Павло Алеппський, мандрівник, краєзнавець 1654–1656 років

Неоціненним скарбом для дослідників історії краю є стародавні писемні джерела. Чільне місце серед них займає твір Павла Алепського «Подорож патріарха Макарія».

Павло Алепський був архідияконом, сином Антіохійського патріарха Макарія ІІІ. Разом з батьком він багато подорожував. Протягом 1654–1656 років Павло двічі побував в Україні. У його спогадах про перебування в наших землях міститься цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, як її називає сам автор — «Землі козаків», про культуру, звичаї і побут українського народу в середині XVII століття. Яскравою особливістю твору Алепського є неприхована любов автора до землі козаків, захоплення звичаями та традиціями вільного українського народу. Наряду з Богуславом, Чигирином, Путивлем у цьому творі згадується і наша Золотоноша: «Потім ми проїхали ще чотири милі і прибули в містечко, подібне першому по імені Золотоноша з двома церквами, із яких одна в честь Успіння владичиці».

Так як відомий всьому світові мандрівник закарбував у своєму творі згадку про наше місто, варто б було закарбувати його ім’я у назві однієї з Золотоніських вулиць.

Віталій Побиванець,

член Національної спілки краєзнавців України, лауреат краєзнавчої премії ім.. М.Ф.Пономаренко

На початку літа 1654 року на українську землю, переправившись через Дністер і пройшовши через Поділля, міста Умань, Жашків, Лисянку та Богуслав, прибуло посольство Антіохійського православного патріарха Макарія. Метою патріарха було ознайомлення з релігійною та політичною обстановкою в Україні, вивчення реальної ситуації в українському православ’ї (а потім і в московському — відвідавши нашу країну, Макарій мав намір зробити візит і до Московської держави, провести переговори з царем Олексієм Михайловичем і патріархом Никоном). Потрібно було зібрати досить багато інформації про бурхливі події останніх років у «країні козаків», як її називали в оточенні патріарха, адже вже сьомий рік тут ішла жорстока, кривава визвольна війна. Потрібно було розібратися, хто такий цей таємничий і знаменитий гетьман козацький Богдан Хмельницький, який покликав народ на війну за свободу, які його політичні погляди, які він будує плани, що він являє собою як людина — адже слава про нього поширилася вже буквально всім світом, далеко вийшовши за межі Європи (Антіохія, резиденція патріарха, розташовувалася на землях, підвладних Османській імперії, але й там про Хмельницького чудово знали).

Зрештою, не все ж зводилося до суто політичних чи конфесійних проблем! В оточенні патріарха Макарія було чимало людей, якими рухала проста людська цікавість: що за люди живуть у цій далекій, дивовижній (хай і православній) країні, які їхні звичаї, мораль, традиції, повсякденне життя, зрештою, природа цієї землі? Один із супутників, що супроводжував патріарха, — архідиякон Павло Алеппський (Алеппо — це сучасний Халеб у Сирії), людина винятково допитлива, спостережлива, досить простодушна та наївна (у даному разі — це плюс!), щодня ретельно заносив свої враження до подорожнього щоденника. Цей унікальний документ і зараз гідний нашої уваги. «Записки» Павла Алеппського (далі ми запропонуємо читачеві найцікавіші, на наш погляд, витяги з них) — це неоціненне джерело відомостей про настрої та повсякденне життя наших предків, які жили на цій землі 1654 року. Певна «невишуканість» і нарочита «простакуватість» оповіді не знижує інтересу до нього.

Отже, свої подорожні нотатки (дещо пізніше вони використовувалися і як офіційний звіт про поїздку, а потім були видані окремою книгою) архідиякон Павло Алеппський починає з прибуття патріарха Антіохійського до Жашкова, Умані, потім до Лисянки та Богуслава (нинішні Черкаська та Київська області). Він розповідає про те, що в усіх містах і значних селищах, які лежали на шляху прямування посольства, назустріч їм виходили всі мешканці, не виключаючи й дітей, із сотником того чи іншого полку на чолі, священики головних міських церков, із корогвами та засвіченими свічками; народ падав ницьма перед патріархом, в якому бачили захисника православної віри (причому чимало було й таких, які вбачали в ньому певну противагу московському патріархові Никону і цареві Олексію), і люди залишалися стояти на колінах, оповідає Павло Алеппський, доки патріарх проходив до найближчої церкви.

