівлях та статусних особняках, такі з’явилися десь у 1880-ті. Були гасовими, стандартної форми, кріпилися на однаковій висоті, тому й ліхтарники мали стандартні драбини. Парочка кріплень таких ліхтарів збереглася на бічній стіні, а тоді – парадній, старого корпусу музичного училища. Але публічні керосинки – то вже зовсім древність. По серйозному за освітлення вулиць тут взялися 1913-го, а вже за два роки на центральних вулицях Черкас сяяло 80 дугових ліхтарів у 1240 свічок Гефнера кожен.

Передувала справжній електрореволюції її проміжна фаза: дугові вугільні. Як вже там вони світили – не суть. Головне – кожному було «ясно»: Черкаси – велике місто. Щоправда, клопоту із вуглячками теж вистачало. Щораз, як прапори на щоглах, їх треба було спускати, замінювати «джерело» та знову тягнути догори. Зрештою воно змінилося, але такою самою кількістю ліхтарів та ті самі вулиці освітлювалися ще й наприкінці 1940-х, а про якісь декоративні варіанти громадських «торшерів» тут не йшлося ще добрих два десятиліття.

Першими, а за великим рахунком – й останніми з таких як оригінальні місцеві, стали жовто-зелені смугасті ліхтарі трьох модифікацій: вищі та нижчі наземні та такі, що монтувалися на стовчиках. Як кольорові біля універмагу «Юність» вони з’явилися у травні 1972 року.

Ось як про буквально яскраву подію сповіщала «Черкаська правда» від 1 червня:

«Всім подобаються оригінальні світильники в центральному черкаському кварталі. Майстри «Міськсвітла» останнім часом вдосконалили їх. Тепер світильники оздоблені зеленими і жовтими кільцями з оргскла. Це надало їм приємнішого вигляду. Виграло й освітлення кварталу. Такі ж світильники встановлять і в інших місцях. Багато справ зараз у колективу «Міськсвітла». Нинішнього року намічається прокласти 7,5 кілометра ліній зовнішнього освітлення».

Замітка – заміткою, та з інтригою: де були ті місця та чи слід бодай словом згадати зірки. серпи й молоти, якими на радянські свята полум’яніли стовпи? Як не як, а функціонально останні теж були декоративними ліхтарями з «лампочкою Ілліча» в основі. Хоч у прямому, хоч у переносному. Ну та інтрига невелика. Яскраві стовпчики прикрасили Ювілейний парк та навіть зелений п’ятачок поруч на трасі, а «неонову веселку» ще від початку 1970-х в Черкасах вимірювали кілометрами.

Конкретно до новоріччя 1972-го їх проклали аж 15 кілометрів, отих неонових вогнів у трубках. Найбільше, звісно, у центрі. По всьому периметру світилися Будинок рад, Головпоштамт, готель «Черкаси», універмаг «Юність». Різнобарвні «газосвітні вогні», як їх тоді називали, не лише «фіксували периметр», а й секційно виокремлювали найголовніші елементи будівель.

Однак, час із ліхтарями прощатися. Останні з них, коли говорити про місцеві за походженням тож певною мірою – фірмові, почали встановлювати восени 2001 року все біля тієї ж «Юності». Йдеться про усім відомі білі кулі в оздобі чорних пелюсток. Згодом такі ж та до них подібні поширилися на усесь освітлювальний простір. Зустрінете їх і на Хрещатику, і в парках, і біля «Водоканалу». До слова, звідтіля все й почалося. Тодішній міський голова, перепрошую, Володимир Олійник, якось посприяв заходам з покращення якості питної води, а водоканалівці віддячили... ліхтарями. Тобто спочатку то були старі труби, а комунальники зробили з них основи для світильників.

Плафони придбало підприємство «Міськсвітло». До речі чи ні – як таке воно було прикінчене на початку 2011 року...

Механічні джерела

Коли вже «Водоканал» встиг буквально «засвітитися» за непрямим профілем, то як же оминути безпосередній. Його МІФи – чи не найменші, однак і найпроблемніші. Водорозбірні колонки – суто для підприємства, люки – тобто не самі вони, а їхня відсутність в потрібних місцях – для усіх добропорядних громадян. Насправді я не дуже розумію природу такої довгої і болючої проблеми з тими кришками. Пару облав на пункти, позбавлення ліцензій, кримінальна відповідальність за повторно виявленого факту. Але ж якесь потворисько з портфелем те діло «кришує», і знову таки – хоч у прямому, хоч у переносному. Бо не вірю, що всі прийомщики брухту – патологічні неадеквати і не відрізняють люк чи навіть його уламки від каструлі.

