Козачата з черкаської школи бойового гопаку відпочивають по-спартанськи

Ночівля у наметі, їжа з казана на вогнищі, обливання холодною водою, мандрівки місцевими стежинами історії – такий вигляд має романтика по-гопаківськи. Черкаська школа бойового гопака пропонує своїм вихованцям відпочинок, насичений випробуваннями і змістом.

У черкаському селі Чубівка діти проводять 8 днів, протягом яких набувають на диво великого досвіду, пише Нова доба.

– Діти приїхали «нульові». Поприбирати за собою, вимити посуд – елементарні речі, проте наші діти у більшості своїй того не вміють. А тут навчилися. І казана великого вичистити, і дров нарубати для багаття, коли прийде твоя черга – усього навчилися, – з усмішкою каже тренер Ярослава Проценко.

Та суть гопаківського таборування, звісно ж, не в цьому. Загартовування, зміцнення не лише тіла, а й духу, знайомство з історією тутешніх місць – цим наповнені дні малих козачат.

Розпорядок дня чіткий і наповнений по вінця. Підйом – о шостій сорок п’ять. О сьомій – ранкова пробіжка. Після неї – купання у Тясмині. Ранкова вода холодна, тому тренер не наполягає на цьому, але діти, як правило, не відмовляються. Щоб зігрітися і розім’ятися – гімнастика. До цього моменту всі вже прокинулися, але ця частина дуже важлива: до складу гімнастики входять дихальні вправи, розтягування, оздоровча фізкультура за системою Євмінова для подолання проблем хребта (а в кого з сучасних дітей їх немає?). Потім – сніданок.

– Одразу після їжі фізичних навантажень бути не може, тому годину по сніданку – лекція. Вона може бути присвячена історії українського козацтва або ж одній з біблійних тем, адже козаки були ревними православними, це частина нашої культури і духовний стрижень українського народу, – пояснює Ярослава Олександрівна.

Далі – дві години тренування.

– Тренування – двічі на день. Дуже втомлюєшся, – розповідає 9-річний Юрко, один з тих, хто вже спробував цей відпочинок на початку червня.

Одразу треба сказати: умови – спартанські. Тренування (як і все таборування) – в лісі, на свіжому повітрі. Козаки – голі по пояс, босі. Діти 5-9 років живуть у хаті (типовій українській мазанці), старші – в наметі. Ночі іноді видаються холодними. Але ніхто не скаржиться.

– Найменша з наших таборувальників – 6-річна Міра. Я її навіть брати не хотіла, відмовляла батьків. Проте дівчинка наполягала. Вона така маленька, тендітна, але жвава і весела. Ані хвилини не жалкувала, що взяла її – дитинка витримала усе до самого кінця, і все з усмішкою. Справжня козачка, – усміхається тренер.

Таборувальників – 18. Усі, за винятком Міри, – хлопці. У кожного свій характер, як правило, непокірний, норовливий, як і має бути в козака. Як навести лад у такій компанії?

Після обіду (усе харчування теж на свіжому повітрі, куховарила одна з мам вихованців на відкритому вогні, за що їй варто було б, за словами тренерів, пам’ятника ставити) – прогулянка.

Вона визнає, що інтерес до тутешніх місць в ній розбудив місцевий ентузіаст Володимир Іванович. Чоловік народився у Кривому Розі, але батько його був з цих місць. Колись він показав синові руїни Онуфріїівського монастиря і так «заразив» його любов’ю до цієї землі, що син, ставши дорослим, присвятив своє життя тому, аби відродити святиню.

Ще один щоденний ритуал – загартовування.

– Це я так кажу. А діти кажуть – доганялки-обливалки. Півгодини у них йде на те, аби обливати одне одного холодною водою. Весело і для здоров’я корисно, – пояснює Ярослава Олександрівна.

Далі – знову лекція і післяобіднє тренування. Найцікавіше – увечері: посиденьки біля вогнища, пісні, ігри. А ще – фаєр-шоу. Практично всі вихованці табору навчилися дивовижному вмінню керувати вогнем і створювати з його допомогою чарівні картини у вечірньому небі.

Відпочинок, що називається – альтернативний. Досить екстремальний, зате з користю і для здоров’я дитини, і для її душі. А ще – дуже патріотичний. Адже саме доторкнувшись до історії свого краю душею, а не просто ознайомившись з нею на сторінках книжок, можна насправді закохатися в рідну землю.