Між іншим, Павло простодушно нарікає, що в тутешніх церквах вони не знайшли звичайних на Сході стасидіїв (сидінь) для тих, хто молиться, і повинні були терпіти велику втому ніг, зі здивуванням дивлячись на людей, які «стоять від початку служби й до кінця нерухомо, як камені, безперестанно доземно вклоняються і всі разом, начебто з одних вуст, співають молитви». Далі Павло продовжує так: «Старанність їхня наводила на нас подив. О Боже, Боже! Як довго тягнуться в них молитви, співи та літургія! Але ніщо так не дивувало нас, як краса маленьких хлопчиків і їхній спів, який виконується від щирого серця, в гармонії зі старшими». Потім архідиякон зі щирим здивуванням зазначає, що навіть переважна більшість козацьких дружин і доньок «прекрасно вміють читати, знають порядок церковних служб і церковні наспіви. Діти-сироти, звичайно, вечорами, після заходу Сонця, ходять по домах і жебрають, співаючи хором гімни Пресвятій Діві». Їм, звичайно, подавали гроші, хліб і різні страви; цими подаяннями вони й підтримували своє існування до закінчення терміну свого навчання.

«Ось причина, — пояснює Павло, — чому більшість із них письменні. Число письменних особливо збільшилося з часу появи гетьмана Хмеля (дай Боже йому довго жити!), який звільнив цю країну і позбавив ці мільйони від ярма ворогів віри, проклятих ляхів. Тут Павло Алеппський, мабуть, зі слів місцевих мешканців говорить, що «ляхи» не задовольнялися поголовною податтю і десятиною, яка накладається буквально на все, а вчиняли нестерпні утиски православному людові, віддавали його у владу «жорстоких євреїв», не дозволяли будувати храми й виганяли священиків, над дружинами й дочками яких здійснювали гвалт. Ясно, що вся країна була ще наповнена живими спогадами про всі ці прояви чужоземного гніту».

У головних храмах на шляху делегації, повідомляє Павло Алеппський, у молебнях поминали про здоров’я «христолюбивого царя» Олексія Михайловича, цариці Марії (дружини) та їхніх дітей, потім патріарха Макарія і київського митрополита Сильвестра Косова, а також гетьмана Зиновія-Богдана Хмельницького. Але ім’я московського патріарха Никона не поминалося. Що особливо приголомшувало скрізь подорожніх — це «безліч дітей різного віку, які сипалися, як пісок». «Захоплюючий спів, який радує душу, і приємні голоси їх дуже сильно нас дивували», — зазначає Павло. Чисельність дітей він пояснює ранніми шлюбами та надзвичайною плодючістю жінок; його повідомляли, що в Україні «немає жодної жінки безплідної». Майже в кожному домі, признається Павло, знаходилося до десяти й більше дітей (! — І. С.). «Діти виходили з жител подивитися на нас, — оповідає мандрівник, — але більше ми на них милувалися: ти побачив би, що великі стоять скраю, біля нього трохи нижче зростом і так все нижче і нижче до найменшого з іншого краю. Тому попри попередні криваві війни і моровицю, яка тоді з’явилася, населення все ж таки відрізнялося своєю чисельністю». Значна частина дітей виявлялися сиротами; проте всі вони не лише знаходили, чим прохарчуватися, але і, згідно з багато разів і наполегливо повторюваним свідченням нашого мандрівника, майже всі навчалися грамоті.