На черкаських перехрестях колонки з’явилися ще до війни і зовні відтоді вони не надто змінилися. І нині іх залишилося приблизно стільки ж, як на зорі появи цієї благодаті: кількадесят на все місто може й набереться. 80 років тому, тобто 1937-го, у 50-тисячних Черкасах налічувалося 40 таких «колодязів», але тоді до централізованого водопостачання вже підключили більшість спільних будинків. На увесь садибний сектор 40 колонок ніби й мізер, але у дворах було ще чимало класичних криниць. Одним словом – якось воно було, засохнути собі не давали. Хоча на доленосний для міста з населенням під 70 тисяч 1954-й 65 колонок – це таки мізер, все ті ж менше однієї на тисячу.

Насправді такий МІФ як оцей настільки спеціальний, що інформацію про нього треба було точити по краплині. Але інколи пресу «проривало». І ось наступна кругла тематична дата, листопад 1957 року, замітка про «колонізацію» у «Черкаській правді». Загалом-то публікація про товариша Петька (т. Петько, без імені, тодішня звична практика), який сконструював таку водорозбірну колонку, яка «встановлюється без колодязя та не потребує цегли, що дає велику економію». Не уявляю як це, утім не т. Петько та його винахід нас отут цікавлять, а кількість означених водоносних агрегатів. Так ось, на той час в Черкасах налічувалося вже 246 колонок. Щоправда, лише 11 з них – у зоні переселення подільського та митницького люду.

Десь до середини 1970-х кількість «синіх стовпчиків» подвоїлася та відчутно перевалила за півтисячі, в приватному секторі колонки постали на кожному перехресті. Те неоціненне благо я добре пам’ятаю. Натиснув на ручку, зігнувся набік – і пий поки носом не піде. Деякі ручки мали бзики, то вони камінцем плішилися, бо таки незручно й тиснути надсилу, й хльобати при цьому скрученим у три погибелі. З колонок напувалися всі одноповерхові Черкаси. Люди з відрами траплялися щораз. Дехто, аби вода не вихлюпувалася, клав усередину дерев’яні кружальця. Та то ще не архаїка. У нас на провулку жила баба Уляна, то вона ходила по воду з коромислом, а взимку возила відра санками.

А вода в колонках була смачною. І малим я ніяк не міг второпати, чого то в селі всі нахвалюють воду з «журавля», якщо вона якась пуста. Тільки й того, що холодна. Ну добре, я  не експерт. Взяв із собою на канікули трьох акваріумних рибок, які на відстояній черкаській воді благополучно прожили років зо півтора, настав час поміняти її на сільську, і рибки благополучно здохли як одна. Не знаю, може то радості їхні серця не витримали, але дідусь сказав – просто треба було води з канави набрати та трохи хлорки всипати, то було б їм добре як у Черкасах.

Навесні 2009 року я писав велике інтерв’ю з директором КП «Черкасиводоканал» Сергієм Овчаренком. З-поміж іншого зачепили й колонки. І тоді Сергій Володимирович сказав, що залишилося їх у місті близько 300-т, у комплексі назвавши «великою проблемою». Адже «Для побутових потреб ними користуються одиниці, тим часом колонки стали такими собі безкоштовними автомийками. Бруд, шампуні, хімікати розтікаються вулицями. Але не можемо відключити, бо комусь вони справді потрібні як джерело води. Як правило, це одинокі люди похилого віку».

Сумно, але вочевидь – відтоді таких людей у нас сильно поменшало. Відповідно й кількість колонок скоротилася в рази. Доживають...

Якщо про люки не згадувати в кримінальному контексті, тоді й сказати ніби нічого. Але як придивитися допоки остаточно не зникли, то це й МІФи, й серійна краса. Як великі монети. Їх аверси так само «читаються», можуть бути «ювілейними».

У листопаді 2011-го у нас тут трапилася своя невеличка технологічна революція. Біля міськради поклали першого черкаського гербованого люка з полімерно-піщаного композитного матеріалу. Другий з’явився біля «Водоканалу». Далі – ще зо три десятки.

Всі вони суто пішохідні, а виготовили їх на бердичівському Машбуді. 2014-го власне 100-річчя «Водоканал» вшанував люками із зображенням Шухівської вежі, яка знаходиться на території підприємства. Ну ще додам, що лише на його балансі в Черкасах перебуває більше 12 тисяч люків, а скільки їх усього по місту – пардон, не знаю. Але точно достатньо, аби вони не загубилися поміж іншими «малими інженерними».

Борис Юхно,

Zmi.ck.ua