За 28 років спільного життя він не сказав «люблю», – директор черкаського художнього музею

Про кохання можна говорити безкінечно… Кожна історія любові вчить нас чомусь новому, дарує різнобарвні емоції й безцінний досвід. А чого навчило це почуття наших співрозмовників? in.ck.ua пропонує вам 1 з 9 історій з життя, яка доводить, що кохання може бути різним, але завжди прекрасним.

Ольга Гладун, директор Черкаського художнього музею

З моїм чоловіком, Максимом Гладьком, ми навчалися у Пензенському художньому училищі, там і познайомилися. Він був на курс молодшим, а на цих хлопців я взагалі не звертала уваги. Крім того, він не відповідав моєму ідеалу чоловіка: мені подобалися високі, стрункі, русяві, з блакитними або сірими очима. Так трапилося, що він був єдиним хлопцем із кола моїх знайомих, наділених розумом, мудрістю. Цим він мене і підкорив. Як казала Лоліта Мілявська, однією з найбільш сексуальних частин тіла у чоловіка є розум. Це правда. Ми з Максимом часто бачилися в училищі, багато спілкувалися, ходили на дискусійні клуби, в кіно (але не вдвох, а великою компанією). Я навіть допомагала йому складати сесію. Тоді шанувальників у мене вистачало, дарували квіти, проявляли симпатію. Максим же навіть не насмілювався взяти мене за руку, сказати комплімент. Зараз він згадує: «Ти мені щось розказуєш… про політику, історію… А я все думаю: «Як я її можу поцілувати?»

Першого побачення у нас не було, я навіть не можу точно сказати, як ми розпочали зустрічатися. Здається, я його і поцілувала першою. Класичного весілля теж не було: мене виселяли з квартири, він запропонував своє житло. Коли батьки дізналися про це, сказали, що так не годиться, треба одружуватися. В день весілля на мені була гарна біла сукня, а зачіску я зробила у перукарні неподалік від дому. Весілля проходило без свідків, лише ми вдвох. Після церемонії, пам’ятаю, я його загубила, їздила на таксі, шукала. А він зустрів свого друга-фотографа і спілкувався з ним. Коли ми приїхали додому, батьки накрили стіл, мама «сльозу пустила». От і все.

«Канфєтно-букетного» періоду в нас не було. За 28 років спільного життя він навіть не сказав слова «Люблю». Я з впевненістю можу сказати, що зараз ми дві шестерні, які давно притерлись одна до одної. Не підвищуємо голос, не вживаємо ненормативну лексику. Так, у нас були кризові періоди. Але ми гідно це переживаємо: він знає, коли треба промовчати, зберегти спокій, та й мене, вибачте, складно витерпіти. Нам цікаво вдвох, адже ми постійно навчаємося чомусь новому. З кожним днем ми відкриваємо один одного для себе… Можливо, це і є щастя.