На шляху до Умані, згадує Павло, досить часто було розташовано селища, обгороджені дубовим тином і такі, які мали внутрішню дерев’яну фортецю. Всі такі укріплення, спочатку споруджені мешканцями за суворим примусом польських землевласників, власне, для захисту від татарських набігів, тепер слугували обороною від самих поляків. Біля кожного міста чи селища, розповідає архідиякон, неодмінно існував великий ставок, який утворюється або річками, або дощовою водою, і ці ставки забезпечені були рибними садками та водяними млинами. Таким чином, мешканці забезпечували себе і водою, і рибою, і помелом. «При облаштуванні таких ставків і млинів мешканці були дуже майстерні», — визнає Павло.

За всіма даними, наведеними Павлом Алеппським, Україна, перебуваючи під владою Речі Посполитої, відчувши вплив польської культури, набула зовнішнього вигляду досить квітучої країни, з добре облаштованими містами та досить розвиненим сільським господарством, і це процвітання, за всіма ознаками, не виправдовувало настільки потужного повстання (революції!), яке розпочалося 1648 року. Але Павло наводить пояснення того, що сталося. Окрім головної спонукальної причини, тобто утисків православної віри та моральної образи українського народу, польські пани і шляхта енергійно прагнули обернути мешканців у кріпацтво і пригноблювали важкими роботами. «Їх, — говорить Павло, — змушували працювати вдень і вночі над спорудженням укріплень, копанням ставків, очищенням земель та іншим». Отже, всі ці розкішні замки польсько-українських магнатів, їхні квітучі сади, оброблені поля — все це досягалося примусовою тяжкою працею, працею з-під палиці. А тому таке «процвітання» мало лише зовнішній, поверховий вигляд.

Потрібно зазначити, що в цілому наша країна привела Павла Алеппського в захоплення. Він хвалить її дивовижний, м’який клімат, родючість ѓрунту, достаток худоби, свиней, свійської птиці та риби, затишне житло, оточене садками чи городами, засіяними капустою, морквою, ріпою, петрушкою; «а огорожа їх (фіксує наш мандрівник) складалася з вишень, слив та інших плодових дерев». З особливою любов’ю описує Павло «благочестя мешканців», благоліпність наших церков, мистецтво іконопису та взагалі малярство, яке процвітало в Україні й відчуло на собі вплив італійських і польських майстрів. У цих церквах, за спостереженням Павла, висіли люстри, потрійні часто з оленячих рогів, кінці яких оброблялися так, що в них вставлялися свічки. Священики, розповідає наш очевидець, «носять чорні суконні ковпаки з хутряною опушкою, а хто багатший — то оксамитові капелюхи з хрестом». Але й у церковній сфері, визнає Павло, все ще помітні сліди «латинського» (католицького) впливу. Так, мандрівники дорогою зустрічали зображення Богоматері (мабуть, різке) «у вигляді непорочної діви з рожевими щоками» (так у Павла).

