Міфи черкаських вулиць: екскурсія без таємниць

Вуличний простір наповнений усіляким добром, як важливим, так і непомітним водночас. То все такі невеличкі або й чималі прилабуди, які полегшують нам життя, але вони настільки звичні, що не впадають в око. Не знаю їхньої спеціальної назви, а може її такої й немає. Тому назвав таке технічне надбання “малими інженерними формами”. Звісно, кожен зразу ж проведе паралель з їхніми скандальними родичами, але у цих і абревіатура симпатичніша, і користі від них більше. Тож – МІФи: екскурсія без міфічного.

Місцевий час

Годинник – то статус, і гаджет, – хоч і найкрутіший, – йому не конкурент. Так у людей, так само і у міст. Черкаси мали свого особливого. Нехай не такого як Лондон чи Прага, та все ж упізнаваного навіть в обширах країни. Бо коли відкрили наш Будинок зв’язку, його, як архітектурно-передовий, широко розтиражували у поліграфії, а разом і квадратного стрілочного велетня з фасаду. За мірками муніципальних хронометрів служив він недовго, від 1965 року і майже до нового тисячоліття. А зі стартом Міленіуму очевидця переродження Черкас позбулися. Заодно – і секцій зі склоблоків, які замінили затемненою дзеркальною панеллю. Ще перегодом над фасадом встановили електронного часоміра. Ну таке... Маленьке, до межі банальне, а спекотного дня ще й абсолютно марне, бо нічого на ньому не побачиш. Ширвжиток одним словом, ще й поганенький. Означена перевага, градусник, у спеку чи навпаки за моцного морозу показує, що йому заманеться: упродовж хвилини – зо три різні версії температури.

Так, Черкаси – не Лондон і не Прага. Тому на історії міських годинників тут ніхто й ніколи спеціально не зауважував. Доведеться самому, по старих фотографіях та по пам’яті з певною часткою теоретичних припущень, про що зразу попереджаю.

Очевидно, ані добільшовицькі Черкаси, ані провінційні вже радянської доби, свого головного хронометра не мали. Утім, як і ратуші, де зазвичай такий встановлювався. Дороге це було задоволення загалом, отака механіка, та й в обслузі витратна. А ось коли обласним центром стали – “затікало”. Позаяк першою великою будівлею у середмісті став готель “Черкаси”, відкритий 10 січня 1959 року, то й годинник на його куті будемо вважати першим у середмісті. Нагадував він автомобільне колесо і вказував час на обидва боки тротуару. Невдовзі такий самий з’явився на кінотеатрі “Дніпро”, відкритому 13 жовтня. Такі часоміри були серійними та безальтернативними, тож у першій половині 1960-х вони нависли над пасажирськими платформами річкового та залізничного вокзалів, базаром та ще в кількох людних місцях. Прості, симпатичні і функціональні, що й вимагається від годинників “загального споглядання”. Чи пам’ятаю я їх в оригіналі – навіть не скажу. Ніби щось й пригадується на “Дніпрі”, та вкрай невиразно. Ну не знав малим, що доведеться, а так би точно якось в голові зафіксував.

А ось які вкарбувалися окрім головпоштамтівського, так це квадратні “фабричні”. Цікаво виходить: домінувала “кругла” архітектура – круглими були й годинники, прийшла доба коробочок – відповідно мутували й деталі. Один висів на трикотажці, інший – на шкіргалантерейці, то на Казбеті. Дуже схожі між собою, а може й однакові як галузь, яку “представляли”. Казбетський, а на нього-то я вже надивився, мав одну хибу: хвилинна та годинникова стрілки чомусь часто не синхронізувалися. Тому перша могла показувати “половину”, а друга при цьому чітко стояти “на цифрі”.

Як не дивно, але тематична хроніка сучасності – діло теж заплутане. Ніби й нові “обличчя часу”, а вже якісь вони у нас затуркані. То йдуть, то стоять, то з’являються, то зникають. От хоч би й на колишньому Будинку раднаргоспу 1961 року. Ні, так ніхто не зорієнтується. То ЦНТІ, чи тепер ЦНІІ, чи може ще якось. Ні коли цю красиву адмінбудівлю увели в експлуатацію, ні десятиліття по тому, центральну башту годинник не прикрашав. Потім встановили, адже об’єктивно – підходяще місце. Щоправда рекламного, але це не так важливо. Його стосунки з роботою увесь час були напруженими: так, не так і ніяк про години і хвилини він сповіщав приблизно однаково. Звісно, тепер мені захотілося глянути, як там справи на цей момент. Ото халепа... Взагалі ніяк, він просто зник! Як не було, тільки плямка лишилася.

Ненадійний годинничок й на башточці аптеки, що на розі Святотроїцької – Шевченка. У 2003 році під час повної реконструкції пам’ятки його встановили, але скільки часу відтоді він йшов точно, сказати важко. Може пару років і набереться. Утім – приватна власність, нехай собі як знають. Хоча якщо вже запиндючили (перепрошую, але за Г.С. Сковородою: пиндючитися – показно хизуватися), то будьте ласкаві. Ну або не марнославтеся взагалі. Але ж те саме було й з годинником “при магістраті”.

Насправді всі солідні міськради обласних центрів на фасаді мають дві символічні речі: герб міста та годинник. То ще із середньовіччя і не звідси, але ж тепер ми тіпа Європа. Герба у нас запиндючили, аби мало не було, державного, а за визначенням головний міський годинник відкрили наприкінці грудня 2009 року на будинку поруч. Фасадно-баштовий, класичний, діаметром 1,3 метри, з музикою і GPS-налаштуванням, від київського заводу, що на таких спеціалізується. П’ять років він йшов, а потім на кілька став. І нічого, нормально. Добре що не середні віки, бо тоді годинникаря, який допустив зупинку головного годинника міста, добрі мешканці виганяли за браму копняками, а злі просто скидали з вежі.

Ну й насамкінець – про ще один годинник у центрі, “обласний”. У 2011 році капітально оновили площу перед ОДА, замінили комунікації будівлі, ну й заодно вчепили над її центральними дверима мірило часу, дарма що вже третє на дузі у півтори сотні метрів. До цього наразі – жодних претензій: органічно й нагально як не для всіх, то для заклопотаного чиновництва. Родзинка, родзинка... Ага, бойовий ветеран революції. Був трохи заляпаний 23 січня 2014 року.

Ось так, без великих пошукових потуг пригадався десяток годинникових МІФів Черкас. Непідкупних та неупереджених свідків кожної миті нашого з вами життя.

Борис Юхно

Zmi.ck.ua