Основна подія для Макарія і його почту — це, безперечно, зустріч із гетьманом «Хмелем», що стояв тоді (у червні 1654 року) табором під Богуславом. Павло детально описує все, що тоді відбувалося. Коли мандрівники переправилися на човнах через річку Рось, «на березі вже чекали нас шість міських священиків в облаченнях і з корогвами, півчі з натовпом мешканців і козаки з великим гетьманським прапором із чорної та жовтої гетьманської матерії». Наступного дня в місто прибув сам гетьман з багаточисельним почтом. Павло (цікавий момент!) висловлює своє здивування щодо покірливого вигляду знаменитого козацького вождя: у той час як полковники, що його оточували, і старшина відрізнялися пишним вбранням і коштовною зброєю, Хмель, навпаки, одягнутий був у простий короткий каптан і мав при собі малоцінну зброю. Взагалі він здався авторові нотаток «людиною похилого віку» і негарної зовнішності. Богдан Хмельницький посадив патріарха на перше місце за столом, а сам сів на друге «і за обідом був дуже помірний у їжі». «За обідом не було ні виночерпіїв, ні стольників, ні срібного посуду», — розповідає Павло; не було також у гетьмана і золотих карет, прикрашених дорогими тканинами і запряжених багатьма гарними кіньми, «взагалі всієї тієї розкоші та пишноти, яку ми щойно спостерігали в господарів Молдови і Волощини» (Павло). Справді, в козацьких полковників Хмельницького, його сотників, осавулів, писарів було, зрозуміло, по кілька скринь, наповнених золотим і срібним посудом, відбитим у поляків, а в стайнях стояло багато прекрасних коней, і вдома вони пишалися цими скарбами, але в поході трималися зовсім інакше! Павло дуже хвалить «розум, міцність і привітність» гетьмана, які він проявив, приймаючи патріарха, причому «навіть плакав від радості бачити владику», багато з ним розмовляв про різні предмети і покірно виконував усі його прохання. Гетьман, прийнявши коштовні дарунки Макарія, в свою чергу щедро обдарував його грошима, дав письмовий наказ про безкоштовне (дармове) постачання патріарха і його почту під час дороги Україною кіньми, возами, їжею та питвом. Коли Хмельницький після побачення з патріархом відправився в свій табір, була злива, згадує Павло; гетьман накинув на себе білий плащ і поїхав у простому екіпажі, запряженому одним конем. 22 червня патріарх, попрощавшись із Хмелем, продовжив через Трипілля і Васильків свою дорогу в напрямку до Києва.

Там Макарія урочисто зустрічали архімандрит Печерського монастиря Йосип Тризна, а потім і сам митрополит Сильвестр Косов із почтом. Макарій (і Павло) дуже зрадів гарним, чистим келіям ченців Печерської обителі, оточеними садками та палісадниками з квітами; «вони мали, крім того, скляні вікна, а тому були дуже світлими всередині, усередині яскраво розписані, з кахлевими печами». Тут явно позначалися результати діяльності Петра Могили, котрий залишив після себе цей монастир облаштованим і розбагатілим. Але особливо приголомшила уяву Павла Алеппського Свята Софія Київська. Він пише про неї так: «Розум людський не в силах охопити її внаслідок різноманітності кольорів її мармуру та їх поєднань, симетричного розташування частин її будови, великого числа і висоти її колон, піднесеності її куполів, її широти, численності її портиків і притворів». Дуже хвалив архідиякон і Михайлівський Золотоверхий собор.

10 липня 1654 року патріарх із почтом покинув Київ і через Бровари, Прилуки, місто Красне, містечко Корибутів, потім Путивль прибув на територію Московської держави. Там, де закінчувалися козацькі поселення, зазначив Павло, лежали покинуті землі та необроблені поля (! — І. С.). І далі — цікаві слова: «Ми вступили в другу браму боротьби, поту, трудів і посту, бо в цій країні (Московському царстві. — І.С.) від мирян до ченців — усі їдять лише один раз на день і виходять із церковних служб не раніше, як о 2 годині після полудня. У всіх їхніх церквах абсолютно немає сидінь. Усі миряни стоять, як статуї, мовчки, тихо, б’ючи безперервні доземні поклони. Ми виходили з церкви, ледве волочучи ноги від втоми та безперервного стояння без відпочинку та спокою. Досвідчені люди заздалегідь говорили нам: якщо хтось бажає скоротити своє життя на 15 років, хай їде до країни московитів… Тут за духовними особами, які приїжджають, ретельно спостерігають і крізь дверні щілини стежать, чи вправляються вони в упокорюванні, посту і молитві, чи пиячать, займаються грою, жартами, сміхом і лайкою. За подібні провини у них, московитів, нарівні зі злочинцями засилають людей до країни мороку, тобто до Сибіру!».

Ось із такими думками полишав землю України, «країну козаків», архідиякон Павло Алеппський. Сподіваємося, читач переконався, що його нотатки цікаві й для нас, людей ХХI століття.

Сергій Марченко,

редактор веб-сайту “Золотоноша Історична”